Віра

Ода обману звучить молитовно

Утома переповненої темінню ночі нарешті сигналізує спокій. Виблискує мереживом зірок далеких галактик та малює шлях норову крізь навколоземну орбіту. Ото, лежиш у постелі думок і мариш дотиком життя. Того життя зі Всесвіту світів — розумного, доброго, щирого, сповненого любові і все, більше нічого. І хай це буде не рай, бо людина і його зіпсувала… виявляється зло породила людина, а гріх свій на лукавого “повісила”. Той у самобичуванні лестить людям поганими вчинками, а вони тішаться не натішаться, гріхи один одному відпускають і грішать далі, так наче ця церковна акція змінює сутність їх діянь. Ода обману звучить молитовно. А хочеться же вірити! Ти чуєш, їм хочеться вірити!? Бо без віри людина жити не вміє. У кого!? У що!? Невже, у Тебе, Того, котрий всемилостивий і вселюблячий? Та, ні, виявляється у Тебе, Того, котрий пробачає всі гріхи. Їм хочеться вірити! То дай їм те, чого просять сьогодні і повсякчас — прости! Прости, бо не відають, що роблять. У Творця Любові просять прощення за скоєне зло. Замість того аби не просити, а просто любити. Оце справжня віра і справжня молитва — любити. 
Утома переповненої темінню ночі нарешті сигналізує спокій. Малює кола починань нового дня без зазіхань на майбутнє та протиріч минулого. Стирає “до” і “після” лінійність життя стверджує теперішній стан — тут і зараз. Лінія рівномірно непряма, частота серцевих скорочень стабільна. Ми стабільні у Всесвіті спокою, якщо не казати, фіксовані на мить перебування у просторі. 
Розпростерті краплі дощу линуть із темені ночі. Бубнять на даху, тривожними звуками, наче хвилюються  що відірвались від неба й линули на землю. Вони надто вразливі, аби прийняти всю суть особистої круговерті, власне, як і ми — люди. Вітер підганяє мокрі візерунки на склі, і тіні у світлі ламп на неособових предметах — танець. Так і гарцюємо на місці… кожен на своєму. 
Істинне безумство бути тут і зараз. Безумство — не бути. Вимірювати потік думок крізь сито розсудливості так, як властиво мудрецю. Торкатись вустами нетлінних думок, мов поцілунком уперше. Ніжність мовчання тулить все ближче до серця. Турбує кожен вдих і видих, кожен порух тіла і вигин… що милостиво огортають уяву пестощами. Тепло, ласкаво, ніжно, м’яко… хочеться ще, завжди, повік. Витримати шквал емоцій щоразу, коли просто хочеться жити, відчувати життя усією силою сподівань і віри. 
Та падолист зриває ніжність з вуст пізньоосіннім цілунком — дощем.

Світлана КЕДИК

ВЕЛИКЕ СТИХАННЯ . Зміст