Поспішна ранковість

При зустрічі він здався мені невдоволеним, а можливо не повністю пробудженим. Ранок був дуже раннім.Місто важко просиналося з-під важких, навислих дощових хмар, що ледь стримували свої душевні болі.
Першим рейсовим автобусом приїхала до знайомого міста і мала близько двох годин вільного часу між пересадками.
Ні, він був спокійним. Холодно спокійним, як осіннє небо. Воно чекало нашої зустрічі, щоб вирішити, який подарувати день сьогодні. Спокійною була і я. Після поспішних ранкових збирань, коли мене нудить від дотику до самої себе, в момент вмивання, розчісування і одягання на своє тіло якоїсь одежки  з манжетами, поясом і ще всякими дрібними застібками. Я не навиджу ранки, як ненавидить їх Андрій Любка! Справа не в тому, що ночі короткі, чи сни гламурні перериваються, а певно в незручностях, які чомусь нав`язує нам день. Ми противимося цьому? Авжеж ні! День – це наше кредо, наше відкрите вікно, де наші завдання, обов`язки, обіцянки, вимоги, зізнання, суперечки, невдоволення і задоволення роблять з нами геть не те, чого ми прагнемо. Я думала ні про що. Я не думала. Так мало часу, щоб обговорювати щось значиме, на то є телефон, соцмережа. Знаю, що буде приємністю просто помовчати з ним цього поспішного ранку, чи посидіти десь на лавці в парку. Транзитом через жовтень.
– Ти здогадуєшся куди їдемо?
Стараюся впізнати вулицю. Ми направлялися в парк Лесі Українки. Якимось чином пробудження проходило синхронно між нами – двома суб`єктами прогулянки, між парком і містом, між землею і небом. Це і викликало ту приємність, що єдино задовольняла зустріч в інтервалі цього часу.
Зайшли до парку не з парадного входу, а з протилежної сторони. Так давно не гуляла Лесиним парком, а цю частину і взагалі не відвідувала, тим паче такої ранньої пори. Пахло не сирістю, а осінньою свіжістю і млою. Хмари завмерли над нами мовчазними свідками. Дерева причаїлися, споглядаючи на легко одягнених бігунів і вигулювачів собак. Декілька моржів купалися в Стиру. Дзеркальне відображення дерев з  протилежного берега примагнітило мій погляд. Повітря бездиханно творила аморфність. Зачудувалась таким незвичним зображенням у таку похмуру погоду. Вода не мала кольору хмар – вони виглядали брудними і трохи гидкими, а річка створила віддзеркалення чогось не природного, ніби дно посріблене створило цю ілюзію.
– Глянь, – перервала його слова, показуючи на річку, – я такого ніколи не спостерігала.
Саме в цю мить закричала одна із сорок. Зграйка розкішних, з чорно-білим оперенням пташок бадьоро здовбувала рештки піцци з коробки, залишеної недбалими відвідувачами.
– Влітку – це пляж, та я не був тут. Купаюся взимку, часто гуляю такої ранньої пори. Недалеко є невеликий зоопарк. Там жив мій друг – зубр Крон. Я купував буханець хліба і щоранку годував його. У важку пору існування я це називав втіканням від…
– … і витіканням можливостей, – гостро відповіла я і замовкла.
 Воду на річці подробили хвильки. Все. Магія закінчилася. Коротка пауза і довга алейна доріжка з виструнченими високо ліхтарями запропонувала нам вхід і вихід одночасно.
– Вхід і вихід… – продовжила вголос  свої думки.
–     Що? – перепитав.
–     Така поспішна ранковість, як вхід і вихід. Ось і Леся. Візьми камеру, сфотографуй.
Я пригадала, як більше двадцяти років біля цього пам`ятника в таку ж осінню пору стояла біля Лесі перед камерою СМЕНА і посміхалася.
Хіба ж я поспішала? Ранок не любить себе. Ранок любить свою ранковість.
Двоє солідних пенсіонерів, минувши нас, оглянулися. Вони були схожі на дерева в парку – давні, рідні один одному, тому що так трапилося. Вибачте, перехожі, ми вам трапилися! Будьте обережні, заглядаючи на нас. Ми не палітурка журналу, який ви часто читаєте і яким згодом б`єте мух. Ми лише мить, яку ви розсекретили тільки за рахунок збігу обставин.
Парк чекав вранішнього сонця, енергії, спроможної зарядити день. Сьогодні природні сили, що виробляють її, складаються з рисочок ,, мінус-мінус’’. День передбачався мокрим, холодним і байдужим. Зовсім не поспішаючи, під віртуозне прокачування коліс авто, поверталися з території дотику.
 – В місті нічого особливого.
– Тому, що ти тут живеш щодня, бачиш все надто часто і конкретно. Ти думаєш про матрицю всього створенного і дорікаєш собі в пасивності. Поспішно даючи заключення вивченому, прирікаєш себе на бездіяльність. Я шукаю помилки в матриці. Це безглуздо, зате не бездіяльно.
Автовокзал відправляв усіх бажаючих на всі чотири сторонни. Я взяла білет на захід, вийшла на платформу. Сідаючи  в автобус, випустила з рук декілька монет, що повернули в кассі. Добрий знак, я ще приїду сюди коли-небудь. Та не впевнена, що це буде саме такий ранок, чи така пора, адже я шукаю помилки в матриці.

Валентина Костьо