Пам’ятає Колочава те Верховинське літо…

Ой спала би’м, люба мамко,

Мала була нучка.

Не була ми під головов

Миленького ручка…

(слова з народної коломийки)

Літні подорожі по Закарпаттю у  Івана Ольбрахта тривали упродовж шести років. Вони щедро підживляли його творче горіння, чоловічу фантазію. Ці поїздки у Підкарпатську Русь допомагали йому вивчити життя простих людей, простежити  місцеві класові  розшарування на селі, знайомитися і вивчити верховинський побут, обрядові і культові події, побутові дійства. Увагу чеського письменника привернули і загострили непересічні трагічні долі мешканців цього смерекового краю. Люди тут народжувались, жили, кохали, настійно боролись за місце під сонцем, перемагали, а часом гинули в лісі, привалені деревом, або в холодних водах Тереблі.

Зустріч з колочавцями надихнула письменника на написання оповідання «Марійка – невірниця». Почалося все з випадку. Вечоріло. Вийшов на ганок, щоб закурити. Десь поблизу почувся спів. Гарним соковитим голосом якась жінка заспівала пісню «Терен цвіте». Іван Ольбрахт зачудовано дослухався кінця цієї пісні і призадумався. Перед ним лежав загадковий маленький світ Колочави. Всі його мешканці – горяни Тереблянської долини. Це село пережило кризи, голод, епідемії, які у 30-ті роки охопили майже всю Європу. У Карпатах досягли вони невизначених меж і розмірів. У пряму залежність вони поставили людське здоров’я, тривалість життя, побут і умови праці. Ці люди притримувались дивного, але духовно багатого світу. Захоплююче розповідали йому про постаті своїх небуденних героїв, народних бунтарів, захисників гір та лісів, справедливих месників Довбуша та Пинтю, Бойчука, Марусяка та Орфенюка. Сліди їх давно загубилися в часі, але справи не забулися, їхні подвиги  не стерлися в історичному плині подій.

За основу твору «Марійка – невірниця» Іван Ольбрахт взяв добре відомий в літературі, старий як світ замкнутий трикутник людських почуттів: любов, зраду, смерть. Скільки думок передумав, скільки вагань перейшов, доки появилися перші його рядки…

Ой цимборе, цимборе,

Дай мині сигара.

Я ти вповім усю правду,

Що дівка казала…

З близької полонини Стримби виразно доносился ця лунка парубоцька пісня. У лісі без зупину працювали лісоруби. Валили вікові буки і ялиці. Трудилися зранку до ночі. Тут замикався живий ланцюг: лісова управа – замовник деревини – лісоруб. І хоч над Європою пливла хвиля 20-го століття, у цій глибинці гір час сповільнив свій хід десь на цілих дев’ять століть. Задоволений своїм життям у цьому селі був єдиний чоловік – керон – підрядник на лісорозробках. Про його гарний настрій говорила підспівувано собі під ніс його улюблена пісня «Червена ружа трояка…» або «Там, за лісом, там за перелазом…».

Не був легіником першої росички. Третій десяток років «наштабелював». Добре знав ціну людської праці. Сиротою лишився малим. На фронті Першої світової війни, десь у Сербії загинув його батько. А привезені колись і заробленім ним в Америці гроші, на які хотів вивчити свого сина Михайлика, давно вже розійшлися. З тої науки так нічого і не вийшло. Від материного брата, вуйка Андрія Самуся, перебрав сокиру та цапіну. Впрано навчився переміряти деревину. Робив це так уміло, наче чаклував над найдорожчим скарбом. Так Дербачок став кероном. Найповажнішою в Колочаві людиною.

День-у день робив свою звичну справу і пішов по висхідній лінії долі. Люди здалеку  призупинялися, поважно кланялися йому. Знімали перед ним крисані. Був у силі чоловік. Слава Богу, все було при нім. Та щастя далекою дорогою чомусь обходило його. В душі поволі пригасала жагуча ватра чоловічих почуттів до єдиної у світі його Василини.

Між двома зорями, як циганська сережка над його головою загадково погойдувався місяць-молодик. Аби зайвий раз не завдавати Василині великого жалю своїм нагадуванням про керона, Іван Ольбрахт своїй головній героїні вибрав інше ім’я – Марічка. Вродливу дівчину з бідної родини батьки насильно видали заміж за Петра Бирчака. Аби не стала жебрачкою, мала своє газдівство і доброго газду, за чоловіка їй вибрали старшого за неї по віку колочавця. Та любов за гроші не купиш.

Хата Петрова згоріла. На груні зосталося одне паленище. Щоб зберегти цю часточку землі, її чоловік подався на сезонні заробітки. Тим часом, до Марійки, як світанкова зоря прийшло чисте і глибоке кохання, щира любов до Данила. Біля студні Петрова мати нишком вистежила побачення закоханих. І не стерпіла.  Дала про це знати синові. У написанім чужою рукою листі оповіла про невістчину зраду.

Чорною змійкою холодна ревність вповзла в серце Петра Бирчака. Затьмарила його розсудок і свідомість. Починався лісосплав. На цій землі двом суперникам уже не буде місця. Раз так палко його Марічку полюбив Данило, по-своєму зведе з ним рахунки. Терпляче вижидав того часу, коли на лісосплаві бокора втисне між береги стрімка вода. Тоді штовхне Данила у розбурхані стихією хвилі Тереблі. Так і сталося. Не передбаченою ніким смертю Данило загинув.

Відхилена жіночою правицею хвіртка утрати різко рипнула перед Марією. Болючі думи складками лягли на її вродливе жіноче лице.  Її не вихлюпнута любов стала жертвою життєвих умов, часу. Вона сушила і палила самотність її душі.

Після повернення до Праги Іван Ольбрахт зустрівся з давніми своїми приятелями, кіно митцями – режисером Владиславом Ванчурою та сценаристом Карелом Новим. Працювали вона на кіностудії «Баррандов – фільм». Поділився з ними своїм задумом і бажанням – у Колочаві зняти оригінальний фільм про життя горян цього краю. Всі троє одразу загорілися цією ідеєю. Зміст картини цікавий. Фоном зйомок слугуватимуть самі Карпати. Селяни гратимуть своє життя, самих себе. У вишиваних сорочках, з бесагами через плече, сокирами у руці, у тім одязі, що носять щодня, зніматимуться у тому краї, де самі живуть і говоритимуть, і співатимуть мовою, якою говорять від народження до смерті. Ця задумка одразу полонила новизною і цупко захопила всіх трьох однодумців.

Акцентуватимемо на коханні і ненависті; зійшлися троє на єдиній головній думці.

Влітку 1933 року, «ріхликом» з Праги виїхали у Закарпаття. З Ужгороду без пригод добрались до Колочави. Вже понад вечір, розкидане на грунях село, вогниками у вікнах зустріло прибулих гостей. А з наступного ранку пішла робота на майданчику. За кілька днів вдало підібрали своїх героїв. Роль Марійки дісталася Ганні Шкелебей із Верхнього Бистрого. На Данила взяли другокурсника Ужгородської вчительської семінарії, 19-ти річного синевирського юнака Миколу Скира. Петром Бирчаком погодився бути хореаграф з Ужгороду, уродженець Міжгірщини Андрій Костьо. Корчмарями будуть Лайзер Адвер з Драгова та колочавський Пінкус Вольф. Керона гратиме сам Дербачок. Епізодичну роль чеського туриста надали самому авторові – Івану Ольбрахту.

Почалися зйомки. Кінокамера Ярослава Блажека поспішала вихопити всі хвилюючі події, вражаючі людей епізоди за епізодами. У Колочаві це кіно диво не на жарт діймало всіх людей. На сонці годинами простоювали дітлахи й дорослі. Вперше вони стали свідками такої небувалої події. Вона чітко вирізняла це верховинське тепле літо з-поміж  усіх, раніше пережитих.

Так яскраво збігли липень і серпень. У кінці літа, у гірських річках вода вже холоднувата. А тут підійшов час знімати кульмінаційний епізод: загибель Данила. Сім разів стрибав Микола у холодну воду. Сім разів ставав за камеру Ярослав Блажек. Але Микола не вмів плавати. Треба було щось міняти, шукати заміну герою. На цей епізод дублером став сам Владислав Ванчура.

Картину  зняли. Її вперше вирішили показати у Празі. 2 березня 1934 року з небувалим успіхом пройшов перегляд фільму «Марійка – невірниця». У газетах і журналах одразу появилося багато резонансних і захоплюючих відгуків. Вони сколихнули світ красою і чистотою відтворених на екрані високих людських почуттів простих сільських горян.

Столицю «взяли». Тепер Іван Ольбрахт думав про першу прем’єру цього фільму у Закарпатті. У Празі,  Братіславі, Ужгороді та Мукачеві з білбордів посміхалася  Марійка – невірниця, яка дивилася на всі розвилки великих доріг, але іще не дійшла до колочавців. Вони теж бажають переглянути цей фільм.

Зупинилися на Хусті. У «Слов’янському домі» чудова простора кінозала, сучасна апаратура, чутлива акустика, умілий кіномеханік. Вже на місці одразу узгодили все: точну дату і час показу. Наперед замовили автобус. У Колочаві охочих подивитися картину виявилося аж забагато. Людей набрався повнісінький автобус. Отак гуртом, колочавці добралися до Хусту, увійшли до «Слов’янського дому» і розсілися по місцях.

(Далі буде)                                                                                                     

Марія Конкіна

Виноградів – смт. Колочава