Манкурти

***
Жахливий світ по той бік наших вікон,
здається не реальним і чужим…
Чи може ностальгую я із віком,
а чи займатися не маю більше чим…
Але вгляда́юсь довго і, змовчавши,
я напишу оці рядки собі:
хіба життя – це дві і різні чаши,
хіба Господь когось та й розлюбив?
І розділив на бідних і багатих,
на можновладців ситих і бомжів.
Жахливий світ не дозволяє спати,
і коле в серце, як мільйон ножів.
Усе що треба, все що тільки треба –
це повернути кожному своє,
щоби за вікнами прозоре було небо,
таке, яким насправді воно є…
18.08.19.
 
***
Я не́христ ваш
і ваш священний хрест,
бо сплю під лавкою, живу ніде.
Не знаю, що таке the best,
і не герой якогось аніме.
Я просто лист,
який в долонях хтось затис,
і жме до віділення соку.
А я ще дихаю й рахую крис,
які приспались біля боку.
Я амнезія ваша,
без магнезії.
Я ваш синдром НЕчуйності і зла.
Я привид вашої агресії ,
росту без вашого тепла.
І …. дичавію,
у руках міліє,
Та подих мій такий же, як у вас…
Лишень я горбитись не вмію,
і небо мій іконостас.
Я нехрист ваш,
і ваш маленький зріст,
Моя протягнута мала долонька
маленький міст, тоненький міст.
Я син ваш, певно, або донька.
15.07.19.
 
***
Боюся блискучих осель і пе́кла,
про яке розповідала моя бабуся.
Вона розказала, що якийсь лелека
приніс мене в кожусі.
Приніс, і залишив під її порогом,
а сам повернувся у теплі країни,
до блискучих осель, не таких убогих,
Що складаються із однієї жердини.
Ніколи не бачив у небі лелеки,
Мене, як могла, так втішала бабуся,
але і вона пішла десь далеко,
сказала в останнє – не повернуся.
Мабуть потрапила до пекла.
казала, що це неминуче…
Мені здається, що отой лелека
Певерне її, бо я скучив…
19.08.19.
 
***
У віконці, якому сто років,
я намальова, як принцеса,
яка не ходить до школи,
не робить уроки,
а чекає свого кортежу.
Чекає принца і манну з неба.
Не манну, краще цукерок…
А може свіжого пахучого хліба
гарненьку сукню, нову без дірок.
Коли я виросту, напевно завтра,
чи коли-небудь, я пригадаю
оце віконце і стару ковдру,
про те, як принца я виглядаю…
22.07.19.
 
***
Я пам’ятаю тільки дим
та лячні постріли назустріч.
Я заздрю певно тільки тим,
хто чує звуки милозвучні.
Жене лиха година всіх,
і нас, що до землі прилипли,
подалі від солодких примх,
що ми до всього уже звикли.
І під дощем, і під вогнем
не нарікаємо, не плачем…
Життя втікає білим днем,
нас обкрадає, наче.
Невинні випрамля тіла,
єдиним вдохом дорожили.
Я бачив, як мій друг злітав
у вись, шукаючи могили.
І як він падав, і стогнав,
ковтаючи колючий дим.
Він помирав, та я не знав,
що помираю разом з ним…
19.08.19.
 
***
Ці очі, як бивні могутнього звіра,
чи биті дзеркальця Венери..
Оце безпритульство б’є струмом по шкірі,
а поряд нова зародилася ера.
А поряд багато багатих, обжитих,
і ситих, і вдягнутих в неабищо́.
Чи гріх, що ми бідні і просто не вмиті?
Ми кимось засудженні, скажіть лиш за що?
Ці очі – гранати, це очі, як міни,
осколками ранять живе й неживе.
І розпач, як вибух, впирається в спину,
венерине дзеркальце, бачте, криве…
22.07.19.
 
***
Як косоокому архангелу,
мені не бути в піднебесній.
Тепер я знаю, що крім ангелів,
є божі душі підколесні.
З брудними нігтями і в сажі,
розорені й побиті градом.
Уже з малого кожен скаже,
як «відчепися» буде матом.
До чого в цьому світі мудри,
дієслова, слова з Писання?
Все зайве, бо вони манкурти* –
всі відповіді без питання.
То ж радше викупитись в Бога,
прийняти вічне заслання́,
бо інша не легка дорога –
брести по світу навмання.
Я косоокий був архангел,
колись я втратив піднебесну.
Тепер шукаю я неангелів,
дрібненькі душі підколесні…
22.07.19.

(манкурт – людина із стертою історичною пам’ятю)
 
***
Я хочу йти, я хочу бути з вами,
я хочу відпочити біля вас.
А пил сіда густими валунами,
Чомусь життя втрачає свій окрас.
Може воно зарите, як копійка,
у сміттєзвалищі, де пластик і картон.
На моїх щта́нцях не застібується змійка,
а майка без позначення «котон».
І майже без підошов черевики,
а ще не знаю хто мої батьки…
Я хочу йти, бо щастя є велике,
я йду в смітті шукати копійки́.
22.07.19.
 
***
Така тверда оця земля,
тверда, як стержень азобе*
без мене хтось його спиляв,
земля не впізнає себе.
Не впізнає вона й мене,
бо жалюгідне я дитя,
бо навіть вітер обмина,
бо я не знаю відчуття.
Та я твердіше азобе,
твердіше матінки-землі.
Лиш серце знає, що живе –
воно не чує зайвих слів.
Воно не знає, що росту,
що маю декілька зубів.
Я знаю істину просту –
мене цей світ таким зробив.
Хтось стержень озобе спиляв,
і, бачите, його гризу…
Дрижить в мені оця земля,
і хмари я топчу внизу.
24.07.19.
 
***
У краси є маленькі зернятка і квіти,
у зерняткові є мерехтіння роси.
Ну, а квіти – це всі, що народжені матір’ю, діти,
і тримають вони зледеніли земні полюси.
На плечах їхніх майже розбитий і вічний
Єванге́лівський довгий, Но́єв ковчег.
І всміхається їм перехожий і кожен зустрічний,
а в отвіт* загораються вогники їхніх очей.
Йде така боротьба, є немислимі втрати і болі –
розтає біла Арктика, і не стане колись полюсів…
А краса, як і діти, приналежні до божої волі
збереже нам життя із зернятком маленьким в руці.
25.07.19.
 
*отвіт – у відповідь (застар.)
 
***
Боженьку, візьми, своє ягня загублене.
Воно врятоване, дивись!
Ціле, здорове й не поскубане,
та й на мене, Боженьку, не злись
Я шукала скрізь його і всюди,
ноги об каміння до крові збива,
а назустріч йшли щасливі люди.
Я дивилась на твої дива.
Боженьку, візьми ягня і радуйся,
твоє слово повниться в тобі.
Хай твої ягнята до одного знайдуться,
хай не будуть зайвими в юрбі.
Припаду до ніг твоїх та помолю́ся –
Я ягня твоє, мене знайди…
Я нічого в цьому світі не боюся,
як і ти…
16.07.19.
 
*** 
І те і інше не моє.
Те що моє – не маю.
Стою у черзі, роздає
Бог милостиню тим, хто скраю.
Перехрестися, а ти чий?
А ти чия? Нічиї…
Без примх, без ласки і без мрій, 
ми вигнанці, чужії.
І те і інше не для нас,
і те що наше - ми не маємо.
Ми вбиті в землю, навіть час
нас виганяє, знаємо.
Ми зайвого давно зреклись,
і пам’яті народу свого.
Нам в шкіру докори вп’ялись,
тому такі убогі
навколо нас поля й річки.
Ніщо не переважить…
На тілі нашім сорочки́ - 
це все, що нам належить.
16.07.19.
 
***
Руки і ноги відкриті.
Невмита,
як рослина в засушливий рік.
Без матрацу, подушки й корита
від народження і повік
вільна в злиденності.
Хаос митарств…
Що ти сьогодні попросиш, мила?
Кірку чи чоботи, декілька пар
теплих шкарпеток і мила…
Довго баюкаєш перед сном
ганчірку,
на якій ледь помітні квіти і голуби.
На губах пересохлих
кірка.
Потріскані, ніби чиїсь відтято голови…
Руки і ноги побиті.
Чи сита
твоя вщент понищена світла душа?
Стукаєш в двері до Великого світу,
бо не маєш ключа…
15.07.19.
 

***
Бачиш, я плачу вікнами дому,
дому, який був розбитий гнівом.
Плачуть так грози, покликані громом,
приречені жити без дива.
Злякана, бита, і кинута людям,
мабуть втрачаю свою оболонку.
Знаю, що є десь якесь правосуддя,
ві́даю правду я тонку.
Знаю, і впевнена, що не винна.
Чуєш, мовчу про те, що я чую.
Бачиш я плачу, бо я дитина.
Бог мої сльози рахує…
14.07.19.
 
***
Що ми знаємо про естетику,
що ми знаємо про красу?
Є куточки брудної етики,
десь без етики, унизу.
Є місця, красою не займані,
є життя, яке ледь живе.
І є погляди громом пірвані,
та у дзеркало вшиті криве.
І не біль, а суцільна пляма –
нема слів, де краси нема.
і сміттєву вирощують яму,
що красу величають дарма.
І годують себе на звалищі
найпрекрасніші діти людей.
Тут краса – це миттєве згарище,
тут могила високих ідей.
В благодаті лиш небо чисте,
й кришталеві зіниці очей.
Тут не з’являться благовісти,
бо їх мотлох брудний спече.
Але важко, судити важко
цю агонію псевдожиття.
Що краса? Це прозора пляшка,
у яку залили буття…
14.07.19.

Валентина Костьо