Камінь

є світ з усіма еволюційними подробицями, і є я.

1
Біла імла з'їдає останні штрихи колориту. За пагорбом думок скніє червоне небо — догорає. Розпечені бажання, ідеї, мрії жевріють і дихають пилом, час від часу запалюються, мов смолоскипи. Кіптява від них здіймає вир чорного, причорного диму… він душить…він душить і більше нічого. Більше нічого не розгледіти у моральній імлі — ані дощу, ані віхоли з жовтого листя, ані свіжості ранку, ані вечірнього затишку зірок. 
Зима настала раптово. Зодягла у холод і мерзенну мряку, наповнила холодом спустілі душі. Щодня витоптує шляхи до невороття. Та з-за тої ширми безглуздої ідеї існування іншого світу, таки, просякає світло. Світить і горить заревом надії. 
Сьогодні я подорослішала на тисячу років, бо врешті прийняла основу світобудови, як істину. Узріла гармонію в сутності, позаяк добро породжує добро, а зло — зло, і тільки компенсуючи відсутність одного з них любов’ю, народжується Любов. Виявляється, усяке зло виправдане, адже це вже наслідок, і ще причина; і всяке добро знецінене, бо безцінне. Абсолют у їх взаємодії. Немає ані святості, ані гріха, ані добра, ані зла; ані Христа ані Антихриста. Є світ з усіма еволюційними подробицями, і є я. Я є у світі і світ є в мені з святістю і гріхом, добром і злом, Христом і Антихристом. Я приймаю це тут і зараз, як факт Життя. 
О, Дихаюче Життя, ім’я Твоє сяє всюди!
Зима настала раптово. Не питаючи права у осені перейшла через простір та збудоражила багряним безсонням довгих  вечорів. Легке ревіння вітру за вікном, хлюпотіння дощу, а чи морозного спокою. Ото прокидаєшся вранці, вилазиш з-під теплої ковдри, а за вікном на сході — сонце пістирть промінням: малює ореоли втіхи на стінах; за вікном на заході — жовте листя тремтить і хвилюється диханням свіжого вітру; за вікном на півдні — тепло розливає ночі з цвіркунами; за вікном на півночі — сніг, просто йде сніг. Ти можеш вірити в це, чи не вірити, вбачати або ж ні від цього світ не здригнеться, не поступиться, але кримезно стоятиме у пітьмі космічного хаосу, вселенського вакууму витискаючи для себе час і простір. 

2
Незрима бентежність огортає. Заколисує тривогою чекання — застигаю. Припорошена пилом віків стою рівно й нерухомо. Вже не здригаюсь ані від вітру, ані від шуму, ані болю, від чужого болю, бо мій застовпів разом зі мною. Жива та кам’яна оволодіваю поглядом всебіч. Життя рівномірно охоплює простір, просякає під кожен камінь, тече з єдиного русла та стікається у єдине ціле. Закономіри втрачають значення, стереотипи нівелюють тих, хто їх придумав; рівні доступу й обмежень змивають заангажованість, цинізм, лукавство… бо тільки грудка амбіцій еволюціонує у кремезний стовп. Стою. Стою непорушно і міцно. Мене вилизує життя. Життя формує з мене космічне тіло здатне набувати форму Творця. Саме того в якого вірю всім серцем своїм, і всією душею — себе. Бо ніяка сила окрім мене самої нездатна народити Бога в собі, чи вбити, знову і знову, знову і знову… 

Нам так хочеться вірити. Нам, людям так хочеться вірити у Всемогутнього, який втішає і позбавляє всяких гріхів… 
Та у Життя, немає гріхів і немає нас, є еволюція. Адже аби з найпростішої форми стати розумним організмом здатним мислити довелося пройти через незліченні варіації  помилок. Сьогодні, кожен з нас найкраща помилка і довершеність.  Ми довершуємо себе щомиті усвідомлюючи, що Дихання Життя присутнє у кожній його формі. 

3
Затишок від дотику до спокою. Неймовірна витримка відчувати несамовиту самотність. Наодинці з собою варіації страху зникають, лишається тільки смиренність. 

Нічому не вірю, нікому і нівкого. Віра вивітрилась. Тепер я не падаю на коліна, не сподіваюсь на диво, не цілую ідолів і не молюсь їм. Я мовчки витираю ноги об поріг власних думок й приймаю ті, шо можу осягнути свідомістю. Та чи свідома я? Чи свідома я у несвідомому світі!?  
Немає Бога окрім мене. Усе інше варіації страху: церкви, ікони, хрести, догми… 
Інститут гріха настільки закономірний, що невірити в Бога — гріх, і вірити  —також. Є “золота середина святості” — лестощі. Підлабузництво.

Світлана КЕДИК

ВЕЛИКЕ СТИХАННЯ. Зміст