З цим болем прожила усе життя

У селі Хижа Батинів майже пів села. Однак, вдову партизана-підпільника Михайла Батина, розстріляного 17 червня 1944, під Замковою Горою у Хусті,  розшукати було не важко. Цю вже не молоду жінку тут знали і старі, і малі. Із їх допомогою я швидко відшукала будинок Ганни Юріївни.

Від її воріт у кілька рядів тяглися розстелені сувої тонкого домотканого полотна. Щоб воно інеєм мерехтіло в скатертинах і рушниках, ввібрало в себе барви полів і гір, розцвіло пучками польових квітів, розстелилося барвінковими весільними вінками, зараз відбілювалося на сонці.

На східцях ганку сиділа сама господиня. Жінка у роках. Худенька, рухлива, у пов’язаній чорній хустині.

– Гарно у Вас тут, – привітавшись з нею, завела я розмову.

– Правду кажете, гарно, – відповіла вона, – особливо, коли надворі розплескає свою красу весна.

Ганна Юріївна виявилася дуже привітною, простою і говіркою жінкою. Я навернула її на спогади. У думках, перебираючи своє життя, жінка заглянула в ті далекі роки…

Виросла у Велятині на Хустщині. У матері була сьомою дитиною. Однак, не тішилася скупій ласці своєї долі. На толоку рано погнала чужих гусей. Навчилася сапати чужу кукурудзу та квасолю. На полі жала чуже жито. Довгими зимовими вечорами пряла, ткала, перебирала нехитрі сувої домотканого полотна.

Коли виросла, змужніла, на її життєвій дорозі зустрівся Михайло. Познайомилися на базарі. Ставний, високий, чорнявий. Завжди знаходив для неї привітне слово. Незабаром одружилися. Слідом за молодим місяцем у дім Батинів у Хижі молодою господинею ввійшла Ганночка. Чесна, працьовита, на повагу добра, вона прижилася у селі. Хоч жили у бідності, але душа в душу.

За порадою комуністів, Михайло найнявся на роботу в молочарню у Малій Тарні (зараз це село на румунській території). До нього було недалеко – всього 2 км. Та й місце дуже зручне – завжди в оточенні людей. Їхні думки і настрої передавалися і йому.

– Не хвилюйся, люба, – якось сказав їй Михайло, коли до хати привів незнайомих людей – Юрія Онуфрія з Севлюша та Юлія Уйфолуші з Текова. – Так треба.

Бачила, як від чоловіків перебирав номери заборонених властями газет «Мункаш уйшаг» (Робітнича газета).

– Так треба, – завжди переконувала себе, коли чоловік з Юлієм Уйфолуші через гори Лунай та Фрасин переправляли добровольців в ряди інтернаціональної бригади в республіканську Іспанію.

Час летів швидко. Звикла, що через неї чоловік передавав заборонені газети, які приносила в Чорнотисівський млин, на Королівський базар, в Текове, Велятин, Бороняву, Нижнє Селище, чатувала під хатою, коли в них збиралися довірені люди.

Того вечора до них завернув жандарм. Присів на східцях ганку. Вирішила почастувати його домашнім вином. Вижлуктавши кілька чарок, той розпатякався. Проговорився, що в околицях Драгова з Росії приземлився партизанський десант. Всі жандарми підняті на ноги… Коли непрошений гість пішов з двору, чоловік, який за дверима вислухав цю розмову, вийшов з хати, закурив і десь подався.

Того вечора гостей, наче хто направляв до її хати.

– Михайло вдома? – почула позаду себе.

На порозі стояв Юлій Уйфолуші з незнайомим чоловіком.

– З хвилини на хвилину має бути, – ствердно кивнула головою.  

– Я не сам. Дорогого гостя привів. Переночувати б нам треба у вас. Приймаєте? – спитав, пропускаючи поперед себе високого змужнілого чоловіка.

– Знайомтесь.

– Фері-бачі, – простягнув свою дужу руку незнайомець і привітно посміхнувся.

Подала гостям стільці і на стіл почала накривати вечерю. Про себе відмітила ґречність гостя, високе його чоло, акуратно зачесане посивіле волосся і мудрі проникливі очі.

– Ось рушник, мило, у жбані чиста вода, – подала їм.

Доки гості мили руки, додому повернувся Михайло. Вже за північ було, а чоловіки все говорили і говорили. Ганна часто виходила на двір, аби переконатися, що все гаразд.

Наступного ранку, прощаючись, Фері-бачі сказав: «Хотів би до вас завітати через 10 років, коли на схилах цих гір цвістимуть сади, трактори оратимуть ці поля, а ваші діточки щоранку бігтимуть до школи». Не розуміла того всього, що говорив цей чоловік, але, тиснучи його руку, яку їй подав, вдячно побажала, щоб йому щастило, бо справа його свята і праведна, тож і доля хай буде такою.

Швидко збігла осінь, зима, підоспіла весна. У квітні чоловік приніс тяжку новину: у Копашневі,  Нижньому Селищі, Горінчеві, Бороняві, Велятині почалися арешти. Жандарми нишпорили і в селах Севлющини. У Чорнотисові вже арештували Петра Романа, Василя та Юлію Ловгів, Самуїла Вайса, Василя Ірху. У Текові – батька та сина Юліїв Уйфолуші, Михайла Панька та Антона Параску. У Севлюші схоплена вся підпільна група. Михайло міг уникнути арешту. Але терпляче чекав, щоб на той випадок, коли буде потрібний товаришам по боротьбі, його застали вдома та дочекався жандармів. Не дали йому навіть з дружиною попрощатися.

– Повернуся, чекай мене, – сказав їй з порогу. І пішов. Глухо вдарила хвіртка. Потім все стихло. Лише полохливо загавкали собаки. Стільки днів і ночей не відходила від шибки… Її чекання вилилося у вічність.

12 червня 1944 року військовий трибунал засудив до смертної кари 20 підпільників Хустського та Севлюшського округів. Щоб настрахати населення, в суботу 17 червня вирішили зробити днем кривавої розправи. В ніч з 16 та 17 червня під посиленью охороною всіх смертників посадили в чорні машини. Зі скреготом відчинилися масивні ворота, пропускаючи транспорт з Мараморош-Сігета на Бороняву, Хуст, Севлюш, Теково, Чорнотисово. Михайло добре усвідомлював, що це можливо шанс єдиний спробувати вирватись на волю. Поруч – ліс, гори. Машина мчала польовиком. Здригалася на вибоїнах. За поворотом – лісок. Холодний метал кайданів сковував руки і ноги.. Вартові вже призвичаїлись до дороги. Розслабились. Двоє були зайняті розмовою, третій дрімав у кутку, а четвертий затягнувся цигаркою. Ривком плеча, зі всієї сили, Михайло штовхнув у двері. Пружне повітря підхопило його тіло, коли падав на землю. Одразу звівся на ноги і щодуху помчав у напрямі кущів.

З машини доносився лемент конвоїрів. Потім вони почали стріляти у його бік. Над вухом просвистіли перша куля, наступна прошила ноги. По землі проповз десятки метрів, залишаючи темний кривавий слід на траві. Його наздогнали, оточили і силоміць заволокли у машину. За мить чоловік провалився у забуття і до Хусту не приходив до тями. Вже світало, коли у Хусті машина вирулила на дорогу під Замкову Гору.

Тут вже було людно. Жителів навколишніх сіл, селян з базару та самих хустян зігнали сюди. Смертників вивели з машини. Першим серед них стояв Михайло Калинич з Велятина, потім – Іван Дякун з Бороняви, Михайло Борто з Юлівців і важко поранений 35-ти річний Михайло Батин з Хижі. Сполотнілий від болю, очима пройшовся по рядах, шукаючи бодай одне знайоме обличчя. Як раптом побачив учителя з їхнього села Івана Івановича Громовчука. Їхні погляди зустрілися. Йому зараз і довірив свою тайну про передчасну смерть, яку той мав розповісти його молодій дружині Ганні. Це було єдине, що зараз його ще мучило на цій землі, бо обіцяв їй повернутися додому. Не чув, як дали команду «на приціл».

– Вогонь!

Вдарили постріли, але він ще продовжував стояти, хоча його сорочку вже зав’юнила кров. Другий приціл обірвав його нескорене життя…

Жінка замовкла. Лише руки її злегка тремтіли, видаючи незвичне хвилювання і душевний неспокій. І хоч наша зустріч відбулася далекого 1980-го, до сьогодні згадую цю хвилюючу жіночу долю і неочікувану розмову, яка закарбувалася в моїй пам’яті назавжди. 

                                                                                                                       Марія Конкіна