Весна

— Відкривати безмір світу без Тебе…

Минати пороги забутих ілюзій…

Торкатись поглядом неба і пестити…

— Ти лестиш мені. 🙂

1.
Сьогодні надвечір я Тебе розпушила. Оцими малими руцями. Розчепірені пальчики встромляла в глибину, наче натщесерце, куштувала теплий запах проміння, що впродовж дня, лоскотало сонячним життям. Живи. 
Живи в ореолах моїх бажань, аби щодня у ранковій росі та надвечір'ї поливала тебе водою родом з неба. Її я трепетно збираю в долоні спокою щоразу після кількаденного дощу…
Тепер, кожного дня, коли сідатиме сонце за моєю спиною, буду марити світанком, щоб у ньому втопити струмені родючості. Бо однієї миті насіння зійде та щемко вродить життям. 
Живи. 

2.
Мовчки тавруючи долю йду зораним полем. Мене болить кожна зігнута стеблина, кожна грудочка випирає родимою плямою… ти бач, навколо тільки плями. 
Іронія родючості витинає силу рости, виснажує будяками, що мають місце бути серед нас. Страшно. Страшно не вмерти, а жити у зоранім полі зі зламаним почуттям справедливості… Ти… Ти, ти обійми мене. Мені стане краще. 
Тільки відчуй подих теплого вітру. Чуєш, як дихає ніздрями бездоганного норову попри все бути вільним. Така безмежна свобода розпирає груди невмолимо наївною пихою. Тонкошкіра —  кажеш. Авжеж, я така, просто тавруючи долю мовчки йду розореним полем. Мене болить кожен крок і навіть думка зробити наступний: все далі переступаючи через пустелі душ.

3.
В передчутті тривоги вітер сильніше дме. Розчісує листя дерев, стукоче вітами роздираючи плоть темної ночі. Мов народжує і врешті, у важких потугах, у небі з’являється місяць. Вщухають перегони дихання і шелесту, коли новонароджений підперезує своїм світлом край неба, саме той, під яким сиджу я. 
Краю мій!... а чи мій?
Я би сказала — мій кінець. Кінець мене. Мине кінець, мине… і буде початок. Демагогія неминучості таврує дорогу між раєм та пеклом. Не бачу себе ніде. Ніде правди діти! Ніде! Бо немає ані правди, ані брехні, ні неба, ні безодні… У темній безодні неба народився місяць. Підперезує своїм світлом плоть того черева, що вирячує пуповину гріха й обмотує довкола тонкої шиї. І якщо однієї ночі я задихнусь уві сні, то лише для того щоби прокинутись на світанку.

4.
Пустка розуму та мовчання. Тиша спокою у переддень тривоги. Наїдки, напої, пишне вбрання — покора й смиренність  у себелюбстві…
А ніч така невимовно спокійна, неосяжно глибока, безперервно стрімка у потоці вічності. І вже несуттєвим є минуле, байдужим майбутнє. Тільки теперішнє будоражить уяву свідомості, адже приймаєш себе тут і зараз — я є. 
Я є! Та враз, унікальність зникає, коли бачиш поруч мільйони “я”, які тут і зараз усвідомлюють себе, а ти  — їх лукавість. Лукавий розсипався на друзки тисячоліть й успішно таврує душі. І поки ти борешся за єдинобожжя, він плодить дводушність! 
Така от людська сутність у подобі та образі: надмір лицемірна, аби бути людиною, і надмір людина аби бути Богом. 
Та вивільни вже простір, щоби посадити Твою присутність! Зодягни Твоє бажання у всяке світло і форму, а ми є світло… Прорости через нас хліб і прозріння на кожну мить.
О, Дихаюче Життя,  ім'я Твоє сяє всюди. Розв'яжи пута невдач, що зв'язують нас, як і ми звільняємо канатні мотузки, якими ми утримуємо проступки інших.
Допоможи нам не забувати наше Джерело, але визволи нас від незрілості не перебувати в Теперішньому!
Ця ніч така невимовно спокійна, неосяжно глибока, безперервно стрімка у потоці вічності. Зриває дощем останні краплі надії, та безутішно кидає додолу. Де дно гріховності!? Чому невтішна туга розриває серце, а чи душу мовчазним плачем в тиші та спокої неосяжно глибокої ночі… 
О, Дихаюче Життя, ім’я Твоє сяє всюди! Нехай станеться так у Твоїй уяві і моїй наше “Я можу” — і колодязь мене сповниться Джерелом Тебе!
Така… невимовно спокійна, неосяжно глибока ніч у потоці вічності плаче благодатним дощем…
О, Дихаюче Життя, ім’я Твоє сяє всюди! У сльозах, що ринуть тут і зараз з моїх очей. 

“Бути чи не бути? Ось у чому питання! Бути чи не бути? Ось у чому прокляття життя“. (Вільям Шекспір “Гамлет”)

Світлана КЕДИК

ВЕЛИКЕ СТИХАННЯ. Зміст