Ноктюрн в чорному і золотому. Падаюча ракета

Джейм Вістлер

(Джеймс Еббот Мак-Нейл Вістлер (1834-1903))

«Ноктюрн в чорному і золотому. Падаюча ракета»

(1875)

Це полотно в 1877 році Джеймс Вістлер виставив у лондонській галереї Гросвенор.

Темна гладь Темзи і нічне небо в жовтих розсипах іскр, туманна поволока диму над водою, за яким ледь вгадуються обриси Челсі. На полотні зображено феєрверк над міським парком. Джерелом натхнення для роботи стали сади Креморна – знаменитий розважальний парк в Лондоні поряд з Темзою. Картина написана в темних тонах трьох основних кольорів: синього, зеленого і жовтого. Вогні феєрверку написані світлими тонами – помаранчевим, червоним, жовтим, рожевим енергійними мазками, створюючи враження миттєвості. Палітра картини приглушена, але гармонійна. Дим дозволяє глядачу помітити межу між водою і небом. Серед туману і диму згусток вогню, який викидає в небо ракету. Це світло оживляє картину. Фігури людей ледь помітні, прозорі, їхні форми спрощені. Зліва підпис художника в манері японських гравюр: товсті прямі мазки імітують японську каліграфію. Більше того, під впливом японських художників (особливе місце тут займає Утагава Хіросиге) Вістлер роками вдосконалював  свою техніку бриз. Так він зміг зображати предмет, або людину за допомогою, здавалося б, краплі фарби. Критики, правда засуджували його техніку як нерозсудливу, без художньої цінності. Але Вістлер проводив чимало часу, скрупульозно працюючи над деталями. Інколи він розглядав свою роботу через лупу, щоб не упустити дрібниць.

Вістлер став писати пейзажі в такому стилі десь в 60-их, після поїздки до Бразилії. Називати їх ноктюрнами, гармоніями та композиціями став пізніше, на початку 70-их, за його словами під впливом свого друга і мецената Фредеріка Ліланда, прихильника творчості Шопена. Писав Вістлер рідкою розведеною фарбою, працюючи не на пленері, а в себе у студії.

Ноктюрни – серія картин, які згідно концепції художника, інтерпретують  різні настрої, що виникають відповідно освітлення в традиційному жанрі «нічних сцен». Використовуючи цей термін, Вістлер хотів підкреслити універсальність картини, яка існує поза межами конкретного місця і події. Художник зосереджений на світлових кольорових ефектах, як способі створення особливого настрою. В «Ноктюрнах» переважає зображення не форм, а простору, який буває в нічний час. Вони повинні викликати складні емоції, направлені на появу більш глибоких, прихованих відчуттів. Художник прагнув передати не точну копію зображуваного предмета, а намагався вловити суть нематеріального, особистого моменту. В картинах Вістлера не має дії, але є стан.

«Якби людина, малююча тільки дерево, або квітку, або екстер’єр, який вона бачить перед собою, була би художником, то королем художників став би фотограф. Художник повинен зробити щось ще».

Призначення живопису – не фіксувати реальність, а передавати враження від неї. Він писав нічний феєрверк в Креморн-Гарденс як сон про нього, спогад. Невловиме відчуття спалахуючих та гаснучих вогнів ракети створює синтез реального з душевним.

Саме цим Вістлер вирізнявся серед інших. Чи можна його віднести до якогось напрямку? Швидше за все, це він створює напрямок. В США його назвали «тоналізм», для якого характерне домінування в зображення тонів повітряного простору або туману. В цьому плані найбільш близький до Вістлера американський художник Леон Дабо(1864-1960), який особисто був знайомий з Вістлером і, судячи по пейзажам, найбільше потрапив під його вплив. Ноктюрни Вістлера 70-их років, як і багато портретів цього періоду, виглядали відверто мінімалістичними на фоні вікторіанської епохи. Але за ним стояло клопітке опрацювання композиції і деталей.

Звичайно, погляди Вістлера не могли не викликати бурю критики в свій адрес. Особливо розізлила «Падаюча ракета» Джона Рескіна – художника, письменника, історика і авторитетного арт-критика. Рескін не був ретроградом, він активно підтримував прерафаелітів. Вважається, що він відкрив УільямаТернера . Вістлер був світською людиною, дотепною та розважливою. Часто влаштовував прийоми. Його сарказми неодноразово друкував журнал «Панч». Разом з тим він вирізнявся великою працездатністю, вимогливістю до себе, але не терпів ніякої критики у свою сторону. Джеймс Вістлер мав чимало друзів та колег. Був знайомий з багатьма відомими людьми того часу, але часто сварився з ними через своє самолюбство і був одиноким. Йому то і прийшло в голову написати книжку під заголовком «Тонке мистецтво наживати собі ворогів», видану в 1890 році. Різка критика від відомого мистецтвознавця визвала хвилю обурення. Газети  і журнали швидко розповсюджували негативний тон Рескіна щодо картини «Падаюча ракета». Роботи художника стали непопулярні і погано продавалися, що поставило Вістлера у фінансову скруту. 28 липня 1877 року Вістлер подав на Рескіна в суд за наклеп з вимогою компенсації в 1000 фунтів і судові витрати. Рескін звинувачував Вістлера в ганебному відношенні до глядачів. Він писав:

«Я багато чув про безсоромність та зарозумілість кокні. Але не думав, що мені доведеться побачити, як самовдоволений блазень стане вимагати двісті гіней за те, що хлюпнув із горшка фарбою в лице публіці».

На суді Вістлер намагався довести свою художню позицію та су́дді вагалися. Він розраховував, що його підтримають колеги, але мало хто став на його сторону.  Не допомагала навіть та обставина, що сам критик не з’явився на слухання по причині душевної хвороби. У Рескіна зачастили приступи психічних розладів, він практично не виходив з дому. Рескін не підозрював про нові ідеї та теорії Вістлера, покладені в основу створення картини. Він критикував його картини задовго до суду, називав роботи «абсолютним сміттям». Існують різні здогадки про причини негативного відношення критика до робіт Вістлера. За однією з версій Рескін заздрив близьким стосункам Вістлера з Чарльзом Хауеллом, відомим арт-дилером, який часто допомагав художнику фінансово. Інша причина полягає у зневажливому ставленні Вістлера до критики. Проти Рескіна виступив Генрі Джеймс, який відмітив, що критик перейшов межу, став тираном. Також була здогадка , що Рескін страждав на синдром CADASIL та візуальні порушення, викликані цим станом, могли бути причиною його роздратування цією конкретною картиною. Та головною причиною конфлікту стала не здатність Рескіна вловити нові тенденції в розвитку образотворчого мистецтва, які склали основу живописного символізму та модерну.  

Процес тривав більше року. Останнє засідання відбулося в листопаді 1978. Суд нарешті признав Рескіна винним в наклепі. Вістлер отримав символічну компенсацію. Судові витрати розорили його. Прийшлося продати все майно, і об’явити себе банкротом. У цій сутичці постраждали обоє. Рескін втратив звання почесного професора мистецтв Оксфордського університету, отримане в 1860 році.

Після процесу Вістлер виїхав до Венеції, отримавши замовлення на гравюри. Він прожив там рік і два місяці та зробив за цей час 200 робіт і 50 гравюр, більше ста пастелей та багато робіт в інших техніках. Саме там він познайомився з американськими художниками, які прийняли його як свого наставника. Цікаво, що сам Вістлер перший запропонував сучасний метод експозиції виставки, коли навколо кожної картини намагаються залишити як можна більше вільного простору.

Це одна із багатьох робіт Вістлера із серії «Ноктюрни» і остання із лондонських «ноктюрнів». Вона признана багатьма мистецтвознавцями як найкраща робота середнього періоду художника.

Валентина Костьо