Передав нам не пізнаний світ народних скарбів і людської мудрості

Вивчаймо, друзі, з юних літ

Обряди, звичаї і мову.

Це – наш чарівний дивосвіт,

Це – роду нашого основа.

Ігор Тарасенко «Дивосвіт»

Юрій Семенович Чорі… Щопонеділка виходив у ефір Закарпатського обласного радіомовлення, цікаво і захоплююче розповідаючи слухачам про звичаєво – обрядові традиції Закарпаття. Затамувавши подих, ми слухали кожну, підготовлену ним радіопередачу.

Розповідав він про звичаї рідного села, прикмети і повір’я отчого подвір’я, про те, що передавалося в кожній родині від роду до роду… Самобутній закарпатський поет, етнограф, фольклорист, краєзнавець, драматург, автор 5-ти томного русинського словника та понад 60-ти виданих книг завжди мав чим подивувати людей.

Він роками збирав, ретельно опрацьовував, упорядковував і систематизував зібрані в різних регіонах Закарпаття найцінніші скарби народної мудрості. Так він прилучав молодь і людей в літах до витоків народної творчості, до найціннішого багатства і різноманітності швидкоплинного людського життя, до цієї кропіткої і невідкладної справи. Через віки і століття відновлював сліди минувшини, які свіжим подихом війнули в наше лице, сколихнули цікаві думки, викликали роздуми душі. Про свою землю, на якій ми виросли, живемо, трудимось, ходимо щодня багато чого ми ще не знаємо.

Лише про одну його книжку «Землі до лиця її околиця» скільки б можна говорити. Це – унікальне зібрання легенд і переказів, оповідей  і спогадів про наші неповторні гори, круті скелі, не вивчені пагорби, не сходжені нами полонини, пам’ятні камені, шляхи-стежини, нездоланні перевали, таємничі озера та болота, цілющі джерела, криниці та колодязі, призабуті нами печери – пивниці, загадкові звори та дивовижні урочища Закарпаття.

У Карпатах започатковується Середньо – Дунайська рівнина. Вона торує дорогу в центральну Європу. Олюднене обличчя нашого краю перед очима туристів постає у своїй заворожуючій первозданній красі. Відкривається воно одразу за Ужоцьким, Веречанським, Торунським та Ясінянським перевалами, при перетині прикордонного і шляхового сполучення з Польщею, Словакією, Угорщиною та Румунією.

Листаємо сторінки, занурюємось у дивовижний світ оточуючого середовища. Чується нам шум водопадів Шипіт, Скакало, Красний потік. Неспинний плин води у річках Свіржа, Солотвинка, Репнинка, Шопурка, Латориця. Дивовижнв і вражаюча краса гір Бужори,  Гуслі, Добошанки, Кам’янки, Плішки, Яворника, Банських гір, Сирітської Долі.  Чарівні смерекові верхи скель Скалка, Чортові пальці, Довбуша, Закоханих. Шовкові луки Гурки, Красуні, високі трави полонин Татул, Руна, Дарвайка, Герашеска, Магова галявина, Голиця, Гайдола, Панова, Фурцевої, Злий і Білий камінь, камінь Недолі, Писаний, Смерековий, Соколів, Несходжені шляхи, Чобітки веселки, Підземні ходи, Довбушева доріжка, Чортів путь. Перевали – Татарський, Беркут…

Скільки цікавих історій  не розмилось у водах озер Синевирське, Свидовецьке, Багно, Ворозьке, Липовецьке (Морське око), Масарикова чаша, Мутвиця, Несамовите та Невицьке, у болотах Мочило, Костринська глуханя, Марічейка; яка чиста і прозора вода у криницях – буркутах Довбушева, Дідова, криниця Любові, Солена, Тільчерова, Пинтєва, Розбійницька студниця. Народ розрізняв чотири різновиди води – заклята, жива, свята, чарувальна. А скільки співзвучності у донесених з віків до нас назвах урочищ: Чортова зворина, Яслища, Ясіновець, Чорний мочар, Червений ярок та інших.

Вдумайтеся у назви наших гір Магура, Високий верх, Плішка, Ріг, Говерла, Пікуй, Близниці, Бужора, Піп Іван…До кожної назви йшла цікава розповідь, записана або самим автором, або залученими до цієї справи студентами Ужгородського училища культури. Ось одна з них, записана Лесею Штефанюк від Михайла Томащука у Рахові, в 1997 році. … Служив у пана гарний легінь. Пас вівці на горі. Його покохала молода попадя. Потайки стала навідуватися до вівчарської колиби. Про це довідався її чоловік – піп Іван. На взірець подався в гори, слідом за своє красунею і прихопив з собою кількох слуг. Підстеріг її і застав закоханих на побаченні. Попадю зв’язали і насильно відвезли в долину. Парубка ж мали намір вбити. Однак він виявився дужим і спритним. Він вирвався від слуг і в затятій перепалці, сокирою зарубав попа. З того потекла кров. Слуги, які були свідками цього видовища в голос закричали:

Йой, піп Іван! Піп Іван! Від тоді і пішла назва цієї гори – піп Іван…

Такі цінні відомості несе читачеві своєрідна енциклопедія про нашу рідну Срібну землю. Автором її є Юрій Семенович Чорі. Народився 25 березня 1933-го року в селі Фогораші (нині Зубівка) Мукачівського району. Ріс в простій селянській родині. Початкову освіту здобув у рідному селі, в народній школі. Успішно закінчив Мукачівську російську реальну гімназію. У місті над Латорицею здобув середню освіту у 1950-му році. Вже з вересня почав вчителювати в селі Лісковці (Ляховець) на Міжгірщині. Одночасно навчається на заочному відділенні філологічного факультету російсько мови та літератури Ужгородського державного університету. Через рік вчителювати переводиться в село Станово, що на Мукачівщині. Ніколи не прикидався сліпим і глухим. На все мав свою тверезу думку. У листопаді 1954-го, як ворог народу засуджений за ст.ст. 54-10 і 54-11 КК УРСР строком на 10 років. Від берегів Латориці і Ужа етапом допроваджений до Уральської Косьви. Як політичний вільнодумець пережив суворе табірне життя і не надломився.

Навіть тут його примушували мовчати, однак не задушили своєю брехнею. І за гратами та колючим дротом він продовжує писати вірші про круті береги, стрімкі скелі і ранкові тумани над цими охололими просторами Сибіру. Вгорі тліє сонце і бараки в зоні пронизані крижаними вітрами. До нестями їдять комарі. Гарчать самоскиди. Насипається гать. Одні зеки… Як мурашки, своїм непосильним трудом обживають цей далекий, холодний край, а доокруж дикі хащі – і болота. Ні доріг, ні тропи. Одні люди – сумні, непривітні. Єдиний тут порятунок – робота. Хочеш жити – роби. Як столяр здобув п’ятий розряд. І залишилося в його спогадах греблі, села та міста, розкидані по сибірських хребтах. Тут сотні українців знайшли свою смерть і у снігах тайги полягли кістками. На ці муки і болі людські надивився на все життя. Враження і спогади закарпатських репресованих виклав у книгах «Крик душі» та «Криваві тіні Кремля», які читаються на одному подиху і правдиво розмивають  «білі плями» пережитої нашими земляками історії.

Крізь снігові завії його душа завжди прямувала зеленими плаями на Бескид, до отчого порогу, до батьківської хати у Зубівці. З-під варти звільнився 9 травня 1956 року. Реабілітований 14 квітня 1991 року. Заново поновився в університеті. У 1957 році отримав диплом філолога, успішно закінчив аспірантуру Львівського державного університету імені Івана Франка.  За собою має  2 курси Ленінградського інженерного лісотехнічного інституту. У 5-тій ужгородській середній школі почав працювати вчителем трудового навчання. Далі став помічником головного режисера Ужгородського драмтеатру. Як актор грав і на сцені. 22 роки проробив в ужгородських середніх школах. За вислугою літ у 1988-му пішов на пенсію. Але без діла не засидівся вдома. Його запросили викладати курс «Обрядово-звичаєві традиції Закарпаття» в Ужгородському училищі культури. Це стало поштовхом і дало йому можливість глибше і повніше вивчати фольклор рідного краю. Робота над ним окреслила його літературну творчість і сприяла виходу у світ багатьох видань і книжок крєзнавчого напрямку. На його вірші написали свої пісні композитори Іштван Мартон «Сонце над Карпатами», Ольга Кобулей «Наш рідний край», Микола Попенко «Закарпатська лірична», Олександр Шугаєв «Вальс випускників»… Юрій Семенович – автор багатьох сценаріїв, концертних програм для заслуженого Закарпатського  народного хору, ансамблю «Угорські мелодії» та інших відомих хорових колективів краю. Він автор ряду п’єс, які ставилися на сценах Ужгородського музично-драматичного театру, Львівського театру імені Марії Заньковецької, Сумського обласного театру ляльок, Пряшівського українського театру, Орського драмтеатру імені Миколи Островського та Берегівського Народного українського театру імені Ярослави Бандурович. З комедією на дві дії «Ми теж люди» берегівчани взяли першу премію на І обласному театральному фестивалі імені Всеволода Майданиного у Хусті  в 2005 році. З цією виставою побували на гастролях в Очакові на Миколаївщині та у місті Левоча в Словакії.

У долонях наших гір народилася його драматична легенда на одну дію, дві картини «Таємниця Ужгородського замку» та збірних тюремних поезій «Ворон та не птах».  По непізнаних дорогах свого буття, недописаних сторінках щоденника свого невільницького життя по крупиці збирав людську мудрість і відчуття, щоб донести до молодих співвітчизників, якою дорогою ціною народом виборена незалежність і на яку велику любов до рідної землі заслуговує наша ненька Україна.

На 86-му році життя, 11 квітня 2019 року завмерло серце Юрія Семеновича. До кінця свого життя вважав себе русином. Радів, що ООН та 22 країни, де проживають наші земляки визнали русинів, як націю. Все зібране і написане Юрієм Семеновичем за життя стане фундаментальним підгрунтям для всіх краєзнавців і етнографів краю, яким дорога і близька повернута ним з минувшини і передана з роду в рід наша звичаєвість, автентична самобутність і мова, найцінніше духовне багатство наших предків.

Марія Конкіна