Пошук власного стилю або пленер по-Виноградівськи

Нещодавно, протягом трьох днів, на базі розважально-готельного комплексу «Чорна гора», що в урочищі «Виннички», проходив пленер художників. На запрошення голови  творчого об’єднання «Мистецька Угоча» Карла Керечанина,  приїхав  і заслужений художник України  Степан Шолтес. Малювали з усіма Федор Сільваші, Іван Токач, Іван Гецко, Василь Вовчок.

Подивитися пейзажні етюди художників поїхали і ми втрьох: Валентина Костьо, Олег Ільчин ну, і я – Світлана Кедик.

Жіноча слабість

Суботній день видався спекотним. І тільки поблизу річки, коли ми нарешті віднайшли митців, у процесі творчої діяльності, подув свіжий вітерець.

На пляжному березі Тиси встеленому галькою, щоб не казати гравієм,   здалеку я розгледіла мольберти, поруч них природну жіночу слабість – чоловіків з оголеним торсом. Вітер розкуйовджував  їх «багатогранне волосся» витісуючи мудро-вдоволену міміку споглядаючи вдалечінь – туди, звідки загадковий погляд художника витягає природні барви. Ото стоїш  поруч і за мить споглядання перед тобою на полотні виростають  Тисянські верби, кубовтаються хвилі тиняючись від берега до берега і небо піниться білими хмарами…. Усі працювали, а я скромно рахувала Музи.

Маю сказати, що нас зустріли радо, більше того, що звечора п’ятниці Борис Корнієнко повідомив художників, що до них приїдуть дві натурниці. Вийшло так, що приїхав один фотохудожник – Олег Ільчин та дві цікаві жіночки, яким  вдома не сидиться. 🙂  Олег завзято взявся фотографувати, Валя запримітивши Степана Шолтеса побігла знайомитись наживо, а мені залишилось підійти до дядьки з борідкою і мудро вдивлятись в мальовану ним картину.

Дивні люди

Через хвилинку  мого споглядання він повертається, усміхається та каже:

«Коли бачу файних дівчат, душа радується»

Ага – відповідаю йому та прошу знайомства. Через кілька загальних фраз я вже знаю, що переді мною Федір Сільваші. Ця людина впродовж 30-ти років на мистецькій арені, працює художником в будинку культури, полюбляє малювати пейзажі та натюрморти, мав чимало виставок і персональних і комплексних; наступного року хоче організувати ювілейну виставку  у виставковому залі ІМПАСТО (якщо Валентина Костьо запросить), планує виставити 55 картин (по кількості своїх років). Тису малює часто   з Іваном Токачем – кожну неділю.

Поруч згаданий Іван Токач так зосереджено розбавляє фарби, що мені навіть не хочеться  порушувати природну гармонію його споглядання природи, котра мазок за мазком з’являється на полотні. Знайомимось згодом, за чашкою кави, де на мої питання вільний художник  скромно посміхається…

Неподалік Іван Гецко чаклує над своїм мольбертом. Дивна палітра вражень водить мене берегом Тиси від художника до художника, від образу до образу  взнаючи подробиці чи то факти  життя трішки інакших людей.

«Ми художники, дивні люди, – каже Іван Гецко, – часом нас не розуміють, та й сам себе інколи не збагну в порі творіння, ото малюю значить відпочиваю і тілом і душею. А ще люблю скульптуру чим і займаюсь, та маю сказати, що  розпис церков більш за все мене тішить, а пейзажами полюбляю  лише гратися…»

Ну, і нарешті я підходжу до самого геніального художника Закарпаття – Степана Шолтеса. Він сам себе удостоїв звання геніального, позаяк:

«Найперше ти сам маєш вірити в себе, для того аби в тебе повірили інші», – сказав усміхаючись.

До цієї миті Валентина Костьо натішилась спілкуванням із ним, залишивши мені маленьку, але таку безграничну краплинку самобутності майстра. Того Майстра, який направду має свою «мистецьку Маргариту». За високою постаттю зрілого чоловіка рясніє барвами душа художника, архітектора… і це син  відомого класика закарпатського живопису Золтана Шолтеса.

У 1960 році закінчив ізостудію З. С. Баконія; у 1967 році закінчив Київський державний художній інститут, факультет архітектури; член Національної Спілки архітекторів України з 1969 р.; з 1991 року голова Об’єднання професійних художників м. Ужгорода;  заслужений художник України.

Не буду вказувати ряд піднятих питань, але хочу наголосити на бажанні майстра підкреслити історичну постать нашого краю – живописця, історика, педагога Імре Ревеса в меморіальній дошці.

А поки в повітрі літають, а в річці плавають Музи Степан Шолтес дарує Валентині книгу про життя та творчість свого батька – Золтана Шолтеса. Ми допиваємо мистецьку каву на березі мистецької Тиси у підніжжя мистецької гори  та прямуємо крізь пилюку застиглого мулу, колись розлитої річки до помірно гамірного мистецького Виноградова. І майже вибравшись із полону узбережжя натикаємось на Василя Вовчка, котрий вперто намагається вловити колір неба та відтворити хвилі невгамовної річки… Його мольберт оживляє  колорит сухої землі під ногами, розмиваючи  кольоровим міражем  полудневу спеку переконанням:

«Творчість – насамперед пошук власного стилю, власного розуміння та відчуття того, що ти хочеш виразити чи то в живописній роботі, чи в графічному аркуші…»

Світлана КЕДИК