Життя не минає безслідно

Цей день запам’ятався йому надовго. У двері хтось подзвонив. За порогом його чекала листоноша. Від неї перебрав бандероль. Надійшла вона з рідного краю. Ще раз уважно перечитав:

пану Ачу Михайлові,

 вул Скельна 55,

 місто Яблунець-над-Нісою,

 Чеська республіка.

Сумніву не було. Це – йому. Неквапливо піднявся східцями на веранду будинку. Зайшов до кімнати.

Обережно розгорнув пакуночок. В ньому  лежала «Книга пам’яті України», том І, Закарпатська область.

На титульній сторінці прочитав рядки:

«З нагоди 50-ти річчя Перемоги у Другій світовій війні та в знак глибокої шани перед пам’яттю краян, які загинули у боротьбі з фашизмом, вдячно прийміть «Книгу пам’яті України»

Голова Виноградівської районної Ради народних депутатів М. П. Довжанин

9 травня 1995 року

м. Виноградів»

Звернув увагу на закладку. На 160 сторінці між прізвищами полеглих у нерівній боротьбі з ворогом героїв прочитав своє прізвище:

… Ач Михайло Андрійович, 1924 року народження, українець, воїн 1-го Чехословацько-армійського корпусу, сформованого в СРСР. У військову частину вступив у 1943 році, у місті Бузулук Оренбургзької області, десятник. Загинув у бою 24 березня 1945-го на території Словаччини.

В нього прехопило подих. Мові одразу забракло слів. Десь у скронях гулкіше в жилах забилася кров. Виходить, земляки не забули його і просто вважають вбитим. А він, бач живий. На пів віку пережив свою смерть. Лише допустили помилку, на чотири роки зробили його молодшим. Народився він у Севлюші 20 серпня 1920 року.

Боженко, – звернувся до дружини, – подивися що я тут вичитав. Земляки мене рахують убитим. Жінка не знайшлася що сказати, лише запитала

Від кого ти її отримав?

Мабуть братова дружина Ержіка, у Виноградові, її дістала і переслала нам…

Довго листав сторінку за сторінкою. Вникав у зміст написаного. Уважно перечитував прізвища земляків, наче переглядав пережиті роки, події, знайомі прізвища тих, з ким пройшов через горнило війни. І знову відчув як хвилюється. Має відповісти землякам, написати, що живий, розповісти їм, як прожив своє життя, вижив… Вийде ціла історія. Велика сповідь про його фронтову долю.

Взяв перо, сів за стіл, запалив настільну лампу. Дістав чисті аркуші паперу. І – призадумався.

… Народився в Севлюші, на тодішній центральній вулиці князя Корятовича, 9. Перед батьковою хатою стояв кремезний дуб-патріарх – єдина історична цінність роду Ачів. Він захищав хату від вітрів і злив, давав надійний затінок у спеку.

Сім’я Ачів була велика і бідна. Та все-таки батько дав усім чотирьом синам горожанку. Спочатку його класним керівником був чех Алоїс Міхалек, потім – Василь Ком’яті . По книгах «Кобзар» Тараса Шевченка, «Зів’яле листя» Івана Франка, «Досвітні вогні» Лесі Українки добре вивчив рідну мову. Пахла вона так барвінково, як мамина ласка, як батькова сила і тепло душі.

З учителем Андрієм Вороном говорили про свій народ, його звичаї і обряди. Від викладачів Івана Тромболи, Меланії Вагнерової, Василя Лендєла, Лаврентія Гайдукевича, Олександра Кокоткіна отримав глибокі та міцні предметні знання.

Мріяв Михайло про навчання в українській гімназії у Празі – Модржанах. Однак батько переконав і настояв на тому, аби він залишився вдома. Пішов працювати на багатих панів і євреїв у винницях на Чорній горі. Для підлітка це була важка і непосильна праця. У кошиках щодня на спині виносив розбиті кам’яні брили. Ними на гірських схилах робочі викладували тераси. Заповняли вручну нанесеною сюди землею, перегноєм. Турботливо засаджували чубуками виноградної лози. Поливали їх водою. Самі тераси дбайливо побілили вапном. Вся Чорна гора тоді виглядала, як мозаїка.

Весною тут рясніло білосніжним цвітом яблунь, вишень, черешень, персиків… Восени тут збирали вагомі кетяги рідкісних сортів винограду: трамінера, фурмінту, рислінгу італійського, шасла… Люди обережно знімали кожне достигле гроно. Дбайливо їх укладували у кошики і відправляли у Відень, Будапешт, Прагу.

Працювали виноградарі по 12 годин на добу. Жінки отримували половину тої платні, яку виплачували чоловікам, а підліткам – усього четвертину від заробітку. У торбинці Михайла завжди лежав окрайчик кукурудзяного хліба, 1-2 цибулини, невеликий шмат домашньої буженої солонини і склянка з питтєвою водою.

Підійшли березневі події 1939-го… З другом Михайлом Гецком хлопці удвох подалися на Красне поле. З підводою їх відрядили  в Ізу, щоб із складів молодим січовикам підвезти зброю. Доки хлопці добралися до Хусту, сюди вже підійшли угорці. З неймовірними труднощами тоді добралися до Красного поля. Воно вже було всіяне трупами їхніх ровесників. Від цього побаченого видовища у жилах стила кров, а панічний страх опановував свідомість. Полями добралися до Великої Копані. Випадково набрели на свою однокласницю по гімназії Павліну Кадар (за чоловіком носить прізвище Чегіль). Вона їх провела до себе, нагодувала вечерею і під темним покровом ночі польовими путівцями допровадила до Севлюша.

Два тижні юнаки взагалі не виходили на люди. Степан Блажин, який щойно демобілізувався з армії, порадив їм тікати в Чехію. Михайло відмовився навідріз.

Нам ближче до своїх, – сказав. – Перейдемо гори і вирушимо на схід.

Робіть, як знаєте, – махнув рукою земляк.

З візиткою вчителя Андрія Ворона Михайло подався у Брустури за Тячевом. Його взяли на роботу у лісництво. Закріпили за обходом лісівника Гімбара та Реплюка. У Іспанії вже йшла кровопролитна війна. Пахло порохом і в Європі. Підоспів липень 1940-го… З двома земляками вісімнадцятирічним Іваном Ком’ятієм та сімнадцятирічним Петром Волощуком нелегально перейшли державний кордон.

Хлопці вийшли на прикордонний наряд. Самі добровільно здалися. У Михайловій торбині лежала хлібина, пачка сигарет «Тарас Бульба», шматок сала та сиру, кілька цибулин і яблук. На допиті трималися спокійно. Ніякої вини за собою не мали, говорили що хочуть далі вчитися працювати. Але їм не повірили.

Відвезли хлопців у Надвірну. Далі – в Івано-Франківськ (тодішній Станіслав). Як злочинців, загнали в товарняк. Сумним поглядом люди провели їх на пероні. Якась жінка мовчки перехрестилася і заплакала. Видно щиро поспівчувала хлопцям, бо мабуть і сама зазнала такого ж горя. Під перестук коліс Михайло згадав рідний дім, батьків, які теж щодня моляться за нього. І вперше його серце огорнув невимовний смуток.

Етапом юнаків допровадили в місто Старобильськ. Далі – в Миколаїв. Там їм присудили по три роки позбавлення волі. Подальша їхня дорога тепер лежала на Далекий Схід, в Ухту-Їжимські табори. Після тривалої поїздки в’язнів вигнали із «столипінського» вагону. Михайло вперше в житті побачив і відчув суворий північний клімат, непрохідну тайгу, двохметровий, застиглий від морозів сніг.

З прибулих сформували колону. Під конвоєм погнали до 13-го лагпункту. Між арештантами відомий як «кирпічний».усіх перевірили по списку. Розбили й розігнали по бараках. На плацу стояло до 2 тисяч в’язнів, в бараці опинилося 50. Так починалося його нове життя в зоні. Обгороджена колючим дротом. В чотирьох кутах по периметру – вишка з охороною. На бетонних стовпах – колюча огорожа під високою напругою. В середині – площадка. Оживала вона вранці і ввечері. Тоді у шмат рейки днювальний гулко вдаряв у «гонг». Це бамкання збирало в’язнів на перекличку. Тут їх розбивали на бригади. Видавали добовий наряд на роботу. Під конвоєм відправляли в ліс, на лісоповал.

Михайло Ач був значно слабшим за інших. Частіше його назначали підручним до лісорубів. Лопатою мав розчищати замерзлий сніг навколо ялин. Тоді бензопила легше впивалася в товстелезний стовбур віковічних красунь – ялин. А мороз зашкалював за – 30 градусів Цельсія. Зрідка в лісі люди розкладали багаття. По черзі біля нього грілися, аби не закоцюбнути від лютого морозу.

У бригаді всі в’язні працювали на совість. Були навіть свої рекордисти – стахановці. Михайло був найнижчим і наймолодшим серед них. Ростом – 167 см. Його вважали чехом. Ставилися до нього дорослі поблажливо. Жартома називали «доходягою», а частіше – «синком». Ділилися з ним усім, що лише мали.

Якось біля багаття він заснув. І хоч ударив гонг його гулу хлопчина не почув. Комендант табору, москвич Микола Преклонський, зробив перекличку і 50-го члена бригади не дорахував. Знайшли його тоді біля багаття у жару. Михайло захворів на двостороннє запалення легенів. Його одразу поклали до лазарету, такі як і він політв’язні його лікували довго і старанно. І виходили. Мало не з того світу повернули до життя.

Його одразу перевели на іншу роботу. Призначили обліковцем. Мав щодня підраховувати виконані членами його бригади добові норми. Роботу юнак освоїв швидко. Добре справлявся з нею. Акуратно вів усі записи. Всі папери оформляв грамотно. У начальства претензій до нього не було ніяких.

Поварка – тьотя Шура, відносилася до Михайла, як до рідного сина. Завжди підгодовувала, чим лише могла. У зоні всі його стали прозивати «Сибірячком». Якось до лісу за ним приїхали. Забрали на медичну комісію. Тут він почув, що з чехів формується армійський корпус, який звідси направлятиметься на фронт. Мав вибір: прийняти громадянство СРСР і вступити до червоної армії; міг залишитися в тилу – для роботи у колгоспі або на фермі; вирушити у Бузулук, Оренгбурської області, де зараз формувався із уже діючої бригади генерала Людвіга Свободи армійський корпус. Він вибрав останнє.

Вдало добувся до бригади. Тут його підгодували, обмундирували і по прискореній програмі стали навчати військовим навикам. Вже за 6 місяців, як десятник мінометної роти він їде на фронт.

Своє бойове хрещення він пройшов на підступах до Києва. В жорстокому, кровопролитному бою вони тоді відвоювали столицю України. Під селом Руда його важко поранило. Опинився знову у шпиталі. Тут до юнака прийшло перше кохання. Ним стала санітарочка, київлянка Алла. Той присмак першого поцілунку він довго згадував. Лікарі зробили все можливе і знову поставили його на ноги. Свою частину він наздогнав уже в Карпатах. Від командування отримав короткочасну відпустку додому.

На Свят-вечір, 24 грудня 1944 року він опинився у Севлюші. Несміло постукав у віконце рідної хати. Батько з поламаною ногою лежав у гіпсі. Мати турботливо обходила дітей, що зібралися на святкову вечерю. Світилася щастям, бо знову всі були разом. Вдячною колядкою вона подякувала за це Богу.

Швидко збігли ці короткі дні і він знову повернувся на фронт. Свою частину наздогнав у Гуменному на Словаччині та знову поринув у гарячі, жорстокі і кроваві бої. Під Дуклею його вдруге поранило. А від вибуху міни ще й присипало землею так, що санітари, які обходили поле бою, не знайшли його. 

Доля знову дала йому шанс на життя. На другий день на це місце сільські дівчата вигнали на випас худобу. Десь з-під землі їм вчувся стогін. Спочатку думало: причулося. Але стогін повторювався, хоч і був досить слабкий. Старші дівчата скоріше здогадалися, що, очевидно, в окопі вчора когось присипало землею. На смерть перелякані, вони побігли в село за людьми. І ті обережно відкопали безсилого, але ще живого Михайла. Це було його повторним воскресінням, другим на світ народженням. І знову лікування в госпіталі. З нього вийшов з суворим вироком лікарів: до стройової служби не придатний. Мінометника одразу призначили писарем штабу полка. Михайло Ач добре володів російською, українською, угорською та чеською мовами. Під ногами ворога горіла земля. В агонії тряслася «коричнева чума». Михайло став безпосереднім свідком цього. Все обнадійливіші кореспонденції відправляв на замовлення командування готуючи накази, розпорядження та інші ділові папери…

День Перемоги зустрічав неподалік златоверхої красуні Праги над Влтавою. Але війна ще не закінчилася. Невщухала стрілянина у лісах та перелісках, де відступаючі ворожі підрозділи оборонялися до останнього патрону.

…Михайло думав повертатися додому до рідних батьків. Але на вечірці, влаштованій на честь закінчення війни, він не очікувано зустрів свою Божену. Любов, яка заполонила його юначе серце до цієї дівчини, спонукала його залишитись у Чехословаччині. Став правоохоронцем. У карному розшуку дослужився до чину підполковника. Додому Михайло Андрійович повернувся, коли вже вийшов у відставку. Після довгої тривалої розлуки знову йшов вулицями рідного міста. Йому цей день особливо запам’ятався: у Виноградові тоді відкривали меморіальну дошку на честь полеглих на Красному Полі 13 студентів учительської семінарії. Хлопці тоді відважно взяли в руки зброю і стали на захист незалежності Карпатської України. За рідну землю склали свої юні голови. Усіх він добре знав. Віддаючи їм честь та шану, згадав ті пережиті події. Все життя себе вважав українцем.  За свободу Батьківщини і він на полі бою проливав свою кров. Це були карби його тривожної молодості. Залишив земне життя у 80-тирічному віці. Дружина Боженка пережила чоловіка на 12 років і померла 2012-го. Син Михайло успішно закінчив Ленінградський інститут міжнародних відносин. Аж до виходу на пенсію проживав у Братіславі, де працював спортивним радіокоментатором та редактором спортивних газет.

Така цікава доля Михайла Андрійовича Ача – непересічної людини, яка на 55 років пережила свою смерть і підвела нас до думки, що жодне людське життя не минає безслідно.

 Марія КОНКІНА