Осіння драма

Осіння драма
Осіння випнулась дуга.
Безплідно гілками гойдають
старі дерева без верха
і прозапас всі дні ховають
вже не хвилини, а думки,
що відлетять у дирижаблі.
Замість птахів стоять крапки,
розмокли від вологи краплі.
Встигає внутрішнє тепло
комусь відправить телеграму.
Її не приймуть і «Алло…»
закинуть на̀силу до СПАМу.
Так стане холодно комусь,
як тим деревам без обіймів.
Я здогадаюсь, та чомусь
подумаю, що безнадійний.
А він зігнеться на паркан,
як перекинута верета.
Промиє дощ дірки від ран,
в останнє згасне сигарета…
30.11.17.
 
Знову зима
Холодна пляма загориться
від сірникового морозу,
і іній стужно задимиться,
то ж не минути вже неврозу.
Побічних явищ не уникнуть
На цьому світі добрі люди,
А паперовий дотик зникне
І попелом устелить груди
Згорівша осінь ненароком
а лікар констатує смерть,
і неозброєним вже оком
я зрозумію: віку чверть
одквітували теплі плями,
відпанував мій добрий люд…
Зима приходить із боями,
а серед нас багато Юд.
Від сірникового морозу
протліють плями на х/б.
Ну як уникнути неврозу,
і врятувати знов себе?
30.11.17.
 
Листопад
Холодний, мокрий місяць
листопа̀д.
Чад сирості і
безлад, безлад, безлад…
Стільці прономеровані валяються без місця
і скотчем стягнуті попарно нові весла.
Трактати руху поїздів у перемішку з кулінарними
чомусь в кіосках продаються по одній ціні.
І вирушає хто куди.
Не парними
здаються пари, що гуляють в далині.
Мені так боязко стояти під дощем самій –
калюжі всмоктують думки і білий вакуум,
як пухирець під серцем, жде зими,
щоб хижаком все проковтнути.
З переляку
знов буду думати, що зайвий раз живу,
і без причини
знайдеться вкотре виправдання холоду і сміху…
Я – листопад, і безлад мій задіяно первинний.
У закутках мого життя щось незвичайно тихо.
29.11.17.
 
У листопаді
– Не дихати! – сказало піднебесся,
і впала я на плац твердий землі.
А лист осінній зго̀рі простелився,
з плечей сповзав годинником Далі.
О, як тобі, крихка моя надіє,
під прожилками осені ожить!
А піднебесся порухом  розвіє
маленьку хмарку, у якій мій світ.
І вже нема стежини під ногами,
ні поряд того, хто носив би меч,
бо листопад простер між полюсами
останній журавлиний клич.
9.11.17.
 
Сьогодення
Силуети геть розмитих буднів
доторкнулись непритомних крон,
і відлунням вулиці безлюдні
напилися, як вина із грон.
Піруетно збіглися собаки –
недомашні, кинуті, слабкі
до сміттєвих незакритих баків
і якісь
замотались вузлики напам’ять
ні про кого, ні про що, ніде…
Заплелось між пальці моногам’я,
із сміттєвих баків хтось краде
вже вчорашнє… Там усе вчорашнє –
бутерброди, смайлики, любов.
І блукає сьогодення справжнє
безпритульним псом…
15.11.17.
 
Вбрання для королів
Вже скільки площ міняли карту,
вже скільки карт пішло у піч.
Новий володар, нова варта,
нове вбрання, відома річ.
На площах помирали люди
за новий одяг короля.
Той клявся тим, що має в грудях,
що він з народом. Вуаля!
Напевно Андерсен злукавив,
що не сказав, хто той король.
Вбрання вирішує хто править?
Кому належить «гола» роль?
Народ вирішує і …плаче,
сміється з дурня короля.
Хвала історії, та затче
і тигра, й свійського кроля
собі за пояс досить вправно.
Крутне нам колесо – біжіть!
А королі вже з дуже давна
оголеними звикли жить.
19.10.17.
 
Дві зірки
Зірка, чи то Віфлеємська, чи то Давида
посеред неба далеко-далеко…
… Скріпляємо факти й події для виду,
чіпляючи бирочку ЕКО.
Стираємось в дії, злітаємо з рейок,
спиваємось в пошуках щастя…
Знаходимо гвинтик в руці Одіссея
живого… Та хай йому трясця!
Ходити по колу, де зірки ще вогник
живий, як ніколи раніше.
Та проситься пам’ять у вигнутий човник.
Ну що ж ти, сідай сміливіше!
…Зірка, одна Віфлеємська, а друга Давида
світять вночі у холод і спеку.
Життя наше – поле, де править корида,
та потай шукаємо Мекку.
Стираючи пам’ять, ламаючи човен –
останню з моделей Помпеї,
і кожен звичайний до крайності певен:
«Нехай же святиться ім’я твоє…»
19.10.17.
 
І ні душі у цій хвилинці
….і ні душі у тій хвилинці,
що скаче наче козеня.
Малюю горбики на стрічці,
пливу по них, як каченя.
Розумно гладить мене небо.
В коротких штанцях жовтий ліс
стуляє лікті коренево,
і тільки чути миші писк,
що влазить в нірку і не може,
бо розтовстіла не на жарт.
А сонце блимає вороже,
осінній плюскаючи жар.
І ні душі на цій стежині,
що в’ється, наче довгий змій.
Збираю в кошик довгі тіні,
що гнуться по землі сирій.
Ще півхвилини. Може тихо
хтось до кишені увійде.
Закриє двері довгий видох
і листя зі стола змете.
Присядь, послухай себе, брате,
поки душі в тобі нема.
Хвилина каже: «Ви-ну-ва-тий…»
Часу на відповідь катма.
19.10.17.
 

В осінню днину
У затінку похилих крон
прилеглі кутаються хатки
не традиційних рельє-форм,
кумедні не пришиті ла̀тки.
Дахи гострячать і зубрять
лелечі думи поминальні.
Із вікон горлиці їдять
краплини восково-сакральні.
Зшиває вітер полотно
настінних розписів гапнину.
Сміється неба чисте тло
в осінню днину…
19.10.17.
 
У жовтні
Глузливих декілька питань
від незнайомого ще вчора
святого жовтня. Перестань,
бо безпритульністю я хвора!
Пробігла вулицею мляв*,
солодка карамельна річка
і жовтень обруч святий зняв
й мені вчепив на тонкі вічка.
О, жовтню, жовтню! Стяж* мені
свою безсмертність, а не святість.
Морози вб’ють на чужині,
давно чекають вже прокляті.
Я глузуватиму із них,
як робиш ти тепер зі мною.
Я буду плакати від втіх,
хворіти буду лиш собою.
І тільки жайворонка жур*
мене пробудить, та не встану.
Ти станеш поряд, наче Мур
і жити я не перестану.
О, жовтню, жовтню…
 
*мляв – млявість
* стяж – подаруй роль (автор.)
*жур – сумний спів (автор.)
 19.10.17.
 
Перукар для пензлів
Заклякла, бачиться, я в листі,
а перукар помалу стриг
мої незаймані і чисті
шовкові пензлі та й навѝг*.
Це катування. Плями зборищ
стоптали листя на землі.
Вінок від осяйної Флори
зів’яв у мене на чолі.
Перетворився на терновий,
заклякла я, мов на хресті…
Займався вечір пурпуровий
чи фарби патьоки густі
із ран текли, де пензлі лѝсі
лукаво серце протика.
Пив перукар у барі хѐнесі
до ролі блудної звика.

*навиг –  наголо (автор.)
 
Немає слів…
Немає слів. Принишк мій словничок,
і жабкою стрибнула в річку думка.
Погожий день збирає у пучок
лляне проміння і ховає в сумку.
У подорож, мій друже, забери
моє «сьогодні», бо піде вчорашнім…
А хтось озлоблено мій словничок дере,
І я у бій вступаю рукопашний.
«Сьогодні» вивчило прогаяний урок,
а я ловила довго в річці жабку.
Погожий день. Розсипався пучок
проміння божого на сьогодення латку.
28.11.17.

Валентина Костьо