Місяці осінні три

***
Прямісінько в осінь легкою ходою…
А бути собою не розкіш, а жарт.
Пригнеш при дорозі своєю рукою
життєвий азарт,
і кинеш, мов карти які засвітились,
під листя опале свою прямоту,
щоб вкотре надії твої розкришились
прямісінько в осінь оту.
Отак косооко чіпляються вікна
за літні хмарини з колодою карт.
Легкою ходою ходити привикнеш,
бо бути собою не розкіш, а жарт.
4.09.19.
 
***
Ніби серце золоте, ця осінь,
ніби скибка медом помаще́на*
і гудуть над виноградом оси,
і калина схлипує черлена.*
Павутинки змотують в клубочки
янголята босі і щасливі.
Внучка пнеться стати на носочки,
щоб зловити проблиски мінливі.
А у небі літаки, мов стріли,
білий слід, як прочерк, залишають.
Б’ється серце золоте щосили,
б’ється вічно і не помирає.
25.10.19.

*помащена – помазана (діал.)
*черлена – червона (діал.)
 
***
Панчохи графітного кольору,
жоржини багряні в руках.
Падають тротуари вгору,
сушиться листя на шнурках.
Йде, і рвуться безмовно ззовні
гудзики на пальто.
Груди, як сади повні,
дихають з декольте.
Осінь блищить в калюжах,
осінь іде на підборах
містом чужих одружень,
вулицями, що в заторах…
9.10.19.
 
***
У жовтні захід, як метелик –
яскраво спалахнув і зник…
А сонце, як розбитий келих
виплескує беззвучний крик.
Безбарвне небо палахкоче
якусь незайману ще мить.
Відкриє домовину ночі.
земля, і раптом заболить
в руках, в ногах і власне тіло
залишиться без тягаря.
… перегоріло, перетліло –
у жовтні захід догора…
9.10.19
 
***
Він сам чи не сам, цей осінній двір,
засипаний листям берези?
Він пан чи не пан, що подертий до дір
затверділими днями аскези.
Чи гріх, чи поріг – обважнілі ступні
стоптали, здається, півкулі.
Стоптали, зжували, померли сумні –
роки відкували зозулі.
Чи в наймах, чи в приймах цей клаптик землі,
обкреслений тином жердинним?
Відчинена хвіртка, і кожен в селі
і сам, і не сам самочинно…
6.10.19.
 
***
В повітрі о́страхом гірчить,
оскомина від яблук.
І йшов-не-йшов, але спочив,
перевернувши яму,
як човен днищем догори.
Не нахиляйтесь пити!
Течуть не соки з-під кори –
там вир лежить убитий.
І задиміли копни трав,
що на губах смолисто…
Той прилетів, що не літав, –
назвався падолистом.
12.10.19
 
***
Дивися, як вмирають квіти,
та скрапує у землю виноград,
а мертві скручуються віти
в конгломерат.
Пливе розтягнуто повільно
частина Ноєва човна.
У хмарах бульбашково-мильних
вже сивина…
Взовися крику, десь ворони
гаками небо розтина.
Гніздяться ангели у кронах,
і Ной прив’язує човна…
16.10.19.
 
***
У жолобі сухого листочка
заснуло декілька муз.
Сушиться на мотузці лляна сорочка
і вигріває боки гарбуз.
Ще сонячно, але лячно
небо видихає посівний туман
ген на ранок, і протяжно
тиша задрібоче в барабан.
У жолобі сухого листочка
води тільки ковток.
Вдягає лляну сорочку
у садку пеньок…
3.10.19
 
***
За хмарами, що до землі поповзли
одна́ково небо голубе і прозоре,
та день спохмурнів, і не знати коли
знайдуть своє світло в кінці коридори.
Затве́рдли, немов сталактити дощі,
однаково чорні вечірні гори…
Збивається сажа на пе́ркаль* душі,
не піднімається вгору.
Сирими окрайцями липнуть на лист
краплини солоного свіжого поту.
Від часу до часу – оглушливий свист
нагадує вбиту скорботу.
Пливуть перевиті у сірий брезент
шматочки зів’ялих букетів.
В кінці коридорів – фанфари арен
у формі розбитих наметів.
Під хмарами, що по землі поповзли
ще тихо і трішки прим’ято.
Тут день розминувся й не знати коли
зима нам наступить на п’яти…
3.10.19.
 
***
Кажуть мені вересневі дні:
чому за своє не борюся,
не вимагаю у якихось безрогих о́ленів.
Чого я боюся?
Досить пригнічень, поневірянь!
Літо хтось викрав, допобачення!
Досить сидіти. Піднімайся, встань!
І пригадай своє призначення.
Я помовчала, такі теплі ці дні…
Така розкіш слухати нотатки.
Я вирішила, що пора мені
в книжці поміняти закладку.
Де олені?..
Вони бігають по моїй долоні,
краї для них урвища і край.
Я випа́сую їх, бо голодні,
напуваю і нехай…
Боротися за своє ? Питання.
Усе, що моє – у мені давно.
Якщо боротися, то хіба з безсонням,
але, як кажуть, це вже інше кіно.
19.09.19.
 
***
Не косили отав. У старому саду
ніде яблуку впасти. Попадали…
І гниють, і страждають, і терплять біду –
як же цьому ніхто не завадив!
Сперечається глухо під тином бур’ян,
і засохлими дрябле колючками.
З них малює букет постарілий Сар’ян,*
тло вкриваючи еко-карлючками.
Дивний сум вдалині, ген за садом втіка,
не косили отав, поруділо…
А від яблук земля соковито м’яка.
Як же швидко усе постаріло…
14.09.19.
*Сар’ян – вірменський художник.
 
***
Пересихає в горлі голос,
красу втрачає цвіт осінній.
Іще тендітний, ще не голий,
край неба, все ще синій.
Іще зелене стирчить листя,
іще сухі лежать дороги…
Але птахи зірвались з місця,
і облітають даль розлогу.
Старіє вересень, як люди,
ховаючи красу у скриню.
Зів’ялим пахне цвітом всюди,
втрачає голос день осінній…
14.09.19.
 
***
Вересень штопає і латає
довгі панчохи і вере́ту.
Губиться голка, і він не знає –
хто він?
Начебто з літа, начебто вчора
був королем, а чи принцом…
Скупчились дні у затори.
Хто він?
Дорогу звідає подорожній,
і забирає верету
з вузликом, що порожній –
хто він?
Залишинець, що без пари,
в латка́х і штопани́ні.
Холод його ошпарив –  
то він...
11.09.19.
 
***
Тендітну пелюстку тримаю руками,
а го́луби хмарками розбрелись,
а хмарки, як люди – руками й ногами
у сонячнім сяйві сплелись.
Газон зеленіє і босі доріжки
вигладжують стопи, пилок на щоках…
Тримаю пелюстку – ще трішки, ще трішки.
Вона засихає в руках…
 
***
Стоїш і вдивляєшся в даль…
Вивчаєш плями і тіні,
а вони, як прутики сині,
тягнуться, тягнуться та не ростуть.
Кожної миті згасає промінчик,
у кожній думці камінчик
м’якне і щезає.
Ловиш легенями пилинки суцвіть,
перед очима в’януть картинки.
Захоплюєшся тим, як шириться даль,
як повзуть плями і тіні,
і в рамочці синій
згасає світло одного дня…
12.09.19.
 
***
Так хочеться вірити вересню,
авжеж не збрехав.
В кишенях від правди порожньо,
напевно її хтось украв.
А в грудях, як в парку на лавці
закохані юні сидять.
О, вересню, вересню пальці
за літо триматись болять!
Так хочеться вірити, знаєш,
та листям не тереби…
Мовчання, а я збираю,
в кишеню свою гриби.
5.09.19.
 
***
Безлюдна верхів долина,
коли настає пора,
і вересню горловину
тролейбус міський пірвав.
І сонячно, і перлинно
ще блимають неба шибки.
Хтось голосно кличе дитину,
сполохалися граки.
А хтось би сказав, що місто,
вип’ячуючи живіт,
вляглося в стареньке крісло,
мурличе, як сонний кіт.
Облизує лапи ласо
на площі безлюдний день.
А вечір скидає прикраси,
з долини у місто йде…
9.09.19.
 
***
Куди поспішаєш, вересню?
Куди прокладаєш стежку?
Довіра, як кущик вересу
сухого пахне в мішку́.
А віра, як млість туману
лишає по́слід слизький.
Вдаряє по барабану
велетень низький.
І наміри добрі гоять
холодні порізи ночей.
О, вересню, нас вже двоє!
Двоє, ніби очей.
А ти запихаєш в кишені
адреси майбутніх днів.
Втікаєш, як навіжений,
на ходу капелюха зронив.
10.09.19.
 
***
Тепло ще від літа в ліжку,
не випивши кафи пішло.
Я знаю його доріжку –
там сонце зайшло.
Частенько таке буває,
частенько лишає нас,
те, що теплом зігріває,
чого не збереш про запас.
Отак воно із любов’ю –
моменти, моментів мікс…
І згадуєш лиш зимою,
і все віддаєш зимі.
І холодно – то не мінус,
найхолодніше – це нуль
у серці, і битий синус
гарячий, хіба, від куль.
5.09.19
 
***
Розбудило гавкання собаче,
білий дощ проходив повз вікно.
Листопад всі мрії і невдачі
у одне закидує горно.
І як глину, начерство гартує,
і вже сам не знаєш, хто ти є…
Білий дощ, як пішохід, крокує,
а собаки лають про своє.
Та тоненьку рамочку віконця
оживляє погляд молодий.
Вже у листі догоріло сонце,
вчухло, доторкнувшись до води.
Розкромсали гілки поволоку,
опустились руки на чоло.
І подушку від дощу вологу
цілувало затверділе скло…
5.11.19.
 
***
Пережити б осінь, як хворобу,
посидівши трохи у кутку.
А вона, вдягнувши сіру робу,
загребеться в мокрому піску.
Поїдять піщинки її тіло,
а вода розмиє плотський дух.
Я забуду, як же все боліло,
поки знову не настане круг.
Поки знову осінь не воскресне,
ткне у спину поглядом-кийком,
по лиці живому різко  плесне,
налякає, згорблена, кутком…
Побороти не стачає сили,
обійти не вдасться, як не при.
… пам’ятаю, як живе боліло –
місяці осінні три…
3.11.19.
 
***
У потемнінні, як ягня,
ховався місяць голий-босий.
Зривалось листя – вітер зняв,
до купи вправно зносив.
І розкидав, і волочив
у темноті, немов папучі*.
Нікого поряд уночі,
лише оскал гадючий .
І матірний короткий жест,
немов місток через канаву.
Так одинокий, наче перст
і звільнений, як той Варавва.
Боголюбивий отчий син
верстує теміннню та бродить.
П’є листопад гіркий полин,
втрачає осінь вроду…
5.11.19

* папучі – тапки, шльопки
 
***
Розпочнімо рахувати будні –
понеділки, середи, суботи,
і можливо у простуднім грудні
горобцями сядемо на дроті.
Буде стидко, морозно, в дриготі
з понеділка по суботу, знаєш…
ні зернинки в горобців у роті,
але зграйка з місця відлітає.
Та шукає в сіруватих буднях
непомітні крихітки убогі.
Розпочнімо зустрічати грудень
з понеділка, з середи, з суботи…
24.10.19.

Валентина Костьо