Добром оповила землю, добром зігріває світ

З нею познайомилася на презентації збірочки поезій «Талант» (репресовані вірші) народного поета з Великої Копані Івана Івановчиа Бігуна. Проходила вона у Виноградові влітку 1994-го.

Чоловікові було за 70. Однак жодного з своїх віршів раніше не друкував. Почав їх писати 17-річним юнаком, коли зі зброєю в руках захищав проголошену отцем Августином Волошином Карпатську Україну. Писав на лісоповалах далекої Карелії, під землею, у шахтах Воркути, на всіх етапах свого 14-літнього перебування в пеклі Гулагів.  Як політвигнанець,  вже повернувшись з далеких доріг у Велику Копаню, ще 20 років ховав їх у глечику,   закопаному  в землю. Доля звела його тоді з молодим літератором Василем Кішом. Пройнятий глибокою повагою до літньої людини він упорядкував його вірші і видав на кошти Виноградівської Районної ради та районного осередку товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка.

На презентацію давно омріяної збірочки Іван Іванович запросив і літню жінку Анну Антонівну Ісаєвич з Малої Копані. Вона  завжди буда першою слухачкою, його порадницею і справедливим критиком. Ця зустріч тоді пройшла піднесено і урочисто. Як виявилося стала  не останньою. Згодом Анна Антонівна була присутня на зустрічах ліквідаторів Чорнобильської катастрофи. І кожного разу читала власні вірші. Щиро звучав її голос, проникав до самісінької душі, будив людську пам’ять, зводив мертвих і живих. Вражав її поетичний стиль, емоційний виклад думок, власних спостережень за ходом історичних подій, між рядками проступав згусток її жіночого смутку, болю, журби, сподівань, радості і неоправданих надій…

Жінка з Малої Копані. Народилася 11 листопада 1943 року, в простій селянській родині. Батько мостив дороги бруківкою. Мати постійно працювала на землі. Сім’я була багатодітною. Дівчинка змалку мріяла про школу. До Великої Копані, куди батьки записали її, ходила пішки. Щоб скоротити шлях до школи, прямувала навпростець. Ще й досі пам’ятає гомін лісу, шурхіт пташиних крил, тихий плескіт риби в Тисі. В її пам’яті збереглися назви «кирниця», в якій завжди студена водиця, Ракош-потік, Щовба, Борсуковий камінь, Осичане поле, Омбарія, Ірташ, Раківня… Завжди захоплювалася красою мальовничого свого села,  яке має 5-гектарне городище на правому боці річки Тиси зі слідами колишнього древнього поселення дакійців. Протягом 37-ми років  студенти Ужгородського національного університету  у Малій Копані під керівництвом професора В’ячеслава Котигорошка проводили розкопки цього унікального пам’ятника далекої древньої культури. З лісистої червоної глини видобули переконливі докази – гострі списи, мечі, стріли, кинджали, щити, масивні срібні фібули (брошки), кяі належали знатним воїнам. Шурфування, проведення на місці розкопок повернули з небуття пряжки для ременів, орнаментовані пояси, наконечники, вудила для коней, шпори для верхової їзди, золоті та срібні прикраси з рослинним і тваринним декором. Поряд у  кар’єрі люди добували камінь. На схилах пагорбів тягнулися молоді сади. Улітку на луках випасали худобу. І самій  доводилося виганяти корову на пасовище. З книгою не розлучалася ніколи. Залюбки читала все, що потрапляло під руки. Коли відмінно закінчувала 9 клас, класний керівник Микола Йосипович Вилюс побажав їй продовжити навчання й отримати атестат зрілості за середню школу.

Літо проминуло швидко, однак вона його не змарнувала поїхала на навчання в Ужгород. У травні 1965 року закінчила Ужгородську школу харчово-кулінарного навчання і отримала диплом молодшого продавця. На роботу влаштувалася у Виноградівський міськзмішторг. Стала за прилавок магазину товарів повсякденного попиту у Виноградові. Її покупцями стали мешканці вулиць Пушкіна, Павлова, Малої Польової, Української, Островського… Добираючись на роботу до міста познайомилася з водієм Хустського автопарку Василем Ісаєвичем. З ним і поєднала свою долю. Згодом у молодого подружжя народилося троє дітей: Марічка працює поваром у Виноградівській гімназії; Василь у Дублянах під Львовом заочно здобув вищу освіту і працює енергетиком у Хустському РЕМі; Івана після Полтавського інженерно-будівельного інституту прихистила Москва. Там і працює за обраним фахом.

У Анни Антонівни 8-ро внуків. Про кожного можна говорити годинами. Мають вони свої смаки, уподобання, захоплення. Та найбільше враження у бабусі від внука Іштванка з Хусту. Хлопчик має природні кулінарні задатки, смачно готує національні страви і по смаку може визначити їхню якість. Віталінка недавно стала матір’ю. Народила їй правнука Іванка, якого вся сім’я ростить з любов’ю і великою увагою. Антон – четвертокурсник Тернопільського медичного університету. Мріє стати хірургом. Недавно був присутнім на складній операції і це остаточно закріпило його бажання: зі скальпелем в руках повертати хворим здоров’я. 

Коли в Чорнобилі сталося неочікуване людством лихо, її чоловік Василь Федорович як досвідчений водій одним з перших поїхав у 30-ти кілометрову зону. Тривале відрядження не минуло безслідно. Він опромінився і захворів невиліковним недугом. Через 9 років сім’я осиротіла. Залишилася Анна Антонівна з дітьми, зі своєю журбою, невисловленими думками, які непокоїли свідомість і просилися на світ. Стала їх записувати в окремий зошит. Так появилися її вірші. Окремі з них друкувалися на сторінках районної та обласних газет.

У 2006 році в місцевій типографії була надрукована її перша поетична збірка «Духовний спадок». Обсягом 85 сторінок. У ній авторка виділила 4 розділи: «Хресна дорога Ісуса Христа» (поетеса описала страдницьку дорогу Спасителя на гору Голгофу. За всі людські провини Отцеві Небесному він оплатив своєю кров’ю); другий розділ «Відчуймо духовне прозріння» (вона присвятила повчанню молодим. Це потрібне кожному щоб з чистою совістю прийти до покаяння і відчути себе вільною людиною); третій – «Мораль душі людської» (це –  материнський заповіт дітям аби завчасно їх застерегти і оберегти від спокусливих зваб суєтного, невгамовного, гамірного і суперечливого сучасного світу, аби ніхто не змарнував виділених долею днів, не ошукав свого власного життя і не опинився за його бортом); четвертий авторка назвала «Честь і шана духовному сану» (його присвятила відданим вірі і церкві священнослужителям, мученикам і ісповідникам Божого слова – уродженцю Малої Копані, єпископу Івану Семедію (1921-2009), поводирю пастви, що потерпів в автокатастрофі Теодору Ромжі (1911-1947) та священику Петру Оросу (1917-1953), який був убитий в ніч Передуспенську по дорозі  до Сільця).  Вони гідно пронесли свій хрест випробувань і для вірників залишилися зразком людяності та моральної чистоти. Книга користувалася великим успіхом у земляків. На храмові свята окремі вірші школярі місцевої школи декламували, виступаючи перед земляками.

В 2014 році доповнену збірочку «Духовний спадок» перевидали. Однак Анна Антонівна продовжує творити. Пише вірші і прозу про сьогодення. Підготувала до друку тексти до нової книги «Дивися долі у вічі». Мріє її видати. Сподівається на підтримку земляків, яким не байдуже її слово, набута за життя мудрість і правда часів пережитої епохи.

Марія Конкіна