Мальований глечик

… А квіти на глечику, певно, святі.

В. К.

Мальований глечик
Мальований глечик в руках,
як тіло святого,мовчить.
До долі людської звика,
вогнем поневолена мить.
Нехай у старім черепку,
як волі, так сили нема,
в квітковозагнутім вінку
похований недарма.
Налийте у нього, звільніть
ви душу його від терзань.
У саван святий загорніть,
і в ньому народиться рань.
Просвіток, що з давніх-давен
і силу, і волю дає.
І зав’язь проткнеться із вен,
в чужому озветься своє.
Мовчить розмальований глек,
як тіло святого в руках.
У край чорно-білих лелек
його повертається прах.
 
Душа у глині
Посеред світу, за гончарним кругом
сиділа вдумливо моя душа.
Зі мною радилась, як з добрим другом,
крутнувши колесо – не поспішай.
Ось я готуюся цю глину взяти,
перемісити, добре потовкти.
На цьому крузі можу я створити
звичайний глечик. На бо́ки всікти
орнамент долі, а ти зможеш пити
із нього щастя і любов живу.
Тебе ніщо, ніщо у цьому світі
не полонить у мовчазну журбу.
А я сказала, якщо він чарівний,
то поселися, о душа, ти в нім!
Чи проспівають понад ранок півні,
чи прогримить у яснім небі грім,
я буду знати, що жива допоки,
є оце небо, люди       земля.
Душа зітхнула й мені у руки
свій глечик повний щиро подала.
 
У старій хатинці гончаря
А на столі лиш глеки й короваї
на рушниках розгорнутих старих,
і скатертина з півнями торкає
стару підлогу. Грають у дворі
старі музики пісню веселеньку,
і дітвора витоптує стежки.
Дідусь гончарить тихо помаленьку,
Щоб вийшов глечик з доброї руки.
Пашіє глина в черепку, рудіє,
сміється про́різзю високий коровай.
Старе вікно проміння сонця сіє
в маленький простір, у затишний рай.
Вже сіли всі до столу й помолились,
рід гончарів ззивається з усюд.
Святі горшки і справді не ліпили,
творити їх навчився простий люд.
 
Глиняний півник
Чи заграє мій глиняний півник?
Хай заграє свистулька моя,
бо торкався він рук гончарівни,
бо душа в нього, бачте, своя.
Та душа так уміє співати!
Як вона та й уміє цвісти!
У краю, де малечі багато,
чудо глиняне – свято завжди.
 
Балада про горнятка
Дубовий стіл перед очима,
Миски́, полу́миски і глек,
макітра, повна калачами,
і гість – високородний грек.
Купець заїхав роздивитись
та пізнавати інший світ.
Родина встала помолотись,
щоб відвернути коло бід.
До столу грека запросили,
із глека наливають квас.
Усі відпили й поїли,
здавалося – усе гаразд.
А гість горня крутнув рукою,
із нього пити не хотів,
Хитнув квапливо головою,
на лавку, бачте, пересів.
Господарі зніяковіли
і запитали, що не так
Мене ви в гості запросили,
а на горняткові є знак –
воно без вуха й надбите.
Це до біди нас приведе.
Я подарую златом лите
міцне, впаде – не пропаде.
Ми красно дякуємо пану, –
господар встав і відповів, –
та вам перечити я стану,
горнятка ці не я ліпив.
Дитячі їх створили руки,
і викинути мені гріх.
Вони –  то щастя запорука,
наш оберіг…
 
Пам’ять у порцеляні
Небесного краю цвіт
на вазочці з порцеляни.
Мій друже знайомий, привіт!
Можливо, у вічі ти глянеш.
В оточенні добрих надій
ти рухаєшся тротуаром,
а спокій розстелений мій
розтоптаний автокаром.
Злетіли у вись сліди –
метелики з порцеляни,
і межі добра й біди –  
що стіни розбитоцегляні.
І вбиті кістки дерев
у глині спікаються в пору.
Москі́тку в очах дере
Стернина, задерта вгору.
І лиже вогонь сліди,
начеркані у нестямі.
Мій друже знайомий, прийди
відбитками зримими плями.
Поливом, що прикипів,
зарубком, що вкарбувався,
щоб згуснув у крові наспів
і дихати ти намагався
крізь себе. Віддай мені
відбитки твоїх ілюзій,
що ніби стежки земні
в багряній завжди пилюці.
А я уступлю у слід
і в коло оптичне гляну,
там гнутий колючий дріт
зелом по ногах потягне.
Краплинки роси впадуть,
і цвіт спалахне божевіллям.
Короткі хвилини помруть,
як спалахи ніжні весілля.
На чистий папір заповіт
вкарбований філігранно.
….Небесного краю цвіт
Жувіє у тлі порцеляни.
 
Опішня
Гончарний круг, вода і глина,
і руки майстра-гончаря.
Опішня – славою цілинна,
сакральний образ вівтаря…
 
На глечику
На глечику мальовка-квіти,
орнамент смужкою, птахи…
Гончар працює, будуть пити
з рудого глека дітлахи
і сонце, і радість, щастя й віру,
любов, красу, життя, як мед…
 
Везли гончарі
Збирали в дорогу торбину лляну,
клали у віз, вирушали в дорогу.
Везли гончарі надію і пісню́
й говорили про Бога.
Бились колеса об груди й каміння,
дерев’яні обручі скрипіли.
Весна чи літо,чи пора осіння
із глини ліпили, ліпили.
Уся родина, сусіди, браття,
Село, округа чередою днів.
А потім вірили, що багаття
з глини випалює біль і гнів.
Так вопієнна, неіскушена
з’являлася на цій землі
із землі посудина безіменна,
із землі…
Гончарі берегли надію
співали козацької навсебіч…
Земля радіє, земля радіє
в переплеті́нні сторіч.
 
У грудці глини
У грудці глини моя доля твердне,
гончар із неї глечика створив.
Із його міццю я стаю безсмертна,
крихка і вічна, хто б не говорив.
Той завжди повний нехай буде дивом,
життям і плодом, на столі, в печі.
Я в його душу зазирну пестливо,
на його денці залишу ключі
від свого щастя. Нехай буде людям
завжди удосталь моїх добрих справ.
Нехай земля і небо не осудять,
що таку долю Бог мені послав.

Валентина Костьо

червень 2017 р.

Національний заповідник

українського гончарства в Опішному.

Учасниця Е-літної академії гончарства,

сесія 2017 рік, Опішня