Світ чарівної музики злився з її життям

У будні і свята ця миловидна жінка прокладає свою мистецьку стежину до дитячих душ. Найкраще про неї сказала колишня її вихованка, заслужена артистка України Надія Копча: «Люблю її, як рідну маму. Це вона дала мені «перші нотки», які покликали мене у тривалу і далеку дорогу, підвели до Олімпу творчих здобутків і слави…». У цих словах уся вона, проста і звичайна жінка, викладач Виноградівської дитячої школи мистецтв імені Бейли Бартока Людмила Юріївна Зима, яка живе у чарівному світі музики, що надійно злився з її життям.

За скельцями окулярів її привітність, радість, щира доброта, материнська увага, готовність вчасно вислухати, підбадьорити, висушити з вій непрохану дитячу сльозинку, пригорнути свого вихованця до серця. 53-ій рік працює в одному колективі. У 48-му кабінеті її клас віолончелі. Сюди щодня поспішають її вихованці Марія Кіш та Еріка Савинець, які на її уроки добираються з Оноку, Валерія Добоні, Людмила Гасиджак, Дарина Мендрук, Тетяна Федак та Артем Варцаба з Виноградова. З кожним працює особисто, відчуває відповідальність за кожного вихованця, якого вводить у прекрасний світ музики…

…У родині Тарканіїв, в Ужгороді музика була у пошані завжди. Батько, Юрій Юрійович грав у оркестрі обласного музично- драматичного театру. Коли випадала слушна нагода, на репетиції та вистави охоче з собою брав старшеньку донечку Людмилу. Крихітками прихопленого з собою печива чи хліба, вона любила підгодовувати голубів на Театральній площі. Над нею птахи збуджено лопотіли крильми, збивали пружне повітря, кружляли зграйкою. У очах дівчинки відбивалися сонячні лики від поверхні Ужа, де постійно парами плавали лебеді. Ними любувалася, затамувавши подих. Пішохідний міст був у вічному русі перехожих. Навкруги торгували квітами. Художники виставляли свої полотна, які можна було оглядати. Самотній скрипач неподалік награвав тужливу мелодію про гуцулку Ксеню. Все це викликало її зацікавленість, придавало святкового настрою і відчуття радості.

Коли з татом заходила в театр, всідалася в обшите оксамитом крісло. Найбільше любила ту мить, коли розкривалася важка завіса і сцена оживала самостійним життям. Про все на світі забувала, коли слухала, як сп’янілий Карась оправдовувався перед своєю сварливою Одаркою:

Ей, Одарко, годі буде

Перестань бо вже кричать. 

Ні, нехай почують люди,

Ні, не буду я мовчать! – у своєму гніві не вгавала самовпевнена жінка.

Майже всі вистави дівчинка вже знала напам’ять. Підросла. Закінчила клас струнно-смичкових інструментів Ужгородського державного музичного училища. Отримала диплом. Без вагання, батько привів її до диригента оркестру Євгена Мироновича Шерегія. Той одразу включив її до діючого складу колективу. У неї – вибагливий інструмент – віолончель. Це змусило Євгена Мироновича до кожного виступу розписувати її партитуру окремо. Тепер її чекала клопітка праця. Щоб вписатися в основу музичного фону звучання, вона мала бездоганно грати. Під строгим контролем артистки Антоніни Кокольник працювала над собою годинами. Це ж не жарт, вона мала точно увійти в увертюру чи інший виконуваний колективом музичний перехід. Її старанність не минула марно. Скоро в оркестрі Людмила стала не замінимою людиною. Як музикант-виконавець разом з театром об’їздила мало не пів колишнього Союзу – Орел і Мценськ, Тулу і Калугу, Кострому і Єйськ на Азовському морі… Їхні виступи глядачі сприймали гаряче, а критики щиро і тепло відзивалися про їхні вистави.

Але так не могло тривати вічно. На постійне проживання батьки переїхали в Хуст. Молодші сестри Надія та Любочка були постійно з ними. І старшеньку Людмилу їм хотілося бачити поруч. Нарешті, дівчині час виходити заміж. А там і діти підуть. Які тут можуть бути гастролі?!

В музичній школі теж можна грати, – на своєму настоювала матуся Олена Василівна. Таки сімейна рада переконала і змусила її вибрати подальшу вчительську долю. Із заявою про працевлаштування прийшла до директора Виноградівської дитячої музичної школи Євгена Степановича Гудака. Той її зустрів привітно. Поговорив і охоче взяв на роботу.

53 роки збігло від тоді. Це – ціле прожите життя. Усю себе сповна віддавала улюбленій роботі. Навчала музиці дітей. З ними готувала батьківські концерти, успішно освоювала навчальну програму, виступала на обласних конкурсах, де завжди брали призові місця, грала в ансамблях. Декілька її вихованців пішли її слідами. Позакінчували середні спеціальні музичні заклади України і теж стали викладачами Алла Кіш, Людмила Орлова, Оксана Боршош, Марія та Петро Блажини, Олекса Петрецький, Жанна Любка…

З приємністю згадуються роки, коли з колегами Василем Васьком, Йосипом Борнеміссом, Іваном Дорогієм, Антоном Гергелем, Лідією Пензель, Омеляном Бочкором та Раїсою Кобрин щосереди добиралися у Петрово. У Затисянському ордена Трудового Червоного прапора колгоспі «Прикордонник» грали в оркестрі народних інструментів. Вони супроводжували всі виступи славнозвісного ансамблю пісні і танцю «Тиса», слава про який0 линула не лише в країні, але і далеко за її межами. Керував ним художній керівник Лойош Пал, два балетмейстери, заслужені артисти України Пейтер Куштан та Золтан Патко, хормейстер Котолін Янчо. 115 чоловік було задіяно в цьому ансамблі. Їх радо зустрічали скрізь, їм палко аплодували в угорському містечку Герцегкут і в словацькому Тренчині, Пряшові та Свиднику…

Людмила Юріївна була активною учасницею заочного університету культури та музичних травневих днів, які були започатковані при дитячій школі мистецтв імені Бейли Бартока. Грала і досі грає в камерному оркестрі, оркестрі народних інструментів, у змішаних ансамблях. Вона живе на сцені. Це її друге дихання. Для слухачів грає сюїти Баха, сонати Брамса і Бетховена, Шумана і Дворжика, концерти Шопена, Рубінштейна, Гріга, Штрауса, Рахманінова, п’єси Чайковського, Глазунова, Сен Санса… Сидить за вибагливим, майже у її зріст інструментом. Перший порух смичка. Легке його пересування на грифі. Збуджений поштовх струни, точна інтонація звуків від дужих жіночих пальців. Відчутна глибока виразність інтерпретації і свіже звучання зронених її смичком звуків. Зал поступово заповнює заворожуюча повнота багатоголосся виконуваного твору. Він поглинає слухача, захоплює, дивує, чарує солодким щемом озивається у кожному серці. У її руках віолончель співає і сміється, тужить і плаче, то стихає, то заново оживає, поступово наближаючись до розчуленого людського голосу. Її техніка гри, вдало взятий тон, вибрані штрихи і ненав’язливий стиль виконання, артистичне вміння проникнути  у музичне полотно даного виконуваного твору, донести до слухача усю його повноту і красу звучання, закладені самим композитором настрої, вирізняють її гру відточеною філігранною виконавською майстерністю. Це – глибоке, серйозне і вдумливе відношення до музики. Впродовж свого творчого життя вона передала своїм колишнім вихованцям Ангеліні Станинець з Широкого, яка виросла у музичній сім’ї Антона та Марини Станинців, котрі прививали любов до музики сільським дітям; музично обдарованим –  Катерині Бочкор, Анюті Керечанин, Наталії Магочі, Іванні Чотирбук, Кларіці Кордош, Марії Мірабелла Поторнай… Всі вони були призерами обласних конкурсів і олімпіад. Займали призові місця. Пишалася і колишніми вихованцями санаторного-дошкільного навчального закладу інтернатного типу «Берізка», сирітками Михайликом Парпієвим, Вікторією Стець, Олександром Варцабою, яких колись на заняття приводили вихователька Ганна Боршош та няня Наталія Кляп. І вона завжди робила все, щоб продовжити цей потяг дітей до музики, до її улюбленого музичного інструменту.

За свій багаторічний внесок у збагачення музичної спадщини міста Людмила Юріївна неодноразово нагороджувалася подяками та грамотами, пережила хвилюючу і радісну подію: 75-річчя Виноградівської дитячої школи мистецтв, яка відмічалася недавно.

У місті під Чорною горою зустріла свого коханого чоловіка інженера Валентина Іларіоновича Зиму. Народила і виховала двох доньок. Старша Вікторія – економіст.  Разом з зятем Романом Михайлівим стали підприємцями. Має двох онуків: старший Томаш закінчив Виноградівський коледж, молодша Марточка навчається в шостому класі Виноградівської ЗОШ № 4, відвідує гурток малювання у Альони Стасюк. Дівчинка подає свої надії в образотворчому напрямку. Молодша дочка Наталія – юрист-правознавець. Зараз працює  в Угорщині. Тринадцять років тому Людмила Юріївна повдовіла. Однак сім’я і улюблена робота зараз скрашують її життя. Музикою наповнені її будні і свята. Уроки, репетиції, публічні виступи поглинають її повністю, бо світ чарівної музики злився з її життям.

Марія Конкіна