Мальований глечик
… А квіти на глечику, певно, святі.
В. К.
Мальований глечик Мальований глечик в руках, як тіло святого,мовчить. До долі людської звика, вогнем поневолена мить. Нехай у старім черепку, як волі, так сили нема, в квітковозагнутім вінку похований недарма. Налийте у нього, звільніть ви душу його від терзань. У саван святий загорніть, і в ньому народиться рань. Просвіток, що з давніх-давен і силу, і волю дає. І зав’язь проткнеться із вен, в чужому озветься своє. Мовчить розмальований глек, як тіло святого в руках. У край чорно-білих лелек його повертається прах. Душа у глині Посеред світу, за гончарним кругом сиділа вдумливо моя душа. Зі мною радилась, як з добрим другом, крутнувши колесо – не поспішай. Ось я готуюся цю глину взяти, перемісити, добре потовкти. На цьому крузі можу я створити звичайний глечик. На бо́ки всікти орнамент долі, а ти зможеш пити із нього щастя і любов живу. Тебе ніщо, ніщо у цьому світі не полонить у мовчазну журбу. А я сказала, якщо він чарівний, то поселися, о душа, ти в нім! Чи проспівають понад ранок півні, чи прогримить у яснім небі грім, я буду знати, що жива допоки, є оце небо, люди земля. Душа зітхнула й мені у руки свій глечик повний щиро подала. У старій хатинці гончаря А на столі лиш глеки й короваї на рушниках розгорнутих старих, і скатертина з півнями торкає стару підлогу. Грають у дворі старі музики пісню веселеньку, і дітвора витоптує стежки. Дідусь гончарить тихо помаленьку, Щоб вийшов глечик з доброї руки. Пашіє глина в черепку, рудіє, сміється про́різзю високий коровай. Старе вікно проміння сонця сіє в маленький простір, у затишний рай. Вже сіли всі до столу й помолились, рід гончарів ззивається з усюд. Святі горшки і справді не ліпили, творити їх навчився простий люд. Глиняний півник Чи заграє мій глиняний півник? Хай заграє свистулька моя, бо торкався він рук гончарівни, бо душа в нього, бачте, своя. Та душа так уміє співати! Як вона та й уміє цвісти! У краю, де малечі багато, чудо глиняне – свято завжди. Балада про горнятка Дубовий стіл перед очима, Миски́, полу́миски і глек, макітра, повна калачами, і гість – високородний грек. Купець заїхав роздивитись та пізнавати інший світ. Родина встала помолотись, щоб відвернути коло бід. До столу грека запросили, із глека наливають квас. Усі відпили й поїли, здавалося – усе гаразд. А гість горня крутнув рукою, із нього пити не хотів, Хитнув квапливо головою, на лавку, бачте, пересів. Господарі зніяковіли і запитали, що не так Мене ви в гості запросили, а на горняткові є знак – воно без вуха й надбите. Це до біди нас приведе. Я подарую златом лите міцне, впаде – не пропаде. Ми красно дякуємо пану, – господар встав і відповів, – та вам перечити я стану, горнятка ці не я ліпив. Дитячі їх створили руки, і викинути мені гріх. Вони – то щастя запорука, наш оберіг… Пам’ять у порцеляні Небесного краю цвіт на вазочці з порцеляни. Мій друже знайомий, привіт! Можливо, у вічі ти глянеш. В оточенні добрих надій ти рухаєшся тротуаром, а спокій розстелений мій розтоптаний автокаром. Злетіли у вись сліди – метелики з порцеляни, і межі добра й біди – що стіни розбитоцегляні. І вбиті кістки дерев у глині спікаються в пору. Москі́тку в очах дере Стернина, задерта вгору. І лиже вогонь сліди, начеркані у нестямі. Мій друже знайомий, прийди відбитками зримими плями. Поливом, що прикипів, зарубком, що вкарбувався, щоб згуснув у крові наспів і дихати ти намагався крізь себе. Віддай мені відбитки твоїх ілюзій, що ніби стежки земні в багряній завжди пилюці. А я уступлю у слід і в коло оптичне гляну, там гнутий колючий дріт зелом по ногах потягне. Краплинки роси впадуть, і цвіт спалахне божевіллям. Короткі хвилини помруть, як спалахи ніжні весілля. На чистий папір заповіт вкарбований філігранно. ….Небесного краю цвіт Жувіє у тлі порцеляни. Опішня Гончарний круг, вода і глина, і руки майстра-гончаря. Опішня – славою цілинна, сакральний образ вівтаря… На глечику На глечику мальовка-квіти, орнамент смужкою, птахи… Гончар працює, будуть пити з рудого глека дітлахи і сонце, і радість, щастя й віру, любов, красу, життя, як мед… Везли гончарі Збирали в дорогу торбину лляну, клали у віз, вирушали в дорогу. Везли гончарі надію і пісню́ й говорили про Бога. Бились колеса об груди й каміння, дерев’яні обручі скрипіли. Весна чи літо,чи пора осіння із глини ліпили, ліпили. Уся родина, сусіди, браття, Село, округа чередою днів. А потім вірили, що багаття з глини випалює біль і гнів. Так вопієнна, неіскушена з’являлася на цій землі із землі посудина безіменна, із землі… Гончарі берегли надію співали козацької навсебіч… Земля радіє, земля радіє в переплеті́нні сторіч. У грудці глини У грудці глини моя доля твердне, гончар із неї глечика створив. Із його міццю я стаю безсмертна, крихка і вічна, хто б не говорив. Той завжди повний нехай буде дивом, життям і плодом, на столі, в печі. Я в його душу зазирну пестливо, на його денці залишу ключі від свого щастя. Нехай буде людям завжди удосталь моїх добрих справ. Нехай земля і небо не осудять, що таку долю Бог мені послав.
Валентина Костьо
червень 2017 р.
Національний заповідник
українського гончарства в Опішному.
Учасниця Е-літної академії гончарства,
сесія 2017 рік, Опішня
Залишити відповідь
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.