«Стрім» живої музики у малому місті

«Старе-нове місто, – так сформулювала вечірні емоції подруга Валентина Костьо, – день, вигрітий сонцем (п’ятниця 13), перейшов у вечір, ніби зі сходинки скочив на соломинку і поплив по течії річкою, у море, у океан… Мелодії. Фортепіано. Чотири руки…»

Поки людина не відчує дефіциту марно думати й казати – я прагну. Бо справжнє прагнення несе в собі не тільки бажання, а й дію. Я оце зараз веду мову про брак (дефіцит) культурного відпочинку у малому місті. Периферія вона завжди така – замкнута крива, що обмежує частину площі…

Проте, годі про обмеження, хочеться про можливості. Адже Мар’яна, Здена та Олександр надали можливість насолодитись живою музикою. Живі образи, без пафосу й гламуру у стилі наближеному до простоти та невимушеності. Просто серпневий вечір разом з музикою… гарним настроєм, усміхненими обличчями, бокалом вина за «трішки світською» розмовою. І таке буває у Виноградові, а як же.

«Кафе «Старе місто». Старе, скажу вам… якесь безладдя кругом в порівнянні з вишуканістю звуків. І захотілося чомусь революції! Щоб усе зруйнувати на барикадах до підвалин, до основи та звести прозорі, радше плазмові, мури які би примножували звучання, поглинаючі інші звуки розмов, криків дітей і брязкіту посуду. Хотілося бачити все відкритим! – продовжкє нічну думку Валентина. – А нічне небо набрало кольору суконь двох піаністок – чорний велюр з золотистою (кольору місяця) вставкою. І кульмінація – «Ніч яка місячна»… Атракція. Циклон забрав порожнечу. Звуки заповнили прогалини і, певно, почали будувати плазмові мури… «Нового міста». Мені так хотілося, мені так вчувалося і бачилося в той час, коли на терасі кафе «Старе місто» у Виноградові грали: Мар’яна Світельскі (фортепіано), Здена Бобош (фортепіано), а співав Олександр Таркович. Вони талановиті і справжні. Для музики це важливо. Це був концерт для присутніх, відвідувачів, що прийшли повечеряти та відпочити, а я ще й революцію (фантастично-уявну) затіяти. Таке собі перезавантаження враженнями…»

Натяк на революцію. А чого б і ні. Особисто я, перебуваючи в компанії з коханим чоловіком, творчими подругами Валентиною Костьо та Світланою Тарнавською, до речі, остання вперто стрімила відео в соцмережі, потайки плакала від задоволення. Буденна втома минула, вечір нарешті всівся на свідомість товстим пластом розніженого літа та став впиватися звуками фортепіано, м’яким тембром чоловічого голосу… Очікуваний танець під зорями, оплески вдоволених людей, усмішки піаністок та вдячний музичний акорд на завершення. На завершення вечору, що не закінчився, а провів кожного відвідувача додому з неймовірним сплеском емоцій. Ось він, дефіцит на задоволення від культурного відпочинку у малому місті.