«Творити – це значить відкриватися безмежно…»

«ТВОРИТИ – ЦЕ ЗНАЧИТЬ ВІДКРИВАТИСЯ БЕЗМЕЖНО…»

Франц Кафка.

(Ця течія вражень і розмислів з’явилася завдяки знайомству з живописом ОЛЬГИ КАШШАЙ).

Одноповерховий Ужгород. Затишні і спокійні невеличкі вулички, провулки, ошатні садиби. Перед приватним будинком палісадник, це обов’язково, чистенькі доглянуті дворики, багато виноградних кущів. В одному з таких будинків жив і творив знаменитий закарпатський митець і людина великої душі Антон Кашшай. Тепер у цьому будинку мешкає пан Мирон Кашшай з родиною, син видатного живописця. Майстерня творча не пустує, бо десь років з десять тому малярство цілковито заполонило помисли онуки одного із класиків закарпатської школи – панни Ольги Кашшай.

Як найкраще передати атмосферу ту, що панує в приватному секторі старого європейського міста? Почуймо взірець поезії Петра Мідянки, які і не про Ужгород, але асоціативно навіюють думки про нього…:

«Грозна обвили стовпчики веранди.

Останні любощі Паннонії. Краса.

Густоблакитні чисті небеса,

У двориках – рожеві олеандри».

Недарма в народі говорять, – про особливий зв’язок існуючий між онуками та дідусями і бабусями. Ужгород пам’ятає Антона Кашшая не тільки завдяки його малярському таланту, це був чоловік високих стандартів – культури спілкування, поведінки і шляхетного ставлення до людей. Аристократизм вчинків і дій у повсякденному житті характерний для представників закарпатської інтелігенції. Це те, що не вдалося витравити московській люмпен – більшовицькій владі і за 45 років…

Перебуваючи в Ужгороді саме цього разу зрозумів, радше відчув, що підсвідомо давно прагнув знайомства з мисткинею, котру можна було б не помилившись назвати – князівною Карпатською українського мистецтва. Знайомство відбулося, це панна Ольга Кашшай.

Спілкування проходило в творчій робітні… Переді мною вродливиця з гарними манерами, прямий погляд, а так рідко тепер трапляються особи, які прямо дивляться в очі. Рвучкі рухи, говорить із захопленням, голос гортанно – жіночий, у висловлених думках відчувається щирість. Її хотілося слухати… Почуйте і Ви: «Першу вищу освіту здобула в Ужгородському національному університеті, факультет юридичний, за фахом – психолог по соціальній роботі. Різкий поворот відбувся в 2009 році, це той рік, коли обікрали один з музеїв міста, а я не замислюючись повитягала чисті полотна…, писала по кілька робіт в день, раніше ніколи цього не робила, вдивлялася пильно в картини діда, вчилася з них… Далі було навчання в Закарпатському художньому інституті, на факультеті дизайну і інтер’єру.

Коли дід помер мені було 8 років, любила спостерігати як він малював, усім членам сім’ї був заборонений вхід в майстерню коли творив чудодійство, мене ж впускав».

Перша персональна виставка художниці відбулася 2010-го року в галереї «Арт-панорама». Згодом її картини сім разів були представлені на Всеукраїнському рівні. На другій Всеукраїнській виставці – конкурсі образотворчого і декоративно – прикладного мистецтва Ольга отримала диплом ІІІ- го рівня.

Мисткиня продовжує розповідь: «Час від часу буваю в Києві, разом із двоюрідною сестрою Оленою ( мистецтвознавець Олена Кашшай) відвідуємо музеї, галереї, виставки. Київ мене приймає. В 2017 році стала членкинею Закарпатської обласної організації НСХУ. А ось зовсім нещодавно один з моїх натюрмортів пройшов відбір для показу на Міжнародній виставці у Швейцарії…

Я знаю куди рухаюся, до чого прагну, стаю щасливою коли пишу, кожне полотно – то згусток емоцій, ніколи не малюю в поганому настрої. Мені близький напрям постімпресіонізму. Маю бажання пізнавати чужі світи, але жити хочу в Ужгороді, в будинку відчуваю енергетику діда, він з бабусею мені сниться…

Писати реалістично, так як є усе в природі не хочеться, тому сюжети, образи беру «з голови». Через картини передаю бачення усього, що нас оточує, гадаю, мій світ красивіший, ніж є насправді, сподіваюся, стане колись таким.

А художник – то відвертість…».

А тепер, щодо краси, це по-перше. Слушність мав видатний філософ Микола Бердяєв пишучи: «Краса більше характеризує досконалість, існування світу і людини, ніж добро. Кінцева ціль значно більше означена, як краса, чим як добро. Добро має вагоміший стосунок до шляху, ніж до мети. Добро корелятивне до зла і завжди свідчить про роздвоєння і боротьбу…

І трохи далі писав так «…. Перевтілений світ є краса. Краса є перемога над важкістю і звироднілістю світу. Через красу проходить прорив до світу перевтіленого, до світу іншого, чим наш. І цей прорив проходить у всякому художньо – творчому акті і у всякому художньому прийнятті цього творчого акту. Тому смисл мистецтва в тому, що воно є випередженням перевтіленого світу, звільнення від звироднілості і важкості дійсності».

По-друге, у малярстві художниці можна віднайти, – протистояння малярськими методами трьом небезпечним вадам сучасності. Про них писав провідний філософ Чарльз Тейлор у праці «Етика автентичності». Про що йдеться?

• А). Індивідуалізм…., багатьох людей сьогодні не цікавить те, що виходить за рамці їхніх особистих інтересів, їхньої «самості».
• Б). Про всезростаючі впливи інструментального типу мислення.
• В). Про «м’який деспотизм», себто про серйозні обмеження людських свобод.

У вирі буття індивід творчий віднаходить «сам себе», свої цінності, як фундаментальну основу гармонійних взаємин у площині Особа – Мистецтво…

По-третє, її роботи містять психологізм, не поверхневі, вони передають відчуття синонімічні до… – входження у стани Природи, злиття з нею, стати часткою живої Природи, опісля, передати живописними засобами пережите і уявне.

Великий художник слова Ф. Кафка зазначав: «Творити – це значить відкриватися безмежно…» і ще: «… будь-якої самотності мало, коли пишеш; все що береться для творчості з поверхні – якщо інакше не виходить і більш глибинні джерела мовчать, – ніщо і розпадається в той момент, коли правдиве почуття починає коливати цю поверхню, тому, всіляка ніч ще недостатньо ніч. І тому ніколи не може бути достатньо часу, бо шляхи нескінченні і з них так легко збитися…».

Пролунало з вуст Ольги і таке: « Люблю воду, можу сидіти годинами дивлячись на рух водної дороги, вода забирає негатив…».

З річкою можна почувати себе рідним. Своїм плюскотом вода навіює надії, підносить споглядаючого. До річки приходять зі своїми негараздами і вона зміцнює людину у вірі, що все лихе минеться. Річка додає сил, вона прихильна до люблячих, як швидкий, так і притишений хід течії…

По-четверте, мисткині притаманний філософічний тип мислення і бачення, і це не може не відображатися на полотнах.

Микола Куліш у «Патетичній сонаті» устами свого персонажа Ілька Юги повідав: « Я піду сам, щоб допитати себе про все. Має бути розмова із самим собою…».

Український всесвіт як правило розмитий, нематеріальний, коливкий, явлений не в сукупності явищ і предметів, а в різних духовних станах, у відношенні уяви до самої себе…

Предметом відображення (і у мистецтві теж) бувають духовні стани, уривки з внутрішнього життя, у яких немає опредмечених відповідників і найкраще вони відображаються у переплетенні алюзій і рефлексій. Предмет що видимо пливе, перебуває у пливучій стилістиці…

Одного разу на виставці трапився випадок, – панночка Ольга ділиться спогадом:

«Помітила неймовірно теплу реакцію незнайомої жінки на одну з моїх картин, вона не помічаючи інших, вголос промовляла щось із нутра, захотіла віддати їй роботу, але вона вже пішла…»

Це картина – «Алея сакур», то сакури Ольги Кашшай, вони зображені на полотні такими, якими їх уздріла авторка. Лагідний вечір, рожеве цвітіння дерев, пахощі весни приносять радість і викликають усмішку.

У вірші «Вічне» Євгена Маланюка мовиться:

«А сад вирує в хуртовині цвіту,

Бушує біла буря пелюстків.

Крізь чари весняного ненаситу,

Мов полум’я блакитне, лине спів».

А людська душа весніти може навіть взимку…

Андрій Будкевич-Буткевич