Анатомія глека

Ми всі належимо до глини,

а час –  гончар, наш майстер душ…

В.К.

***
Анатомія глека –  анатомія духу,
що множинна заплутана сітка речей.
Що народжене разом – людиною й Богом,
безкінечно по колу тече.
 
***
Насипала зорі у глечик, немов молока.
У ніч непроглядну стоїть на столі і  стогне,
обтя́тий узо́ром, як па́ском, навкруг живота:
і горе, і щастя безмовне…
А ранок пробудить залежані з пазух дощі,
розбавить піском і небесною синню глазурі.
У повного глека розплавились зорі в ночі,
і вчу́хли прозя́бини й бурі…
Зоста́лися рідні, ще теплі обійми людей,
та пальці у глині і  зорі зани́кані небом…
Затертий від дотиків тут і, здавалось, ніде –
в одинці – без себе…
Тремтливий у твердості, ламко кусає краї,
колишеться небо і  зорі, як риби, лисня́ться.
Не вчух соловей, в незапа́м’ятку плачуть гаї,
бо гону бояться…
Хай зорі розплескані, наче дійниці, наллють
своє молоко на сніданок до теплого хліба.
Стоятиме глечик: і повен, і певен, як суть,
в оро́шенні німба…
 
***
Хто мітить на глечик від скріпок сліди,                          
хто цілі сузір’я замішує в глину?
По краплі від поту й живої води
у зав’язь живу – в середину.
Хто кличе по імені кожного з нас,
хто знає батькі́вські старі заповіти?
Той, певно, втішає розгніваний час,
у глечик поставивши квіти.
 
***
Чорні космічні дірки проривають
тонкі матерії снів і плазми…
Пи́хкає полум’я, іскри злітають у зграї,
холод втікає від назви.
День, як розбитий на дріб’язки глечик,
крихітки пам’яті в чорних й червоних безднах.
Зайві розкидані нехотя речі –
все поглинають весни…
Той  кожен уламок нічого окремо не важить;
лишаються сни, що прив’язані коні до тину.
І бездна космічна, і зорі зелені на стражі,
все дивляться в глиб того глека – його середину.
Утворюють штиби, шибки і метеликів шлейфи,
зо́нти  псих-нейронів і болісні спазми.
Що́ між пуття́м і космічним зацикленим дрейфом?
Глиняна плазма…
 
***
Синюща долина*, де решки людей і речей
заховані в глині, а глина як річ беззмістовна
поглинула й час, і зірки  познімала з плечей,
насипала в глек, аж по вінця – допо́вна.   
Сушила крихкі і обще́рблені вітром дахи,
що стали в притул перевислим донизу мостів.
Прожиті в судомах, потріскані з пилу страхи
лишилися там…
В синющій долині рожевий туман навкруги,
заплутані трави в безмежжі тремтять від спочину.
Гойдаються русла Чумацького шляху й ріки,
де сонце купалося поперек днини.
Коней напували, між лози сховали човни,
від синього кольору вилися сутінки ранні.
Топилися глеки, в безводді зате́рпли вони –
старі й первозданні…

 *долина-ярок в Опішні
 
***
Сира ще в тобі душа і глина,
жива від води і солі…
Треться об бік тонка бадилина,
божі корівки літають кволі.
Теплі розвіює вітер хвилі,
ніби узори на кахлі.
Може ти витерпиш злу немилість,
зробиш декілька кроків далі?
Сплутаєш довгі спіралі в ринку,
скріпиш галузками дно,
будеш стійкішим за бадилинку,
залебедієш знов.
В твоєму за́житку що обпале́но:
тінь, молоко та зорі.
Та ти боїшся ще й досі, певно,
прісної солі.
 
***
Анатомічні пласти, аналогічно зшиткам –
глина й людина втрачає лиш форму:
Зубчики, квіточки, спіральки, клітки –   
формула дійсності – пунктики норми.
Звіроскелетні орнаменти мікстейп,
вдавлені в шкіру, наче в папірус.
Поза обмовою втиснений піксель,
рано чи пізно виникне вірус.
Вірус безпеки у зшитках тканинних,
глина й людина – слова перекопні.
Тільки душа у об’ємі не винна –
вірить в життя ще загробне.
Там то й отримує екопунктуру,
позбавлена вибору, змісту і норми…
Аналогічно складає структуру
з анатомічної форми.
 
***
Глек безхребетний, бо вісь на осі,
(Вісь на осі між планктонів космічних).
Два акробати, що гнуть полюси,
здавлюють зморшки мімічні.
Знаємо, поки на зшитках хрести,
глина й людина у божій подобі:
анатомічно – це пилу пласти,
аналогічно – що розум в утробі…
 
***
Ластівки вилетіли з глека під стріху
і наліпили гніздо.
Сорок весен минули з віком –
глина є глиною: від і до.
Може за формулами гнізда і глеки    
створюються. А чи ні?
Може формулу знають оту лелеки,
що появляються в далині?
Може…  Серед безмеж неонова арка,
а́зимутові рубежі.
Ластівки розліталися. В небі парко.
Вда́влюються крижі.
Верхні пласти зсунулись в нижні –
короткий режим.
Пальці торкнулися глини ніжно –
нічим…
 
***
Хай лихословлять брудні тканини,
заздрячи сталкерам-крамарям.
Посуд зліпили, зробили з глини,
дякуючи гончарям.
Теплі, вохристі, немов кожем’які,
грілись на сонці, перепеклись.
Іванів, Степанів, Василів, Яків
роди́ переплелись.
Із замі́су – червоні глеки та ми́ски,
у чоботях ки́рзових їхні низи.
Усім вже свідомим, а то близьким
проповідували: «Спаси!»
 
***
У довгих думках і притчах
ви́парився до червоного черепка.
А кругом метушилися обличчя,
а кругом валялися черепа.
І бігли уздовж паралельних ліній
дві мурахи, як богатирі.
Переносиця в поперек синя –
таким його зліпили гончарі.
Зліпили та передали іншим,
спалили і взяли до рук.
І в окремій частинці, гарніший
у посудині протяжний звук.
Із матерії, що тхне, як смертне,
навикроювали карлюк.
Затріщало бедро безсмертне –
черепа́, черепа та крук.
І залізли в думки і притчі
дві мурахи-богатирі,
а кругом поховали обличчя,
обличчя свої гончарі.
 
***
Скільки кісточок на твоїх кільцях?
Скільки глиняних в тілі клітин?
Як орнамент-тату всікся,
ти не дихав десь п’ять хвилин.
А із горна ти, наче фенікс,  
своє небо побачив знов,
та поля навкруги зелені –
тільки стала густою кров.
Тільки вени пересохли,
наче ріки в пустелі снів.
Але душу твою спраглу
напува до теперішніх днів:
сльози,
дощ,
туман,
вино,
пісні…
 
***
Те́пла і, як небо, блакитна,
вогка,
м’яка,
жива,
і роду людському привітна –
глина….
 
***
Ті, що залишили іншим маленький Скіф
та печальну історію роду,
увінчали не славою славний міф,
а визначили породу.
Виявили знаки, за якими земля 
крутиться до тепер сама по со́бі,
грунт під ногами усіх заселяв –
народжувався у своїй подобі.
У довгих циклах хтось решети́в
та знімав з агонії цедру.
За тисячоліття мільйони див
людина викопала з нетрів.
Ніби зі свого єства замісив
зі змісту, речей і форми,
анатомічної мапи масив
народжувався соборним.
Ті, що прийшли та залишились тут,
на цьому необмеженому ландшафті
нові із нових у свій час оберуть
по слову, по честі, по правді…
 
***
Вода, вогонь, земля, повітря –
чотири пам’яті Землі.
Чотири пояси макітри,
чотири цятки на чолі.
Та вроджена стихія миру
у глині випеклась взірцем.
Усе в гармонії і в міру,
усе, що нам дано Творцем.
 
***
Вже золотом злиті грубі й черстві́
мученицькі страсті Христові.
Глека розбили колони дві –
люди на все готові.
Щоб визначити, що всередині кров,
така як у інших – червона,
ті черепки зліпили знов
і віддали до го́рна.
А пекло його потроши́ло наскрі́зь,
випалювало кров і славу.
Та дух обіймався, піднявся ввись,
залишивши в небі заграву.
Вознісся! Дорогами йшли бичі,
апостоли й тщеслави,
певною мірою в сто личин,
а він лиш один – безглавий.
Син цього неба й цієї землі:
розбитий, убитий, розп’ятий
під тими колонами, певно, зомлів –
не витримав болі вм’ятин.
А кров то червона, – кричали всі.
Що бачили їхні очі?
Швидше, ой швидше йому несіть
терновий вінок колючий.
Пили навіжено злість й данину
як кров його, хліб – як тіло.
Колони шепталися про вину
й про те, чи йому боліло…
 
***
А калини пучок, як гребінь
в того горщика на вікні.
Він старий і давно в нетребі,
і від бідності потускнів.
Але цілий, паском обтятий,
десь пощерблений. У житті
він як з плоту, просохлий, знятий,
знову повний вже на плиті.
Так роками в умі старався
зрозуміти одну лиш річ – :
коли з долею сперечався –
потрапляв неодмінно в піч.
Але тіло його кам’яни́сте,
стало схоже вже на скелет;
і погруддя давно м’язисте
вже не варте і пари монет.
Але він на вікні, як у рамі,
із калиновим гребнем стоїть.
Хтось його переніс руками,
золотого щоб віку дожить…
 
***
З неземного тяжіння в тяжість –
є у глека хребет спинний.
Хто по правді цю чашу зважить?
Це приборкання не спинить.
І узявши у руки глину,
і зламавши у взятого суть,
як хребта, тонку бадилину,
з нього витече красна ртуть.
В нього серце протяте списом,
під ребром від стріли печать.
Вже згорає листок самопису,
і проходять в колоні по п’ять
у печери, де рештки від людства
поряд решток творіння їх.
І ніяких слідів іудства,
тільки перший й останні гріх.
Тільки сонце, як олова крапля,
затікає в розбитий мізк.
Це рубала, рубала шабля
між землею і небом міст.
Хто й коли оцю чашу зважить?
Коли-небудь чи будь-коли…
Під земну заливають тяжість
замість крові потоки смоли.
 
***
Голий, як те немовля в колисці:
Рученьки, ніженьки каолінові.
Ти спочиваєш один на полиці
у дурмано́ві поли́новім.
То маряться зими тобі, то весни,
то бачиш синів своїх й дочок.
А по́зір на тебе і щирий, і чесний,
як люди захочуть.
Приспати приходять тебе в засві́тку,
пробудять ранкові півні.
На боці твоєму вже виблідла квітка,
і зубчики писані рівні.
Може старий, може ти давній?
і роду якого ти будеш?
Давно все забув. У переживанні,
що зроблять з тобою люди.
 
***
Короткий параграф про честь і славу
глечика коротконогого.
Сповідую ризами я по праву
релігію глека убогого:
не заставляти людей служити,
а бути завжди в услужі́нні.
То ж хочеться віру цю з глека пити
і напувати коріння.
Та іншим читати пісні-моли́тви –
параграф про честь і славу,
і кожну цяточку в глека полити,
й не полишати цю справу.
 
***
У глека, як в дерева, ззовні кора,
міцна, і цупка, й цеглиста.
Він воду і землю у себе ввібрав,
повітря, але безлистий.
Вогонь його знищив, вогонь народив!
Утвердив в одній іпостасі.
Вогонь в його тілі колючки повив,
так ніби мотузки у часі.
Ще тихо в середині, в порожні́ –
що Всесвіт лягає на денце,
і зорі маленькі, як діти смішні,
обсіли веснянками сонце.
 
***
Черева́та посудина  повна дітьми,
повна радістю, золотом щастя.
повна сміхом людським,
зерном посівним,
хмелем, патокою чи вином,
теплим парким молоком,
увечері кисляком,
водою джерельною чи киселем.
Повна намистом і пацьорками,
довгими вишитими рушниками.
Анатомічно – це, мабуть, неправда,
аналітично – а хто ото знає…
Спитай – забуваю.
По суті, це зчитано з Кобзаря,
а може з Корану чи Авіцени.
Логічно сказати, що повна добра:
Слово, що перше було у Бога,
Глина, з якої зліпив Творець
кожного з нас,
і Дух, що наповнює простір поняттям.

Грудень 2020

Валентина Костьо