Літо

— Смієшся осяяна сонцем… Ти.

Ти відкриваєш безміри світів в мені, рятуєш… може, навіть, імітуєш ілюзорний потік емоцій пережитих миттєвостей, але Ти… Ти колиска ніжності, і небо в якому мій погляд ловить сонце… Ти, моя невловима. Моя. Ти. 

— У безмірі Твоїх обійм затишно. Лови мене… Люби мене… поки я відкриватиму безміри світів…

З Тобою.

1.
Не доберу слів…парадокс, але я не маю слів, щоб висловити розпач. Він надто великий, аби помістись в ореолі свідомих значень; він надто гіркий, аби злизати його за ковтком чергових емоцій; він надто чужий аби бути моїм… 
Не доберу слів у мученицькому мовчанні, коли мозок розриває вузлики найсокровенніших думок. 
Як мільярди нейронів поміщаються у моїй тендітній голівці? 
Вони, наче, світлячки, то гаснуть, то запалюються в безодні німих думок. Хочеться кричати! Та я мовчки стискаю губи, у кутиках яких вмирає остання усмішка. З очей градом сипле дощ і мочить так, аж стає відрадно, що хоч щоки вмиються від бруду особистого осуду. 
Співаю. Зараз схлипування від плачу звучить музикою під яку у танку то гаснуть, то запалюються мої світлячки…
Зненацька з'являєшся ти і даруєш мені занадто теплу весну. Певно, дуже любиш. Голубиш сонячним промінням, пригортаєш до себе. У твоїх обіймах затишно. Я пірнаю в них, мов занурюсь у воду від сліз. Під її гладдю невичерпний світ щоденної спокуси — кохатися. Закохуватися у кожен погляд, дотик, звук… пестощі не мають строку давності, тому з усією силою вічності затамовую подих, наче востаннє — помираю. Де ти? Де ти, мій Раю!? Ось я, уготована вмерти щоб жити — народити. 
Та сьогодні я розчиняюсь — у собі, у тобі, у всесвіті, у мовчанні. Мізерна пустка мене ніяковіє, наче вперше… наче незаймана… я надто маленька аби вмістити в себе тебе, а ти надто величний, аби розідрати плоть мого єства. 
Втіха Духу розщеплює душу на атоми, на кванти і тільки так пустка мене затамовує мить єднання. Виявляється, що любов — це ядерний синтез. Наші емоції — ніщо інше, як фізико-хімічна реакція. А мій розпач — ніщо інше, як ілюзія. 
Не доберу слів… саме так, у тиші мовчання настає моє смиренне літо. 

2.
Нічна прохолода роздмухує пил у шелесті листя дерев. Вони палко вдихають літнє тепло сповнюючи крони денною благодаттю. І лише опісля, північна гроза розмалює візерунками мокрих бажань. Озонова вогкість немає міри надихатись свіжістю розпеченого тіла. Спека не відпускає, охоплює гіперемією усі вигини, що граційно повторюють рухи в такт вітру. Він уміло пестить, отак невимушено гойдає, ковзаючи у слизькому, у мокрому заціпенінні. Ритми збирають ейфорію зіпрівших долонь та підкидають вранішньою росою. А поки ніч…
А поки ніч, я впиваюсь любов’ю: слухаю її, п’ю її, ковтаю, огортаюсь… і мов пупянок непорушно лежу у ложі, так тихо, аби не порушити спокій вітру за вікном, хлюпотіння стрімких дощових потоків і темінь… Щоб не розпатрати темінь гострими думками, розвертаюсь на бочок, підсуваюсь до нього, він обіймає. У затишку близькості засинаю — молюся. Смиренно, відчайдушно, щиро, сповна віддаюсь Богу. В той час, коли наше інтимне спілкування висікає з ночі зорю — день. 
Моя молитва оповита видіннями. Я приймаю їх як реальність, коли реальність — як сон. У цьому прийомі криється спокій. Смиренний спокій — рівновага. Здається, я між двома світами, ані мертва, ані жива; ані в пеклі, ані в раю… я на лезі, ковзаю босими ногами по загострених краях. Спокійно перебираю крок за кроком — балансую. 

3.
Дай собі насолодитись тою порою, що тріпотить літнім вітром у волоссі, розчісує пасма, немовби формує зачіску спокою. Перука натурального щастя, прикрашає краєвид за поглядом. Там, за вимірами інших мір моя непристойна неголеність хвилює хтивістю. Хочу все і одразу. Бажання маленької жінки варте відлуння Всесвіту, котрий сприймає так, як чує —  все і одразу. Дає. 
А надворі тиша. І тільки цвіркуни та жаби порушують пестощі наших думок; ореоли бажань, дотиків… вдихів та видихів. Бо допоки скромна нічна темінь полонить землю зірками ми бавимось сяйвом місяця. І хай не діти, лише дорослі закохані, щомиті цілуємо небо у губи, голубимо молитвою двох апостолів, які проповідують Любов. Наше Одкровення лине, як грім серед ясного неба — чутно і в ціль. 
Дай собі насолодитись нами допоки неминучість зрушує з місця гори, підіймає води океанів, опускає Небеса на Землю… й Ти незворушний мовчки спостерігаєш за людьми з каменю Свого абсолюту, якщо не казати — байдуже. Дай собі насолодитись. 
Я однаково любитиму, бо створена тобою і з тебе твоєю любов’ю.
Дай собі насолодитись собою. 

4.
Сьогодні симетрія спеки відповідає шкалі закономірного тепла. Так, визначаючи роль геометрії в житті створюєш фігури яким властива алгебра вищих почуттів. І як би не похрестила, як би не вирівняла числа, алгоритми дій ведуть до фізико-хімічних рівнянь. Лишається визначити для себе значення, що синтезують роль і суть себе сущого в ореолі людства. Міри планетарних масштабів нівелюють години, і тобі притаманно, нарешті усвідомити мить теперішнього, за якою не було нічого і не буде — ані позаду, ані попереду. Мить теперішнього важлива, позаяк це і є життя. Його симетрія відповідає шкалі закономірності — бути (перебувати). Перебувати в радості, а чи любові, щасті… перебувати в горі у болю… а може ненависті. Мати чуття, що випробовують на міцність сумлінням…
Нічого особливого, просто — війна. Вона пече жалем і болем сущого не тобі. Хочеться кричати. Натомість мовчу від неминучості краху, бо я розсипаюсь на друзки, я зникаю. Немає вже в мені ані розради, ані натхнення, одна суцільна кулька мовчазного крику, що застиг у диханні грудей — вдихнула, а видихнути засть. Отака стиснута і будую алгоритми життя. І нехай термометр їде з глузду, а паркі ночі відганяють сон, суїцидальна тривога горланить страхом тут і зараз. Адже я зріла на стільки аби перебувати в теперішньому!
Добре, що поруч Він. Він — спокій моєї істерики. Він — гармонія мене та невичерпне джерело нашої вічності у якій одного дня розвіють попіл з наших тіл. 

5.
Врешті решт, літо близиться до осені. Дари безпеки втішають ілюзією спокою. Марнославно користуюсь щастям змінюючи маски з радості на задоволення. Закуток із болем втомлено скніє в міжсезонні третього року, якщо не казати вічності. Так терпко відчуваю хміль на губах. Я би й сп’яніла вже, та здоровий глузд не дає, а нездорового не маю… От і хворію собі ідеальністю. 
Знаєш, я не втечу, я нікуди неподінусь від неминучості. Можу в омані сховатись в собі, і тільки всього. Та виринаючи зі схованки зрію неосяжність Твоєї всюдисущності, що сьогодні вчергове розірвала пута моєї сліпоти та вивела на зовні зодягнувши  у Світло.
О, Дихаюче Життя, ім’я Твоє сяє всюди!
У якому пеклі я би не знаходилась Ти вивільняєш простір, щоби посадити Твою присутність. Ти одягаєш своє бажання у мою форму, щоби через мене проростити хліб прозріння на кожну мить. Бо насичуючись лише Тобою розв'язую пута своїх невдач та звільняю від них інших аби пам’ятати про Джерело. Джерело зрілості перебувати тут і зараз, не важливо де, але з Тобою. 
О, Дихаюче Життя! Я є! Я є Ти й ім'я Твоє сяє в мені.

Світлана КЕДИК

ВЕЛИКЕ СТИХАННЯ. Зміст