Коли ви останній раз дивилися на небо?

Одного ранку, йдучи на роботу, мене зупинив чоловік. З вигляду напівбожевільний, старенький, з сивим волоссям, в пошарпаному одязі. Кажуть, з такими навіть бояться розмовляти – а ну ще поцупить що-небудь.
Він схопив мене за руку і запитав: «Коли ти останній раз дивилася на небо?»
Я навіть не знала, що йому відповісти. «Роззирнись кругом. Що ти бачиш?» – спитав він мене.
Першим моїм бажанням було просто вихопити руку, і прямувати собі далі, але слова старенького зачепили мене. «Ну що я бачу? Місто, людей, вирує життя.» – така була моя відповідь. «Згоден. І все?» – якось розчаровано запитав він. « Ну…» – я задумалась. Дійсно. Хоч і весна надворі, а якось сумно, похмуро. Люди в темному одязі, переважають чорні та сірі кольори. Без усмішок, кудись поспішають. «Куди, куди – на роботу.» – подумала я. Ось пройшов чоловік сварячись з кимось по телефону. Теж без усмішки. Хоча хто усміхається коли з кимось свариться. Я стояла і дивилась на перехожих. Всі заклопотані, нахмурені. Автомобілі – як безликі привиди, проїжджають мимо, і через затоновані вікна не видно хто там. І тут мій погляд здійнявся вище. «Ооо! А тут веселіше!» Справді… Пташки весело щебечучи, перестрибували з гілки на гілку, дерева потроху оживали від довгого зимового сну. І тут погляд метнувся ще вище. «Яка краса!» – мимоволі вихопилось в мене. Небо… Неймовірно блакитне, з маленькими білосніжними хмаринками. Вони поволі та якось статечно пливли собі по вражаючому кольором небу. Поволі… Дійсно, а куди ж їм спішити? А нам куди? Пригадалась чомусь фраза «Спішити треба повільно». А небо було просто… та слів немає таких, щоб їх описати.
«Ось бачиш.» – мовив до мене старий.
Я всміхнулася. Вперше за останні декілька днів. І подивилася прямо у вічі старому. Його очі були такого ж кольору, що й небо над нами. Небесного. І якщо можна так мовити вони усміхалися до мене, і не тільки до мене, а до всіх – до перехожих, до калюж, до дерев, до пташок. Його усмішка була щирою і відкритою для всіх і кожного.
«Дякую! – промовила я до старенького, – дуже дякую!» «Тільки не забувай підіймати очі догори» – порадив він наостанок і пішов далі.
 
Цілу дорогу на роботу і цілісінький день на роботі я усміхалась. Хочете вірте, хочете ні, але люди всміхались мені у відповідь. І я хочу запитати тебе, читачу, – коли ти останній раз дивився на небо?

Тетяна Орос