Звук

Звучатиму мовчки у неймовірно глибокій тиші Тебе

Сила тяжіння трощить. Невимовні слова стають важкими, наче здавлюють груди і я напіввидиху вичавлюю лише інертні звуки. Звуки мовчки торують шлях словам. Проте епізодичність щоденної картини втупленого у простір мовчання нівелює підгрунтя мого величного я. Я зникаю. Я зникаю з карти цього світу і не цього також… зникаю з пам’яті чужих людей, а близькі вже далекі. Перетворююсь на ілюзію власної уяви, в ній розчиняюсь, випаровуюсь. Марою броджу пустими полицями сподівань. Схрещую в пальцях ручку, але слово мовчить, кровоточить кляксами на білому-білому, білому… папері. 
Жах і сум охоплює, бо вже немаю ані спокуси, ані еротичного схлипування в обіймах ідей. По старечому тулюся до себе й тішусь, що стала мудрою. 
Гм… смішно. Так боляче смішно. Вже ніяке життєве кредо не тішить, афоризми подій не приносять задоволення… сплітала би  рими, та опоетизована метафора реальності розбиває вщент дрібки творчості.
Щодня молюся до себе в надії подолати крах мого величного я. Врешті зібратись духом й промовити слово. Боже, виявляється, слово закайдоване думкою, аби його вимовити треба породити звук. Уже цілу вічність мовчки кричу від розуміння великих речей, подій, станів та нерозуміння їх дріб’язковості. У тиші поволі згораю, згораю зсередини бо боюся вибухнути. 
Я німа. Сила тяжіння трощить, втискаючи обличчя в бруд абсурду, що руйнує закон мого співіснування з собою. Бо я не розумію для чого монотонно, довго, страшно, жахливо вбивати життя, яке є вічним!?
Сила тяжіння трощить. Невимовні слова стають важкими, наче здавлюють груди і я напіввидиху вичавлюю лише інертні звуки. 
Нехай. Звучатиму мовчки у неймовірно глибокій тиші Тебе. 

Світлана КЕДИК

ВЕЛИКЕ СТИХАННЯ. Зміст