Розстріляним

Розстріляні…
В краю чужому. Ні, не в чужому – це країна наша
суцільна і суспільна, незалежна  і найкраща.
А й бо чи знає ще хтось, окрім матерів
розстріляних, через розстріляних синів,
як помирати біля ям, могил.
 
Як схрещувати руки, кидаючися в бездну
всепоглинаючої смерті, у всезабуття –
просити смерті у життя,
аби уберегти від кулі
своє дитя.
Земля чужа, що не кажіть…
Як серце матері болить,
Коли почує постріл, смертельний постріл –
розстріл
Живих, та полонених,
полонених та ще живих –
синів найкращих України.
Хіба країна ця безвинна?
Хіба війна ця безпричинна?
І в чому ті сини повинні?
В краю чужому вбиті катом
посеред поля. За Донбас,
що є на карті десь. Гра мас,
гра сильних світу злих вельмож.
На небесах найвищий страж
все дозволяє, все він бачить
і це для нього мізер значить,
бо шкуру не вдівав він неньки,
яка солдата ще маленьким
не готувала для солдата,
не вчила вбити того «брата»
в краю чужому. З усіх ран
ця материнська,
ця кривава є вічною.
О Боже милий! Тобі довіку
не відкупитися,
не відхреститися,
не відмолити
гріха, що ти найкращих губиш так нещадно
в присутності їх матерів.
Земля їх прийме,
небо – звісно.
А на душі настільки тісно,
що б`ють набатами громи,
гудять просторами шторми
і тільки в небі все спокійно,
все, як завжди, б л а г о-н а д і й н о.
Так, їм там краще,
а країна наша
горить свічками за героїв.
Замкнувши двері, наша Троя
кипить в крові серед вогню,
впустивши демона-коня.
Якась хімерія, дурня!
Розстріляні в краю чужому
у пеклі кола вогняному
згорали душі чистокровні,
а ми дивились на це ззовні.

Валентина Костьо