Хвилина слави

«…Хай би це була Сороча премія і головна вимога до твору ставилася така: віра в Бога, любов до світу природи, до дерев і тварин; щоб письменник  словом малював, як художник барвою».

Ось як заповідав український письменник Петро Сорока. Його нехитра мрія збулася, звісно, не сама по собі, для цього були прикладені зусилля певних людей. Власне, 26-й день квітня 2021-го несучи третій десяток і ще п’ять літ від Чорнобильської трагедії, привів до маленького західноукраїнського Виноградова непересічну особистість – засновника Сорочої премії – Володимира Шовкошитного.

Київські вулиці не виноградівські, вулиця Миру не тримає його сліди  як Хрещатик, відтак, він тут був, як то кажуть, мед їв…

Бібліотечна читальна зала  відтворила зустріч письменника з містянами. Як би мені хотілося, аби виноградівчани мали більше часу  та бажання для культурного дозвілля, аби подія, що чіпляє інтелектуально, морально, духовно, а значить  розвиває особистість в людині, стала закономірністю, життєвою потребою, аби не тому, що треба, але тому, бо свідомість прагне. Та сучасність диктує свої наративи і ми – люди, у буденних клопотах потрапляємо в пастку не до себе, а до власної байдужості, відкидаючи те, що зветься «інвестиція в майбутні покоління»…

Менше з тим, але подія мала місце бути. Як завжди Володимир Шовкошитний не перестає дивувати інтелектуальним багажем, це воістину редактор, редактор, який пам’ятає сюжет кожної редагованої ним книги; це воістину видавець, видавець, який вибирає важкі теми, нелегкі шляхи і глибину думки… бо завжди може бути краще, глибше, пронизливіше. Ця людина, будучи письменником, не боїться відкривати нові імена, як то кажуть: «розплоджувати собі конкурентів» :).

Сьогодні Володимир Федорович (не) святкує 35-ту річницю (біль не святкують –  так я собі подумала), а в чергове переживає миті, хвилини, години трагічної втрати частини життя, до того ж власного…

«Коли діти ховають своїх батьків – це війна, так буває тільки на війні…» 

Вдумливо виголошує.

Схоже вегето-судинна дистонія, що починаючи з 1986-го валить з ніг українців, розлетілась як радіоактивна хмара – інакшого діагнозу не знайшли для хворого та помираючого народу. Та час іде, з року в рік віддаляє від причин та наслідків, винних та потерпілих, спогади набувають прогалин, а от слова лишаються на папері в інтервалах між рядками і в них.

Сьогодні Володимир Федорович привіз книгу Михайла Фатули “Чорнобильський щоденник”.

«Ця книга  разом з моєю художньо-документальною повістю «Я бачив» це те, що дає повну, майже сферичну, інформацію про Чорнобиль»   Зауважує письменник.

А далі, у звичній йому манері  захоплення (чи то від книг, які видав та привіз, чи то від себе, чи то від того, що займається  не тільки тим, що треба, а тим, що приносить задоволення особисто йому і не тільки) презентує ще кілька книг видавництва «Український пріоритет».

До чого ж тут премія? – спитаєте ви.

А я відповім словами Володимира Федоровича: «Скромність – дуже класна риса. І це найкоротший шлях до того, щоб тебе ніхто не знав. Без скромності, Світлана, знайте, що ви дуже талановита письменниця».

Ну, що, тут скажеш – любіть мене таку, яка я є – (не) скромну і талановиту. 🙂

А ще, як зауважив Володимир Федорович, я – одна з трьох власників колекції Сорочих книг – приємно.

Щиро вдячна, Володимире Федоровичу, за те, що Ви є.

«Добрих щоденників в Україні не так багато, але вони є і буде ще більше, бо наш час сприяє популяризації цього жанру. Душа спонукує вести щоденник, коли відчуває потребу сповідатися і каятися. Непроста наука, небесна, вища. Той, хто знає, що доведеться звітувати перед Богом за прожите життя, вправляється в цьому на сторінках щоденника. За великим рахунком такі записи – підготовка до Божого суду. Гордий, засліплений, пихатий, самовпевнений щоденника не заведе, він відчуває до нього навіть відразу. Щоденник – входження у простір духовних сфер, у простір Універсуму».

Петро Сорока

Цьогоріч переможцями «Сорочої премії» стали:

в номінації “Денникова проза”:

Світлана Кедик (Виноградів, Закарпаття) та Віктор Шовкошитний (Київщина);

в номінації “Поезія”:

Валентин Северинюк (Запоріжжя) та Ілько Колодій (Львів).

Світлана КЕДИК