В цій книзі його життя, голос честі, совісті, сумління

…Саме на таких офіцерах, як командир артилерійського взводу 128-ої Закарпатської окремої гірсько-штурмової бригади, капітан Дмитро Мілютін, позивний “Таксист” і  тримається наша армія, нескорена, рясно полита людською кров’ю наша земля. Його “Польовий записник бійця” писався як щоденник на передньому краї війни. Писався з думкою, що це читати і бачити ніхто не буде. Це лише його бачення, відчуття, роздуми і пережиті моменти, в яких опинявся з довіреними йому бійцями, уміло захищаючи свої бойові позиції. Боляче переживав коли несли втрати побратимів. Ними  він дорожив. Кожним, як  особистістю. І серцем сприймав кожного. Добре усвідомлював  і знав, що на своїх хлопців  завжди може покластися… Його авторитет був несхитним. Чіткість у прийнятті  його відповідальних рішень бійцями  визнана… Його визрілі на  війні  думки побачили світ. Владний чоловічий  голос його честі, совісті і сумління заговорив із сторінок  нововиданої в Ужгороді  книги  “Ніхто не  повинен це бачити. Польовий  записник  бійця”. Надрукована  вона  цьогоріч, в жовтні, в  нашому  обласному центрі, видавництвом ТОВ “РІК-У”, тиражем 100  примірників. Книга видана  за  підтримки його хресного,  голови Департаменту Капеланської Служби Мукачівської греко-католицької  єпархії, отця Івана Ісайовича та членів, зібраної бажанням, команди донести  до людей правду про війну, які з ним  навіть не були знайомі. Так його правдивий голос пробився і до їхньої людської свідомості. І доступно та вміло прояснив назрілу на широкомасштабнім вторгненні ворога ситуацію і відчутну особисту відповідальність кожного за долю нашої нації і держави. Свою професійну майстерність  охоче проявили дизайнерка обкладинки Руслана Агафонова, художниця вугільних ілюстрацій Марина Залевська, дизайнер шрифту Андрій  Шевченко,  удосконалила ідею проекту Каріна Сирота,Тетяна  Козачанська, його оцифрування здійснила Анастасія Сеник. Особливої уваги заслуговують редакторки Ірина Волощак  та Ольга Чапля, які  опрацювали текст щоденника Дмитра Мілютіна, зробили його доступним читачеві і зберегли голос самого автора, свіжість його думки в розмові з тим, хто перечитуватиме його рядки записів. Натхненно над книгою попрацювала і верстальниця Рената Кокіна та розсудлива  менеджерка цього проекту Анастасія Ісайович, яка  керувала  всім  видавничим процесом, уміло зібрала і об’єднала  в команду талановитих людей, включаючи  дружню родину Мілютіних, його дружину Олесю. Це вона погодилась надати їм чоловікові записи, цінні сімейні світлини і знімки  з передової, де перебував її чоловік та слушними порадами  всіляко підтримувала   наміри команди  проекту бажаючи втілити свою  мрію ‒ видати друком записник  як  окрему  книгу і донести до читачів  правдиве слово Дмитра та проявити його слід, залишений в цьому світі.

Слово про людину, яка виборювала святу волю і нашу незалежність

22-го червня 1980-го року в сім’ї військовослужбовця Станіслава Мілютіна, в  селі   М’якоти на Хмельниччині народився  первісток. Щасливі батьки назвали  сина Дмитром. Родина Мілютіних  довго не затримувалась на одному місці. Чоловікові  відрядження у віддалені частини колишнього Союзу змусили родину звикнути до кочового життя. Це роз’їздне життя припинилося, коли поселились в селі Чоти (Жемчужина, Ар Крим).Тут непомітно збігли  його шкільні роки. Коли постав перед  вибором професії, юнак без вагання пішов стопами батька. Вирішив теж стати військовим. Успішно здав вступні екзамени і став курсантом Військового інституту ракетних військ та артилерії в  місті Суми. В 2002-му молодого випускника-лейтенанта    відрядили нести службу в  місто Сваляву на Закарпатті, а через рік перевели у військову частину до Виноградова. Тут він  зустрів і познайомився  зі своїм кучерявим щастям, королівчанкою Олесею Касинець. У липні 2004-го зіграли весілля.  Через  2 місяці, у вересні, потрапив під скорочення штатів і з лав ЗСУ перейшов у запас. Почав звикати  до звичайного життя, обростати друзями. У травні 2005-го відвів Олесю до полового відділення районної  лікарні. Уважно вдивлявся у вікна багатоповерхової  будови, колись добротно побудованої чехами, очікуючи появи поповнення своєї  родини. І коли довідався, що народився син, від щастя себе не тямив. Він вперше  став  батьком. Коли  Ігор  вже мав 5 рочків,  у 2010-му році  у них  з Олесею  народився  другий син Максим.

Дмитро успішно  освоїв і почав працювати  в сфері логістики. Та життя знову змусило його одягнути  військову форму. Улітку 2014-го його знову мобілізували до лав ЗСУ. Він пішов  воювати на Схід  України. Отримав свій позивний  “ТАКСИСТ”. І як артилерист   потрапив у гарячі точки. Поворотним і знаковим днем в його житті  стало 18 лютого  2015-го. Тоді він вцілів і вивів своїх бійців з Дебальцевого. Цей день він назвав своїм  другим днем народження. За проявлену стійкість і відвагу був нагороджений орденом  “За  мужність” ІІІ ступеня і удостоєний військового звання капітан Дмитро Мілютін. Отримав звільнення і порахував, що на цім його війна закінчилася. Знову повернувся додому, до сім’ї.  До мирного  життя. Порадившись з побратимами по АТО і   проконсультувавшись у юристів, зібрали всі необхідні документи та зареєстрували   громадську організацію “Ветерани бойових дій  Виноградівщини”. Вчорашнім воїнам  вона стала допомагати повертатись до мирного життя, підтримувати  їх, спільно вирішувати  назрілі побутові проблеми і неурядиці  (у когось пропали документи і їх слід  відновити заново, комусь потрібна ділянка під забудову,  у когось виникли проблеми з  житлом, призначенням пенсії, комусь потрібна путівка для санаторного оздоровлення, зубопротезування чи послуги психолога, остаточно не  вирішене питання  працевлаштування)… Дмитро відчув наскільки потрібен  своїм побратимам. Поринув у вир  громадської роботи. Радів  за друзів Миколу  Кішпешта, успіхам Руслана Нестеришина як  автомайстра, Павла Биковського, який створив власний бізнес. В  листопаді  2016-го  Дмитро  Станіславович відкрив свій міні маркет  “Для  своїх”. з широким  асортиментом і багатим вибором продуктів та побутових товарів по доступних для людей цінах. У 2020-му  балотувався  до міської ради і був членом виконавчого комітету Виноградівської міської  ради. У квітні 2021-го відкрив ще один  магазин “Джинс”, який  став справді брендовим для молоді.

Не помітно підійшла та знакова дата ‒  24 лютого  2022-го. Дата  початку  широкомасштабного  вторгнення. Вона розділила родинне  життя Мілютіних на  “до” і “після”. 31-го березня  2022-го  Дмитро добровільно подався до лав  ЗСУ і маючи  ґрунтовні  військові знання, практичн навики та набутий на війні  досвід, одразу пішов захищати Батьківщину. Ці пережиті на передовій 19  місяців стали продовженням його   військової біографії де кожендень мав  свою ціну і вагомість, гостроту відчуттів і емоцій,  де пролягала незрима нитка між життям і смертю. І ось підійшла  та злопам’ятна  дата, що стала останньою в його житті: 3  листопада  2023-го, у селі  Заречне, Запорізької області від ракетного авіаудару загинув командир артилерійського взводу, капітан Дмитро Мілютін. За свої звитяги і проявлену відвагу, стійкість і незборимий дух був нагороджений  орденом  “За мужність” ІІІ ступеня (18.02.2015), почесним нагрудним знаком “Воїн-миротворець” (18.05.2018), нагрудним знаком   “Срібний  едельвейс” (17.02.2020), орденом  “Блаженного священомученика владики  Теодора Ромжі) ІІІ ступеня (посмертно, 06.01.2024),  орденом “Хрест  Героя”  (13. 01. 2024), орденом   Богдана  Хмельницького ІІІ  ступеня (посмертно, 05.03. 2024).

Презентація книги  Дмитра Мілютіна, позивний  “Таксист”  “Ніхто не повинен це бачити“

Сто двадцять восьма бригада у небо

Йдуть найкращі соколи, найкращі  сини!

Боже, як,  як же так? Де Ти, де Ти?

Хіба з неба не бачиш хрести?

Двадцять вісім  найкращих, незламних

Не  прийдуть в дім до батька і мами!

Їх збирає вже небо в бригаду,

Боже мій,  їх вже там так  багато !

(рядки  з  поезії Галини Завидовської “128  бригада”,  яка починається словами:

“Де   ти, Боже,  в якій стороні коли  гинули наші воїни, наші соколи…”,  написані  авторкою   5.11.2023)

Людині, яка не бачила війни, не  пережила її,  ніяк не пояснити яка вона…Точнісінько   як сліпому, не передати,  які є барви на землі, як чоловікові ніколи не дано зрозуміти, як   його  дружина  дев’ять  місяців  проживає в надії  і під серцем  виношує в своєму лоні   дитя… Але це  треба  кожному  простопережити і відчути, усвідомити  до кінця.Тільки  тоді до свідомості дійде це істинне розуміння.

І коли зустрічаєш тих, що вже своє відвоювали, повернулися в рубцях з  війни, вижили в полоні і зустрілися на твоїй життєвій дорозі, як важливо підійти до людини у військовій формі, привітатися, заговорити, сказати найпростіші слова: “Браток, я знаю, де ти був, за що ти воював, чим тобі завдячую…” Мій голос переходит в шепіт, бо на передовій ще стоять наші хлопці, такі, як він, захищають землю і відбивають ворожі атаки. І знову їм чується паскудний свист міни чи дрона, ракета залітає в бліндаж, знову осколки нівечать тіла  молодих, смерть чатує поруч і відбирає чиїсь життя, мрії, надії… Напівбожевільний і отупілий погляд  від страху  виринає перед тобою… Хтось залишиться простреленим на землі. Когось медики будуть  зшивати, збирати по частинах… Від  безсилля і туги кусатимеш губи… В  густій щетині застрягнуть гіркі   чоловічі  сльози… Ніхто не хотів  помирати… Але це сталося… У  твоїм  погляді  назавжди згасає життя…

З  неймовірним відчуттям  входила до просторої зали Виноградівського міського будинку культури. Після випадкової зустрічі  і розмови з Павликом, з вулиці  Купальної, який повернувся з війни з простреленим оком і численними осколковими рубцями, я  старалася  заспокоїтись, зібрати свою всю волю, думати зараз про презентацію книги  “Ніхто не повинен це бачити”. Польовий  записник бійця – щоденник командира  артилерійського взводу,  капітана  Дмитра Мілютіна, позивний  “Таксист” який саме рік тому, 3-го листопада 2023-го, у  селі Зарічне Запорізької області, загинув від ракетного   авіаудару. Та постать молодого, ще не одруженого юнака, який колись навчався у восьмій міській ЗОШ І-ІІІ ступенів, вперто стояла перед моїми очима…

В залі грала заспокійлива музика. Звукорежисер  Сашко Калініченко  налаштовував звукову техніку. До залу збиралиля не лише міські, але й прибулі з  навколишніх сіл   Притисянської та Боржавської долин гості.  Охоче займали місця, розсідалися по рядах. Знайомі віталися, для дружнього потиску  привітно  простягали один одному    руки. Хтось підбадьорливим кивком голови, хтось привітним усміхом на лиці віталися. Зліва від дверей стояв чоловічий манекен, споряджений у Дмитрову  військову форму з його численними нагородами. На столику, накритому чорною скатертиною по ценру  була розміщена в рамці з траурною стрічкою його фотографія, особисті речі, яких колись торкалися його руки, сторінки з рукописами, що потайки від людських очей,    писав для себе. На східцях, якими піднімаються на сцену, горіли лампадки пам’яті. Біля  кожної  були покладені світлини з  життя земляка-героя на війні та притулені нові, щойно надруковані в Ужгороді  книжки з його пам’ятними  і хвилючими  спогадам про війну  і життя. На заднику сцени, на всю  його довжину красувалося панно:  на блакитному тлі безхмарного неба і в жовтому суцвітті  соняхів  твердо і надійно стояв на своїй землі капітан Збройних Сил України, відданий військовій присязі командир  артилерійського  взводу  –  Дмитро Мілютін. Стояв  велично і гордо, як подобає     солдату,  що чесно служив Батьківщині і народу і отримав безсмертне синівське   право   у вічі  кожному подивитися чесно, бо зробив все, що міг, щоб Україна відбулася і люди в ній мали своє світле майбутнє.

Сліз уже нема… За три роки  вони виплакані небом і землею… Лише  міцніше стискаються руки в кулак. І губи нестримно шепочуть слова  молитви, які зараз свідомо народжуються і творяться  розумом і серцем. Боже всемогутній! Бережи хлопців  наших, що у пекельному  вогні  стоять у  нашім захисті! Надійно їх обороняй від нелюдських зазіхань  ворога на нашу землю, свободу і незалежність, її працьовитих, але нескорених бідою людей. Не дай  йому розтоптати нашу честь, людську гідність, знищити все  те, що  створене попередніми поколіннями, що дороге нам! Почуй нас, наші  щирі прохання, всемогутній  Боже і справедливо  покарай ворожу ницість і криваву ненаситність, та  хижацьку ненависть до України і українців, Тебе щиро   просимо.

І ожили у спогадах людських, написані Дмитром сторінки його життя

І ось, ведуча  Анна Вінце  відкрила презентацію цікавою розповіддю про долю Дмитра Мілютіна. Він жив поруч з нами, ходив цим містом, вирішував буденні важливі справи. Коли  для країни настав  нелегкий час, першим став на захист Батьківщини. Загинув в  43 роки. Його любов  перемогла смерть. Його надії пережили забуття. Його віще  слово знову повернулося до нас. Його іменем названа одна з міських вулиць. Хвилиною  мовчання  присутні вшановують пам’ять Дмитра та  28-ми полеглих в той день, 3-го листопада 2023-го із 28-ї бригади і  всіх убитих за 10 років українців, яким була важлива, дорога і цінна наша  свобода і незалежність.

На екрані демонструється Дмитрова доля, його  життєві здобутки, приємні хвилини і пережиті  події. Розповідь  продовжує  його товариш  Андрій Хрипта. Дружба з   Дмитром була перевірена роками. Все про нього знав: як про зразкового сім’янина, батька двох  синів  –  Ігоря та Максима, яких він щиро любив і пишався завжди, про  трепетні  душевні  почуття до свого кучерявого щастя  – коханої дружини Олесі, любов до неї з роками, як настояне червоне вино, яке  цінував і любив, ля  нього ставала все дорожчою і ціннішою. Але про щоденник, який по собі залишив, не знав…

Дуже  щирим  і хвилюючим  став  виступ дружини  Дмитра  – Олесі.  Продекламований нею вірш  “Я не можу тебе відпустити ні душею, ні головою, ні серцем”  став     відвертим жіночим признанням до  свого  чоловіка. Вона пропустила цю любов крізь  себе і кожною клітиною тіла  всмоктувала  її. Сестра покійного, Наталія, приїхала з чужини, аби виразити свою подяку виноградівцям за  проявлену до її брата честь. У  Виноградові він прижився, знайшов щирих і відданих  друзів,  їхню  повагу та залишену  по собі світлу пам’ять. Тепер до мікрофону підходить наш співак, композитор, керівник відомого і серед молоді дуже  популярного  в місті  гурту  “ЧАЛАМАДА” Роберт   Тіводор. Свою найкращу  авторську  пісню “Згадай  мене”  він присвятив Дмитрові і вплів в її текст щемні і пронизливі до  болю слова, щоб  кохана згадувала  чоловіка весною, коли земля буде у буйнім білім цвіту, коли діти повертатимуться із шкільних уроків, коли в теплі краї відлітатимуть журавлі, коли зі  сторінок сімейного альбому посміхатиметься  до неї з фотографії… Скільки незабутніх спогадів про знайомство, дружбу, зустрічі на війні, про  Дмитра, як  авторитетного  командира, його увагу і  моральну підтримку бійців, про місце, де хлопці  збиралися, щоб як колись вдома,  у   мирні часи, просто поспілкуватися,  зараз  розповів  присутнім його вірний товариш, з позивним “Хресний”  військовий   капелан, який на війні з самого її початку, отець Іван  Ісайович. Це за його сприяння і підтримки польовий записник  командира  Мілютіна    виданий, як окрема  книжка, яка  знайде свого читача. Дмитро цінував життя, дорожив ним. Дорожив часом і не марнував його. Любив щиро, як матір,  рідну землю, своїх   побратимів,  дорогу  свою  сім’ю, якою жив, піклувався і ніколи не забував. І все це  вміщалося в його чоловічій душі, серці, свідомості до останку,,,

Про колективну роботу команди однодумців, які навіть особисто не знали  автора    щоденника “Ніхто  не  повинен це бачити” Дмитра  Мілютіна,  дуже цікаво присутнім   розповіла  менеджерка проекту, яка згадала  саму  роботу над текстом та виробничим процесом  створення і випуску цієї  книжки, котра зараз презентується і стане бестселером для читачів, молода, енергійна і ділова керівниця проекту Анастасія   Ісайович. Заздалегідь вона вдячна подякувала всім, хто добросовісно трудився над її випуском, хто її читатиме і кому вона принесе задоволення, бо це яскравий, залишений Дмитром  Мілютіним  слід на  Землі, на  якій він прожив 43  роки, але  в своїм  безсмерті  житиме вічно.

Марія КОНКІНА

очільниця Виноградівського відділення  ГО МАЛІЖ

Фото: Іван Буркало