Відомі постаті Виноградівщини. Квітень

Квітень місяць 2020-го дарує ювілейні дати:  Михайлу Михайловичу Коцану (заслужений працівник культури України), Олені Іванівній Гандері (військова і політична діячка), Уйфалуші Юлію Михайловичу (партизанський  звя’зківець), Івану Івановичу Арделану  (делегат І з’їзду народних комітетів Закарпатської України), Павлу Юрійовичу Цильо (учасник бойових дій).

Кожен з них у тій, чи іншій мірі, своєю діяльністю визначив історичні миті своєрідного літопису нашого краю. Неможливо виділити їхні заслуги по шкалі будь-яких критерій, можна лише відтворити окремі дописи спогадів, здогадок, фактажу.

Тому маю відмітити 80-ту річницю від дня народження Михайла Коцана. 

Кажуть, що у  мистецькому житті Сваляви чи не найпотужнішим є духовий оркестр “Гелікон”, який своєю виконавською майстерністю завдячує передусім своєму диригенту Михайлу Михайловичу Коцану.

Опанував гру на скрипці та всіх наявних музінструментах ще в дитинстві. Після закінчення семирічки  в селі Горбки, власне де і народився, вступив до Ужгородського   музичного училища, після закінчення якого став працювати у Великому Березному.

Згдом отримує запрошення керувати духовим оркестром Свалявського лісокомбінату. Ріжного типажу конкурсні виступи  роблять свою справу – дають загальне визнання, золоті й срібні медалі та інші нагороди. Як результат – колективу, в репертуарі якого не тільки класичні   українські, російські, чеські, угорські, німецькі твори, але й наші   самобутні закарпатські мелодії, колядки, було присвоєно почесне звання народного, а його керівнику  –  «Заслужений працівник культури України».  

Час минає стираючи й без того скупі відомості, проте залишає принаймні ім’я.

Тому варто згадати ще одну квітневу ювілярку (115-річчя від дня народження) Олену Іванівну Гандеру. 

Її пам’ятають як військову та політичну діячку, зв’язкову розвідгрупи “Закарпатці”. Народилася Олена Іванівна у  Виноградові 12 квітня 1905-го.  1944-й став  днем її вічного спочинку.

Також історична пам’ять викарбовує 15-й день квітня, що відзначає  105-річчя від дня народження Івана Івановича Арделана, делегата першого з’їзду народних комітетів Закарпатської України.

Іван Іванович народився в с. Горбки Виноградівського р-ну 1915 року. 1978 рік повів чоловіка у засвіти.

110-та річниця 14 квітневого дня звертає увагу на колишнього  партизанського зв’язківця Уйфалуші Юлія Михайловича. 

Уродженець села   Теково  (1900 – 1944).

Навчання у народній школі. Фінансові нестатки. Вимушені заробітки в Європі (Фрація). Повернення дому. Робота в сільському млині. Прийняття в  ряди комуністичної партії Чехословаччини. Антифашистська діяльность. Арешт угорськими  жандармами, допит, поліцейський нагляд – це огляд життєпису експромтом.

Черговий арешт, як наслідок –  суд в місті  Кошіце (Словаччина). Йому приписували організацію підпільних груп у Затисянських селах Текові, Сасові, Чорнотисові, Юлівцях та ін., поширення підпільних листівок, які він одержував від Ужгородського підпільного комітету. У судовому процесі над патріотами  Закарпаття він значився під номером 273. Але на допитах і в суді він твердив одне «Нічого не знаю, ні з ким не зустрічався, не бачив ніяких  листівок».

От і не дивно, що Юлій Михайлович був активним помічником розвід групи «Закарпатці», яку очолював Ференц Патакі. Певний час він допомагав командиру та його радисту перебувати на Виноградівщині. Проте,  на початку квітня 1944-го на Виноградовщині  відбувалися масові арешти учасників розвідгрупи. Серед арештованих був і Юлій Уйфалушій та його син Юлій який став зв’язковим між Закарпаттям і Будапештом.

За зраду «святостефанській короні» батька і сина засудили до страти, яка відбулася 17 червня 1944 року в рідному селі Текові. Обидва посмертно нагороджені медалями «За відвагу».

Ще один день вписує в життєвий літопис Павла Юрійовича Цильо. 

Народився 16 квітня 1925 року в селі Дешковиця Іршавського  району. Закінчив вісім класів народної школи. 1944-го добровільно вступив  до лав  Радянської Армії у місті Свалява. Багато разів пробирався з побратимами в тил ворога і брав німців у полон, проте й сам потрапив до їхніх лабет… Згодом пішов на службу в окрему 10-ту трофейну бригаду слюсарем. Був серед тих хто очищав поле боїв  від ворожої бойової техніки біля шосе Берлін-Прага. Був і серед тих, хто на території Німеччини демонтував заводи; добував уранову руду. І тільки через 5 років служби в радянській зоні Німеччини (9 серпня 1949-го) був демобілізований у рідне Закарпаття, де поєднував роботу з навчанням – вступив у сьомий клас школи робітничої   молоді. Здобув  середню, відтак – вищу освіту закінчивши Івано-Франківський  педінститут. 35 років працював учителем на Берегівщині та Виноградівщині. У 1985 році  пішов на заслужений відпочинок.

Павло Юрійович був активним учасником хору ветеранів війни і праці,   очолював Виноградівську районну організацію Товариства  добровольців Закарпаття – учасників війни. Його серце перестало битись 2018 року.

Ось такі вони квітневі нариси ювілярів, які відроджують у пам’яті забуті імена не надто визнаних, не надто вшанованих сучасним поколінням, проте таких, які скромно продовжують жити й діяти на сторінках історії.

 Підготувала Світлана КЕДИК