ЧЕРГА

Ідея “Українського письменника” видати прозу Васила Горвата підштовхнула до аудиту чи  що. Серед друкописів натрапив на текст, написаний давно-давно, у минулому тисячолітті, за позаминулої епохи.

 Чесно кажучи, трохи й забулася атмосфера тих часів. Як би там не було, память старається відфільтрувати те, що хочеш забути. Тому минуле інколи називаємо “старі добрі часи”. З цієї точки зору, думаю, “Черга” буде цікава і  читачам сайту.  Відразу попереджаю, що це був лише мінімалістичний ескіз емоцій, рисунок з натури,  зроблений без жодного наміру “паплюжити радянську дійсність”.  Я навіть не дуже розумів, коли письменники, яким показував  текст, його хвалили, але перед тим по-дружньому казали:  “Це, звичайно, ніколи не надрукують”.

ЧЕРГА

Знову рябий головатий сом, зачепившися хвостом за одвірок, вигнув своє нервове тіло вздовж стін і вперся пащею в прилавок, і тут голова страховища стає десятками простягнутих рук із банками, целофановими мішечками, грішми в спітнілих долонях. З-за краю стола визирає сопливий ніс підстриженого дівчати, затиснутого з усіх боків невблаганними  животами. А може то й хлопець, бо не розрізниш. Рука моя стирає ряндою білу жирну пляму на столі, Гобіка відважує ще один кульок із сметаною. Сом коливається поволі, дихає, дрижить скупищем голів, закриває собою широке на всю стіну вікно, що виходить на вулицю. Кидаю на вагу кульок – показує на півтора карбованця.
– Руб шістдесят…
Повертаю дві двадцятикопійки.
……… ……………… ………….        
Нині знову йшла сюди як на страту, і буду стояти перед вічно голодним і безжалісним сомом  - моїм смертельним ворогом. Хочеться інколи взяти автомат і перестріляти всіх на місці, а потім спокійно всістися на бідон з молоком, закрити очі, знаючи, що жодна жива душа тебе не потривожить. Забути втому, забути все.
«Кілограм сметани… два кілограми сметани… сметани… сметани… літер молока… молока… сметани…»
Поволі-поволі пересувається черга, однак, не зменшуючись розміром, випаровує з себе задушливий сопух.
– Два літри.
– Кладу на ваги.
– Два шістдесят…
– Сметану.
На вагу.
– Два дев’яносто…
– Паніко, будьте добрі, не маєте свіжої бринзі, може?
(«Пішла в п…, стара босорканьо!»)
– Не маю. Сметану будете?
– Мені у сю канточку, будьте добрі.
Канточку на ваги.
– Три двадцять давайте.
Посічені коричневі руки поволі розтягують вузлик сірого носовичка, видобувають звідти двадцять копійок до трояка.
– Красно дякую.
– Далі, скільки?
Відчуваю що вже вся мокра й слизька, як риба. Ще яка банка вихопиться з рук та й готово…
Плями пливуть на місці. Нудотний шум закипає у голові. Більшає біле молочне озерце на столі, на мить піднімається вертикально і застеляє від мене сома. Здається, ніби лечу літаком в захмареному небі, все перед очима біде-біле… Поволі молочна пляма прозориться, тінь сома все чіткіше проявляється, а згодом перетворюється знову-таки в голови, руки, банки… Відпустило. І чому я подумала про літак і хмари? Я ніколи не літала.
У самій середині стоїть один, схожий на Юрка – такий же високий, трохи блідуватий, ніс приплюснутий… Решта все – плями, плями, плями.
– Мені два літри молока і два сметани, - рука кладе банку на стіл.
Гобіка кличе у підсобку винести каструлю з сметаною.  Згарячу хапаю за вухо посудини, але відчуваю, що не підніму -  не так вхопила.
– Чекай, – сміюся ніяково, – не так вхопила.
Виносимо на ковзке запарене світло. Знову двобій із смертельним ворогом.
– Руб шістдесят… два шістдесят… руб шістдесят…
Видно, я вже дурію. Якщо ще раз скажу «шістдесят»…
На хвилину стає легше.  Підходить «Юрко», спітнілий,  блідий. Ставить банку, не підводячи очей.
– Сметану.
Довго набираю рідку, як молоко, сметану.
– Три шістдесят.
Так і не зирнувши подає п’ять. Старанно вкладає в сітку трьохлітрові банку, забирає здачу, вивільняється з розбухлої черги…
– Мені – два сметани і один – молока.
……………………………………………..
 
– Сметана вся в залі! – оголошує Гобіка.
Сом напирає на прилавок, нервує, гуде. Неспокійно зарухалися постаті.
– Що, сметани не буде? Як то не буде? Я вже час стою!
– Совісти не мають! По три літри продають, а потім іншим не стає!
– Продавайте лиш по літрові! І другим треба!
– Стільки даром стояти1
– Хотя би якісь холодильники, вентилятори мали. Продукти ж  мають скоропортящієся.
– А ви, жіночко,  де пристроїлися? Ставайте в чергу так, як і ми. Аби’ сь те їй не продавали сметану!
Згодом Гобіка зілляла останній літер сметани у целофановий мішечок, зав’язала у вузол. Все. Я тихо зітхаю, але це ще не кінець. Ніхто не поспішає розходитися. Сом перетворюється у крутохво-стого пуголовка.
– Но як так можна? Продавали по три літри, а ми що тепер робити?
– Другий раз кажуть не ставати у чергу, бо кінчається, то вже не стаємо.
– Давайте жалобну книгу! Доста вже було терпіти!
– Совісти не мають!
Мовчу і старанно витираю стіл. Виношу порожній бідон.
– Давайте, кажу вам, книгу скарг!
Дивлюся на Гобіку. Вона все-таки старша.
– Що ви на нас напалися? – опустила на підлогу вона мітлу. – привезли десять бідонів сметани, треба було продати. У нас холодильника нема, щоб тримати… Рано  прийдете.
– Ага, ще один час простояти!
…………………………………………
 
Тишина. Тільки гуде все, як телевізор після закінчення передач. Сиджу в розкладеному кріслі, витягнувши вперед ноги. Закриваю очі – рябий сом плеще по вухах своїм криком, припливи галасу накочуються на мозок і вже здається, не зможу розплющити очей…
Пробую подумки втекти кудись із цієї підсобки… Торік ми разом поступали на філологічний. Юрко пройшов, а я ні, хоч училася в школі не гірше за нього. Я думала, йому повезло, але він тепер приходить щораз худіший, сумний, мовчазний. А минулої неділі сказав, що я щасливіша за нього, а він дурний, бо пішов на філологічний. Соромиться й казати, де вчиться… Що ти з ним зробиш?
Гобіка розстібає халат і виплескує на обличчя й воду з крана.
– Господи! – зітхаю, і більше вже нічого не можу сказати.
– Стерпится-слюбится, - Гобіка набирає воду в рот і площе шумно.
– Ні, я умру.
Але вмерти не дають, якийсь запізнілий крутиться перед прилавком. Виходжу до нього:
– Сметани немає.
Мовчки виходить.
– То лише спершу так, – Гобіка натирається рушником. – Думаєш, я легко звикала? Два перші дні тільки й снилося, що банки з красками й гвіздя. То лише здається, що там легко. Тобі ще повезло, бо відразу у продтовари пішла.
– А щоб я в житті не їла тої сметани! Що мені ті пару літрів з копійчатами за таку каторгу?
– Нічого-нічого, ще трохи, і звикнеш.  Там у партію вступиш, в інститут направлять, років через три і не торкнешся того бідона чи ящика. Ти вчитися можеш, і взагалі – дівка ділова. Серйозно.
Озвався телефон. Раз коротко, мов захлиснувся, потім довго й неспинно.
– О, вже моєму не терипиться. – Гобіка, на ходу, переодягаючись, ступає до апарата.

Василь Горват