ЕПІЗОДИ ВІЧНОСТІ. Поетична кривизна

Життя
Воно брудне, як колесо авто,
коли проїде по калюжі.
Міняє напрям разів сто,
обідає завжди в бістро,
горби трима верблюжі.
Шукає сенс, як віз старий
шукає собі майстра…
Хабар не любить, навіть мрій
усяко пне на свій розкрій –
виходить тільки тайстра…
Немає сенсу – їсть себе,
ковтає сум-шматочки.
І чистить зуби і шкребе
й від себе й до себе гребе,
а потім забива кілочки,
щоб межі «від» і «до» стяглись –
вузькою стежкою йти хоче.
Тільки тепер, а не колись,
було чи буде. Помолись
за його дань пророчу.
Воно –  почищений мигдаль,
вагу не забирає…
Не сотворене, як Грааль,
не ламіноване, на жаль,
тонке, як павутинна сталь,
де словниковий пише Даль:
«Буває…»
 
Смерть
Вона лежала на брилі кам`яній
сухим листком. Нібито –
трухлявим відтиском весла
і пахла гниллю, сажею, а в ній
роїлися, кишіли… числа.
Вони украдені у часу, украдені давно
і смерть ховала їх за пазуху,
 у найсухіше з місць.
Для неї, як зерно,
насправді Аушвіц…
Весло було, весло згнило,
а числа набрякали
і мертвіли у рідині своєї плоті.
І все стекло,
і джерело
втопилося в болоті…
 
Правда
…Як ртуть з термометра втікає по підлозі.
До рук не ліпиться.
Як добре!
Ятрині кулі – раптом бісеринки… на мімозі
Їх хтось збере і проковтне.
Отруїться і правда скаже правду – ким була…
Була їдкою рідиною, як смола…
Ота смола, що в пеклі булькотить.
Вона смердить,
вона ліпка
Та вісь в ній крутиться охоче,
Вісь тлуму і реальності.
 
Кому потрібні виміри температури?
В кого така душа, що тло проскури…
 
Яхве
Ти – Чоловіко-риб,
Чоловіко-птах,
Чоловіко-звір…
Із кого ти, із чого?
Який у тебе ген,
Яка у тебе плоть?
Для чого ти, для кого?
Чоловіко-перст із вічності,
Чоловіко-німб трагічності,
Чоловіко-видень,
сліпець,
жахливий стовп
до котрого прикута жертва.
Він у крові,
ти у крові і … в мирові.
Тебе освячували ті,
кого зробив ти з глини
по образу своему.
Та невже?
Не бачив ти себе ніколи
і нам не бачити тебе,
бо ти НІЩО, з НІЧОГО
І НІЗВІДКИ…
 
Кам`янь
Є страх розбитися об скелю,
але чому?
Впіймаєш бриз…
Ні! Краще згнити у портфелі
чим неживим упасти вниз…
Це – страх піднятися. У днище
коріння гадами вросло.
І вічність поза вуха свище,
затоптує кентавр русло.
Це – страх втікати від продажі
свойого розуму пітьмі…
Який же він? У чорній сажі
в кишені відьми.
Він – кам`янь і на смак, як сода,
на дотик – яблуко гниле…
Без коду
сховище мале.
 
Світло
Воно, безпомічно у животі природи
сушилося на віск.
Блищали пальчики з налиплими частинками породи,
аж раптом тріск…
І ніби залп,
і ніби грім озвучила сама природа
в своєму лоні.
Повстали гидко привиди-народи
й пішли…В полоні
перебувавши вічність, ті зреклися
своїх ідей, своїх дітей, своєї віри
і з тьмою дикою,
що пестила їм спини, зляглися
і розплодилися, як звірі.
Кричали монстри ці:
- Дай жертву нам, бо хочемо ми крові, святої крові!
 І народилося воно,
незаймане і чисте із любові
давно…

Валентина Костьо