Життя дається кожному одне

Змалку мріяв стати священиком. Та збулася ця мрія 25 років тому. Не легка душпастирська ноша. Бути посередником між Богом і людьми справді дається вибраним. У щоденній кропіткій праці має проявляти людяність, доброту, прив’язаність, моральну чистоту, високі поривання душі. Серце священика ніколи не повинно полишати відчуття: у будні і свята він завжди потрібний людям.

Його день розпочинається з молитви. Першим на досвітках приходить  до храму Зіслання Святого Духа, що на вулиці Тюльпанів у Виноградові. Першим відчиняє святиню, розсвічує її. Тиша поглинає його кроки. Має можливість зараз зосередитись, попросити Духа Святого аби отримати готовність до початку молитви, відчути у церкві присутність Всевишнього. Є різні молитви: іспиту совісті, прохання і заступництва, прослави і подяки, за померлих. Кожна служба має пробудити нашу віру, надію і любов, вдячність за те, чого досягли у праці. З покорою, надією і довір’ям звернутися до Бога в духовній злуці з усіма присутніми прихожанами, які творять спільноту церкви.

Кожна служба додасть віруючим серцям сили, заспокоєння,зніме втому від випробувань долі, заохотить до життя, заблуканих наверне до віри, вкаже дорогу у подальше життя, наповнить серце невідомою раніше небесною благодаттю. Звертаючись до Дателя 7-х дарів людина випросить сподіване, отримає заспокоєння, щире зворушення з усіх чотирьох сторін світу і водночас знайде потрібні слова, які зронять  її уста з подякою за світлу любов і навернення до духовного життя, за звільнення від усякого зла, що нашарувалося на серці, щоб жити для Бога, творити з Богом та прославляти Всевишнього за красу свого рідного краю та простору між небом і землею. Ця вічна доброта дасть нам усвідомлення як нам далі жити, любити Боже слово та опиратися на нього у своєму повсякденні.

21 рік прожив у Виноградові отець Микола Дербак. За цей час зріднився з багатьма вірянами. Стали вони невід’ємно частиною його неспокійного життя. З ними гартувався сам, з ними проходило становлення його характеру як священнослужителя. Мав тоді за плечима 4 роки священичої діяльності. Отримав нове призначення у місто під Чорною горою. Сюди перевіз свою родину. Поселився на вулиці Чкалова. Церковне життя йому прийшлося починати «з нуля». На території районної лікарні знаходилася капличка. Закрита ще в 1948 році. Тривалий час слугувала вона складом для зберігання списаних лікарняних речей. Кандидат медичних наук, лікар Юрій Михайлович Добош, який виконував обов’язки головного лікаря лікувального закладу домігся дозволу міської ради на виділення цього приміщення під культову споруду мешканців міста, які проживали по вулиці Тюльпанів та сусідніх бокових і дали б можливість хворим різних відділень задовольняти свої щоденні духовні потреби, не виходячи  за територію лікарні. У цю скрутну хвилину Миколу Васильовича підтримав і побратим по вірі Степан Федорко. В учительській родині Ком’ятіїв тоді уперше зібралися найсвідоміші вірники Михайло Васильович Добоні, Степан Михайлович Лемак, Микола Ілліч Качала, Іван Іванович Боршош, Юрій Андрійович Кеню…

Довго радилися чоловіки, прислухалися до слушної думки господаря дому Василя Михайловича Ком’ятія, запрошеного на зустріч лікаря Юрія Михайловича Добоша та двох священиків Степана Федорка та Миколи Дербака, які висловилися, що Богослужіння варто вести на рідній українській мові.  За цим тверезим вибором і почали дії. На рідній мові в капличці читалися діяння Святих апостолів, соборні послання, Євангеліє, молитви, велися повчальні проповіді. Почуті слова та притчі глибше западали у серця вірників. Їх ставало все більше і більше. Це були перші відчутні плоди відродження віри у повернутій міською радою культовій споруді на території лікарні.

Коли в церковнім активі набралося 13 чоловік, в обласному управлінні по релігійних справах при ОДА 27 січня 1997-го року пройшли реєстрацію громади і отримали свідоцтво під № 25. Воно засвідчило їхнє громадянське право на самовизначення у вірі. Потім виходили дозвіл на реконструкцію і перебудову каплички. Відповідне рішення вони отримали від міської ради. Архітектор Василь Черкун взявся за проект майбутнього храму. Вкладав у роботу все своє уміння, аби церква стала острівцем духовності виноградівців, які жили у цьому житловому масиві.

Майже цілий рік Юрій Андрійович Кеню з парохом Миколою Дербаком проводили на об’єкті. Як будівельник і фахівець своєї справи перший уважно стежив за роботою набраної з Нового Села бригади, яка приступила до спорудження церкви. Потім висвятили 3 дзвони, які отримали імена Федора, Василя та Михайла. Далі слідувало всенародне свято висвячення храму.

Життя постійно вносило корективи у будні і свята отця Миколи Дербака. До храму знову повернувся дубовий хрест з вирізьбленими на нім словами «Спаси свою душу». Протягом 50-ти років за часів підпілля він перебував у родині Андрія Старости та Етелли Мошколи на Пиврянській (нинішня назва – вул..Локоти, 27). Сім’я  зберегла цю унікальну святиню і повернула її у рідні стіни. Символом духовного відродження святої обителі стали її першопричасники. До цього торжества тоді дітей готувала колишня вчителька – філолог Марія Іванівна Леньо. Зараз цю відповідальну справу продовжує Оксана Юліївна Лендєл. Як з води, на очах священика підростають, формуються особистості – Юрко Мельниченко, Олександр Колесніков, Моніка Мочарко, Олександра Обербіхлер, Ізабелла Потокі, Богдана Шпак, Каріна Шереш, Вікторія Козьма, Анастасія Кучер, Сабіна Верон, Єфрем Лендєл, Вікторія Мейгеш… Щороку діти їздять на екскурсії по Верховині, відпочивають в літніх таборах, перед дітьми  фізичними вадами дитячого будинку-інтернату №3, на релігійні свята Миколая, Різдвяні та Великодні, в день Матері та храмове свято виступають перед батьками та всією громадою рідного храму.

За часів пароха Миколи Дербака вірники церкви брали участь у перенесенні молей єпископа Теодора Ромжі  в Ужгороді, у висвяченні висотних храмів у Боржавському, Черні, Королеві, у перепохованні владики Івана Маргітича в рідному його селі. У свій час у храмі Зіслання Святого Духа Архієрейські служби Божі служили преосвященні владики Олександр Стойка, Іван Маргітич, Іван Семедій, Мілан Шашік та єпископ помічник Ніл Лущак. Із благословення його Святості Франциска Папи Римського молитовно долучилися до почитання чудотворного образу Спаса Нерукотворного в Ужгородському Христовоздвиженському кафедральному соборі 13 березня 2018-го. Ця унікальна святиня Господа нашого Ісуса Христа з Едесси раніше побувала у Львові, Тернополі і зараз втретє знаходиться в Ужгороді, де святому лику могли вперше поклонитися всі вірники Закарпаття.

Незабутніми залишилися  у нас враження, коли у церкву пластунами був доставлений Віфлеємський вогонь. Від нього діти запалили свої лампадки і рознесли їх по своїх домівках. Отцем Миколою організовувалися поїздки вірників у Рим, Зарваницю, Доробратово, Бороняву, Маріо Повчу, на місця з’явлення  Божої Матері в Джублику, Меджигор’є в Хорватії… У Великодній піст біля храму завжди формується Хресний хід по місту. Десять років тому у церкві заснована спільнота «Матері в молитві». Щопонеділка матері, сестри, бабусі та прабабусі збираються аби помолитися за своїх дітей, онуків та правнуків, чоловіків і ближніх членів родини, у всевишнього випрохати для них сили, здоров’я, правильного життєвого вибору, поєднання долі, здійснення всіх задумів на прийдешні часи. У першу п’ятницю кожного місяці жінки поспішають до храму. Стають на сповідь, аби очистити тіло, душу, совість від усіх життєвих негараздів, буденних проблем, людського сум’яття. Двічі в році у церкві читається Псалтиря за померлими членами родин та всієї церковної спільноти. Час від часу у храмі виставляються чудотворні ікони та мощі святих. 6 років тому на території районної лікарні була висвячена статуя Богородиці. Біля неї частенько  моляться молоді вагітні жінки та хворі, які перебувають на лікарняному лікуванні.

У церкві сформувався згусток духової віри. Відійшли у вічність куратор Юрій Кеню, надійна підмога священика Михайло Свищо, Василь Чейпеш, Михайло  та Степан Лемаки… Завжди може спертися й отримати підтримку від дяків Іванів –  Костака та Тупиці, Йосифа Штефуци, Володимира Лендєла, Михайла Бровді, Івана Фригана, Леоніда Рябця… Роками хід Святої літургії, славоспіви Творцеві виконували хор медичних працівників. Ним у той час керувала фахівець хорового співу, високий професіонал і знавець духовної музики Надія Онуфріївна Будз.

Зараз храм набув нових обрисів після свого повного  художнього розпису. Влітку 2017-го протягом 2 місяців тут наполегливо потрудилися слуги виноградника Твого, Господи, іконописці зі Львівщини керівник проекту Богдан Балицький, творці сакрального мистецтва Руслан Ващишин, Ростислав Копильчак, Богдан Поніжай, Андрій Якимець, Ростислав – молодший Балицький, Юрій Михащук та Василь Кіт.  На стінах місцевого храму вони відтворили рукописи Біблійних сюжетів і передали історію поширення християнства.

У отця Миколи –  дружня сім’я. З дружиною Христиною Миколаївною  не нарадуються своїм 6-ти онукам. У старшого сина Василя підростають Василько, Христинка та Сашко. У сина Миколи – Миколка та Марійка. У дочки Іванки – найменший внучок Тадейчик. Це його опора, надія і невисловлена батьківська гордість.

Часу вільного має обмаль. Ось і зараз збирається в лікарню. Його покликали до хворого. За когось має помолитися, когось висповідати, уділити причастя. У породілі народилася недоношена дитина, якій потрібна підтримка молитвою. Хтось відійшов від життя, когось треба відспівати. Молодих чекає вінчання, новонароджених –  хрестини. З кимось із вірників слід відверто поговорити. Людина – на роздоріжжі. У нелегку хвилину її слід підтримати, знайти переконливі аргументи і слова, щоб вона повірила у себе. З чистого листа заново розпочала життя.  

18 лютого пройшло висвячення храму. Владика Мілан відмітив заслуги отця Миколи Дербака  і вручив йому звання ставрофорний протоієрей з правом носити золотий хрест, прикрашений дорогоцінними камінцями за заслуги перед церквою та довіреною йому громадою, що стала невід’ємною частиною його буднів і свят.

Марія Конкіна