О, Дихаюче Життя

Дивись, йдуть люди.

Дихати.
Дихати глибоко в такт ночі, що мокрим шелестом будить заснулі зірки. 
Дихати вільно, дихати сильно… сильно пророче. Немов навіки. 
Дихати стиха, з тихого сну, млявим тремтінням сердець шепотіти вітання між зоряним пилом і йти навпростець через ритми ілюзій у забуті світи. Через свято і будні дихати - йти.
Йти крізь мереживо ночі й ледь чутним сопінням зганяти у зграї туманності снів. Дихати осінню, у осені подихом ловити багряне тепло. І без подиву потопати в діафрагмі дощів підіймаючи груди  ритуально ковтати межу… Міжсезонні тривалі акорди щасливих пісень приймають злиденні слова без думок та ідей, загублені в кармі спітнілого болю дзеленчать крізь вакуум розумінь.  Ошелешена дивним шептанням людей відчуваєш, як світ онімів. Застиг в зорепаді осінніх тривог. Й напіввидиху зі свого абсолюту тихесенько плаче мій Бог. 
А хочеться дихати.
Дихати глибоко в такт ночі, що мокрим шелестом будить заснулі зірки. 
Дихати вільно, дихати сильно… сильно пророче. Немов навіки. І не плакати, чуєш, більше ніколи. Ніколи не вмивати світанки слізьми, не вкривати підступно пітьмою. Хіба лише, диханням тихим крізь холод піддувати тепло. 
Тепло осінньої розпачі та мільярдів зірок кровоточить в пустелі думок. Багрянцем заливає  сліди, що були, є і будуть. 
Дивись, йдуть люди. 

Світлана КЕДИК

ВЕЛИКЕ СТИХАННЯ. Зміст