Різдвяний Будапешт

Різдвяний Будапешт
Стирчать кілками димарі і шпилі,
і коні, коні з вершниками – руш!
Старече місто – ангел шестикрилий
горбами увивається. Чимдуж
втікають люди, горобці й машини,
в протоптаних дорогах збитки решт,
зразки минулого, імперії картини.
О, чий ти батько, древній Будапешт!
Чи я ти мати, Діво преподобна,
зарамлена, обрамлена, свята…
Вогні горять, згортаються полотна,
і Різдвяні розпа́хує врата́
над старим містом небо сивочоле.
Ой, радуйся, великий прийшов день!
Вже сповивати дитинчатко голе
хтось на́хрест перев’язаний іде…
19.12.19.
 
Нічний Будапешт
Нарізки ліній, прямокутних форм,
конічні стержні, як насіння вікна.
Споруд гігантських зчеплений затор
та небо  мирно темінню розквітле.
Дахи обмиті пло́мінню зірок,
великі площі стерли паралелі.
Годинник б’є, і кожен крок за крок
ти наближаєшся до сховища Грааля.
Та раптом губишся у присмерках п’янких,
чуже десь серце б’ється голосніше.
Ніби жандарми, ліхтарі стрункі
ведуть розмову про життя давніше.
Жовте таксі вилизує асфальт,
у ресторанах смажаться бекони…
А ти гуляєш вулицею пальт
із аурою царської корони....
19, 22.19.
 
Будда й Пешт
Сторонні в місті – гості і туристи,
та Буда й Пешт муркочуться у тиші,
щоб день і ніч в дороги заплести.
А голуби заснули на горищах.
Тож проводжають вершники на конях,
камінні, бронзові усіх сторонніх.
Стоїть в воротах, як газдиня, повня
і леви на сторожі у коронах…
19, 23.12.19.
 
Ранок у Будапешті
А сни на ранок кришаться у мийку,
як піна для гоління, а мости
затисли річку темну в перешийках –
Дунаєм можна Всесвіт пропливсти.
Можна відкрити царства і країни,
які так схожі на самих себе,
можна знайти сліди ще першої людини,
якщо весь одяг зняти, то любе
помітне буде явище історій,
заплутаних, як ріки мовчазні.
Мости, мости – горби верблюжі в гору
в яскравих блисках відлетівших снів.
19.12.19
 
Куруц
День денний ходив всміхався,
крізь вуса із завитком.
А вершник камінний впирався
у груди міцні стрибком.
А ноги у дня втоптались,
як куруц піднявся в бій.
І мертві би повстали,
ну бий же його, бий!
День денний тоді признався,
хапаючись за сідло:
живим на землі зостався –
живих ще тоді не було.
То люди топтали коней,
і жарили на плацу,
що бились у тьмі ворони,
вишра́млюючи по лицю
Божественні знаки роду,
і навхрест роздерта грудь
хапала повітря-воду.
Сказав отой куруц – будь
усміхненим день ти, денний,
і вуса крути завитком.
Ти вільний, не полонений,
Будь цілим, а не шматком.
19, 22. 12.19
 
Старе місто
Це місто старих лабіринтів, забутих казок і міфів
всякчас витріщається в небо, шукаючи зодчих-калік.
Туману рябого згустки, розв’я́зані ци́ргані мі́хи,
Дунай утворило, певно, сто зре́чених долею рік.
І хто це шукає знову безпечну чужу могилу,
хто скинув Геллерта раптом з обвислої тої скали́?
Любили його так міцно – з любов’ю його і вбили
та власними, мабуть, руками сліди свої замели.
Від горя просіли гори, і виросли шпилі храмів
та довгими ланцюгами обплівся старий Дунай.
В темниці, що під горбами, святий той стоїть у рамі
і вийде, напевно, завтра оглянути божий рай.
Та плакати будуть ночі і ті, що весь час молились,
розп’яту мадонну знову вінчати захоче люд…
А хвилі Дунаю чорні в глибинах своїх схрестились,
Ну що, ви хотіли правди? Та правда іде на суд.
Не впали, не спотикнулись гігантські  немиті леви,
із вершників та із коней стекла ще первісна рудь.
Шукають дорогу дзвони, питаючи – люди, де ви?
Вмирали тут незбагненні, стираючи жовту лють.
Бо кожен у лабіринті забутих казок і міфів
блукає і день, і ніччю із факелом у руці.
Це місто аркад і склепів, розстріляних перебігів,
з слідами глибоких зморшок гаптованих на лиці…
19. 22. 12.19.

 Валентина Костьо