Осінь

Бездонна темінь свідомості поглинає всюдисуще бажання бути

Запах оксамиту сп’яна огортає теплом моє тіло. Оголений шелест листя таврує тріпотінням між дотиком сонячних променів та лоскотом вітру. Хочеться муркотіти покотячому… 
Сьогодні ніч впала на землю зненацька. Отак навалилась чорнизною із самісінького космосу. Обійняла, притулила до зірок, наче й недалеких. Засопіла на моєму підвіконні гучною тишею маленького міста, будинком на околиці, затишним двориком з садком… Спокій її сну неминуче веде у паводок сподівань бо ти ладна відвести погляд від темного завіконня і залізти під теплу ковдру. 
Вчергове торкаєшся повік цілунком, розвертаєшся на бочок й закономірним плином потопаєш у безвісти нічних гулянь. 
Солодко. Солодко відчуваєш запах листя, що опало. Воно прілим присмаком шарудить вже, якось, зимово. Топче втоптані стежки багрянцем, немов манить у круговерть зорепаду. Ніздрі вдихають асортимент осіннього напою. Та дива не стається. Організм, як і вчора, потребує хімії. Хімія болю, хімія страху, хімія  загоєння ран… і стишення серцебиття до неминучого нульового пульсу. Прискорений ритм набуває стану спокою. Амплітуда немає значення лише штрих у нескінченність. Мільйони штрихів, на кшталт, зупинки серця диктують прямолінійність життя. І наше життя хімічного складу набуває логічного завершення. Купа нейронів вмить згасає, лампа чуттєвості вже не увімкнеться ніколи. Бездонна темінь свідомості поглинає всюдисуще бажання бути. Бути часткою пустки. Бо всеосяжна порожнеча захопила зненацька. Отак навалилась чорнизною із самісінького космосу. Обійняла, притулила до зірок, наче й недалеких. Засопіла на моєму підвіконні гучною тишею маленького міста, будинком на околиці, затишним двориком з садком…

Світлана КЕДИК

ВЕЛИКЕ СТИХАННЯ. Зміст