В поперечному прострілі

Зелений чай я п`ю уранці,
Парує з чашки аромат.
А в горлі куці самозванці
З плеча знімають автомат.
Я проковтнула біль злощасну,
Солдатський з`їла сухпайок…
Беззастережне «нє напрасно»
Перепливло товстий буйок.
І в морі чорному – зелено,
Як чай у чашці, що я п`ю.
Дешево, рубано, палено
По горло у багні стою.
Моє невинне тихе слово
Не має сенсу, без ваги.
Ковтаю чай, прилипли знову
До горла біси, чи боги.
Перестаралась з розумінням,
Переросла я слабких тлом.
Зелений чай - моє терпіння,
Щоб побороти в горлі ком.
А він злоякісно змістився
Чи до легень, а чий униз,
Вогнем у морі запалився;
Вогнем, що поглинає хмиз.
І вже до півдня безпритульно
Ховаю знаки больові.
Хрести – дрова, рублю сутульно,
Як рифи в морі сольові.
І бергамот не порятує,
Ні президентський шоколад.
Про неприступність не шкодую,
Хоч би розп`яв мене Пілат.
Хоч би шукали мене люди,
Які по той бік маловір,
Тільки б для бранців самосуди
Не  встиг створити людозвір.
І в поперечному прострілі
Зухвалість палить моє дно.
Хіба ж це чай в моєму тілі?
Щось в ньому хмарно, суєтно… 

Валентина Костьо