Міжсезоння

Така знекровлена… На рушнику лиш чорне.
Як заткана –  знеболена рілля.
Усе мовчить і в павутину горне
Безмежжя холоду й свавілля.
 
Ні цяточки, яка була б жива. Ні хвильки,
Що ворухнула б нерухому стрілку
І пустищ в невагомості вже стільки,
Що залило б тарілочку мілку ́.
Все без ваги, супротиву, а значить і без болю,
Віджито – перечитаний роман.
Ворони зсипались, як літери по полю
І лиш туман, туман, туман-обман…
 
****
А перший сніг впаде, як дрібні перли,
Що передчасно збилися у зграю.
Прикриє листя, як тіла померлих
І рух життя від неба приховає.
Перехитрить любого пішохода,
Ще й переманить звіра до барлоги…
А за старим, звичайно, трішки шкода,
А за новим… передчуття пологів.
 
****
Затерла осінь рубежі Землі
І ми не знаємо кого і де шукати.
Столочений дощами бруд ріллі
Зарив старі золочені дукати.
Сховав протяжність, схибив на межі
І так спокійно у душі тривожить.
Затерла осінь літні рубежі,
Ще й першим снігом вранці припорошить.
 
****
 Мені не легко осудити  оцю осінь,
Хоча мені нашкодила добряче.
Осіннє небо, що втопилося в дорозі
Та розтоптала, як замріяність юначу.
Забрала все, залишила тривогу,
Я із перепису щоденного пропала
І у стороннього просила допомоги,
А ближня осінь слова не сказала.
Як вітер, хижо патлала волосся,
Здирала плащ, щоб викинути сміло…
А я мовчала, щоб їй не вдалося
Останній аркуш вирвати із тіла.
Доти терпіла, поки не дозріли
Світанки ранні холодом зимовим,
Щоб вкотре осінь поламала стріли
І я знайшла свій захист під покровом.
Мені нелегко виправдати осінь,
Яка зловмисно завдавала болю.
Та, одягнувши стопи її босі,
Я незнищенну виборола волю.
 
****
Якби так низько я вклонялася зимі,
То проросло б крізь мене, як коріння
Чуже єство полями косими,
Чужому Богу поклоніння.
А й бо я низько поклонилася землі
І проросло крізь мене  те коріння,
Що крізь прозріння й помилки малі
Цвіте боготворінням.

Цикл “Міжсезоння”

Валентина Костьо