Воля до життя

Біла стеля. Білі стіни. Відчинене вікно. Протяг. Спів пташок. Тверде ліжко. ДЕ Я? Важко дихати. Слабкість тіла. Ноги… Я НЕ ВІДЧУВАЮ НІГ! Алісо заспокойся. Все буде добре. Зараз я відкрию очі і опинюся в своєму ліжку, вдома. Спокійно, тільки спокійно.
– Вона вже опритомніла?
– Сподіваюся, що так. Дія наркозу вже повинна припинитися.
– Можна її побачити?
– Звісно! Проходьте.
 
Аліса почула як відчиняються двері, чула розмову, впізнала голос мами, та так і не зрозуміла про кого це вони говорять.
– Алісонько! Привіт, сонечко! Як ти себе почуваєш?
– Мамо! Добре, але щось з ногами. Я їх не відчуваю. А де я? Мам,  ну не плач! Розкажи!
– Донечко, ти нічого не пам’ятаєш?
– Ні, я взагалі не розумію, що я тут роблю. Мені ж треба готуватися до змагань. Вони ж через місяць! Втратити форму – ти ж знаєш, я так не можу.  Ну, не плач!
– Я вам говорила про можливу короткочасну амнезію. Алісо, я лікар Айдоль. Скажи будь ласка, що ти пам’ятаєш останнє. Можеш пригадати що-небудь?
– Майже. Ай, болить!
– Ну так.
– Я пам’ятаю, що була в Іринки. Ми розмовляли про… неважливо про що. Просто розмовляли. А потім…потім… нічого більше не пам’ятаю. Мам, ну не плач.
– Можливо це й найкраще. Але все рівно я мушу сказати вам правду. Ви потрапили в аварію. Повертаючись додому, на велосипеді від вашої подруги, на вас наїхав автомобіль. Вас доставили в лікарню. Можливо якби раніше, то можна було б щось зробити, а так…
– Тобто?
– Алісонько, тільки не хвилюйся, але ти більше не прийматимеш участь в ніяких змаганнях… ти не зможеш більше ходити…
Жах поволі сковував тіло Аліси. Він тоненькими прожилками потрапляв в кожну шпаринку, кожен нерв дівчини і поволі паралізував.
– Вона знову втратила свідомість! Боже, лікарю, що робити?
– Це захисна функція організму. Все добре. Просто вона перелякалася.
– Що ж робити? Невже надії немає? Взагалі?
– Надія є завжди! Просто треба вірити! Чудеса бувають, хоча я, як лікар і не можу дозволити собі в них вірити. Все буде добре. Вона жива – а це найголовніше.
Як з цим жити? Я всі надії покладала на ці змагання. Я вже все життя розпланувала. А Вадим? Він був? Цікаво, він вже знає? Хоча, яка мені різниця. Він вибрав її. Як я могла бути така наївна та сліпа? Не бачити, що він крутить шури-мури наліво-направо? Та ще й з подругою посварилася. Іринка ж хотіла як краще. Цікаво…
– Алісонько, ти мене чуєш це мама.
– Мам? Я інвалід? Я вже ніколи не зможу рухатись? Навіщо мене врятували? Все життя пішло прахом! Краще б я померла прямо на місці. А водій? Що з ним?
– Помер. Алісонько, не можна таке казати. Треба бути мужньою. Ти ж сама знаєш, що це ще не кінець.
– Мам, про що ти говориш? Все своє життя я знала, що буду бігати! Василь Петрович говорив, що мене чекають Олімпійські ігри! Я …я не хочу нічого більше, мамо, просто не хочу.
– Доню, не можна ставити на собі хрест. Треба жити! Треба поборотися! Ось прийде Вадим. Він тебе підтримає. Боже мій, сонечко, чому ти плачеш? – та окрім плачу того дня, Марина Степанівна, так нічого і не добилася.
Ситуацію роз’яснила Іринка, подруга Аліси, яка прийшла наступного дня. Вона пояснила все, що сталося. І про зради Вадима. І про те, що він з нею зустрічався, тільки тому, що вона була популярна в коледжі. І тому, що її показували по телевізору. А Аліса? Закохалася по вуха. А в таких випадках не слухаєш більше нікого. Іринка і намагалася пояснити, прохала не зв’язуватися з ним. Саме того вечора, коли трапилася аварія, Аліса з Вадимом посварилася. А після того, заїхала до неї, виплакалася, попросила пробачення. А потім…
– Ох, мені так прикро, Марино Степанівно! Я могла її затримати. Просила її залишитися ще трохи. Наче відчувала. Та вона хотіла додому.
– Нічого страшного, Іринко, маємо що маємо. Треба підтримувати її.
– Вона не хоче зі мною розмовляти. Або мовчить та дивиться в стелю, або прикидається, що спить.
– Я розумію, але треба хоч щось робити. Слухай, Іринко а ти випадково не знаєш того хлопця, що їй приносить квіти?
– Хлопець? Який хлопець?
– Молодий такий, симпатичний. Кожного вечора приносить букетик квітів. Не якісь там дорогі троянди, ні! Прості польові. Навіть не розумію, де він їх бере.
– Не знаю. Чесне слово не знаю.
Аліса все це чула. «Так от звідки цей аромат. Квіти… Давно їй не дарували квіти. Останній раз Ва… не хочу про нього згадувати… Хлопець... А який запах. Просто чудесний. Треба спробувати не заснути, і подивитися хто він… Аліса солодко позіхнула, і поринула в сон.
Їй приснився чудовий сон. Вона в шикарній блискучій сукні, виходила на танцмайданчик за руку з неймовірно гарним хлопцем. Він був високим, чорнявим. Та обличчя вона не бачила. Це трохи її дратувало. Але вона танцювала! І, Боже мій, як вона гарно танцювала. А як він рухався! Вона літала. І ось несподівано вона прокинулася. Несподівано, наче хтось хлюпнув на неї відро води. І побачила того хлопця, що їй снився. Він стояв в дверях, точніше вже виходив з палати. Та в неї не вистачило сил мовити, хоча б, звук. Двері тихенько зачинилися. Вона відчула аромат свіжих квітів. Згадала сон. Згадала, що вона ніколи не зможе ходити, не те, що танцювати. І тихенько заплакала.
Прокинулася Аліса з думкою, що їй просто потрібно дізнатися хто то був. Прийшла мама, вона розповідала про роботу, про маленьку Алю. Обіцяла в суботу прийти разом з нею. Аліса спитала чи знає вона хто приносить їй щодня квіти. Та мама заперечно похитала головою і сказала, що сама не знає. О першій годині Алісу повезли в операційну на першу, і нажаль не останню операцію. Ввечері вона спала під дією наркозу і знову не зустріла незнайомця. Та зранку на своїй тумбочці побачила букетик ніжних пролісків. « Звідки він їх взяв?» Весь день вона придумовувала хто він і чим займається.  Але аж на десятий день перебування в лікарні вона таки спромоглася не заснути. І познайомилася з ним.
«Я візьму її сьогодні за руку. Слава Богу, вона вже краще виглядає. Така красуня. Ні, не візьму, вона мене навіть не впізнає. Як можна брати за руку дівчину з якою ти навіть незнайомий? Хоча завдяки тітці я знаю все. Аліса Мельниченко. Бігунка. Молодець. Відмінниця. І ось тепер життя прахом. Але вона борець! Повинна бути борцем! Вона мусить… мусить…» Він відчинив двері. Вони тихенько скрипнули. Кімната була залита місячним сяйвом. Він тихенько присів на стілець. Вона спала. Він поставив в маленьку вазу квіти.  «Сподіваюся їй сподобається. Так що робити?» Дихай. Повільно… Її рука лежала за декілька сантиметрів від його руки. «Може все таки зважитись?» І він зважився. Обережно, поволі він взяв її руку (таку ніжну і тендітну) в свою грубу, в мозолях.
Вона відчула цей доторк. Вона його чекала, довго чекала. Рука була приємною, теплою. Вона легенько стиснула її.
Першим поривом Слави було забрати руку. Та врешті-решт він зрозумів, що не може вічно від неї ховатися. І легенько стиснув у відповідь.
– Це ти щодня приносиш мені квіти? – прошепотіла вона.
– Так… – видихнув у відповідь.
– Де ти їх береш?
– Мій дідусь має вдома оранжерею квітів. Він їх розводить… Не для продажу, а для душі. Я йому допомагаю.
– Звідки ти мене знаєш?
– Це я тебе врятував. Повертався з тренувань. І побачив аварію.
– Дякую. Дякую за все. За квіти. Я … я вже не хотіла жити далі. Але заради цього чудесного аромату і таких теплих рук погоджуся протягнути ще трошки – до неї потроху повертався гарний настрій.
В палату заглянула тітка Наталя.
– Зореслав! Тобі пора. Зараз буде обхід.
– Окей! Вже йду.
– Ти прийдеш завтра? – спитала Аліса.
– Ти хочеш мене побачити?
– Звісно хочу! Я хочу з тобою познайомитися. Я Аліса. А тебе як звуть?
– Слава. Зореслав.
– Дуже приємно. До завтра.
– Мені також. Приємно. Бувай.
Вони познайомилися. Він виявився дуже приємним, молодим чоловіком. Навчався в коледжі. Відмінником, як вона, не був, але вчився гарно. Його захопленням були танці. Його батьки – актори їздили з гастролями по Європі. Виховував його дідусь. Одного вечора він із захопленням почав розповідати про те чому він навчився сьогодні. Аліса почала плакати. Вона так і не звикла до того, що не зможе ходити. Та лікар Айдоль не покидала надії. Слава після того не розповідав нічого такого де б згадувався біг, танці, ноги та інші слова. Йому дуже подобалася Аліса. Він закохувався в неї. Вона в нього. А зізнатися з них не міг ніхто. Чому? Напевно тому, що вона не хотіла, щоб молодий хлопець поєднав своє життя з інвалідом. А він не хотів зізнатися тому, що подумав, що вона подумає ( вибачте, за тавтологію) що він з нею спілкується через жалість. Все було якраз навпаки.
Пройшло півроку. Алісині ноги намагалися рятувати, та нажаль. Одного ранку лікар Айдоль зайшла до палати Аліси. Слава був там. Він підхопився з стільця, та лікар жестом попросила його залишитися. Персонал вже звик до цього симпатичного хлопця з квітами.
– Алісо, прошу мене вибачити, що я без твого дозволу це зробила. Я замовила тобі протези. Мої батьки проживають в Німеччині…
– Але в нас немає коштів….
– Не перебивай, будь ласка, я маю трохи коштів, твоя мама також. Спонсори теж допомогли. Ти будеш ходити! Спочатку буде важко. І боляче. Та я впевнена ти справишся.
– Алісо! – вигукнув Зореслав, - ти зможеш ходити! Я тобі допоможу.
Аліса подивилася в очі свого лікаря. Побачила там впевненість, та сама її не відчувала. Подивилася в очі Зореслава… і побачила там все… І вона, нарешті, зрозуміла з ким в своєму сні вона танцювала. Вона танцювала з Славою. Відчувши прилив сил, бажання навчитися ходити знову, як немовля, яке робить свої перші крочки, і найголовніше бути разом з ним, з коханим.
– Я тебе… – та Аліса запнулася. Лікар Айдоль нечутно причинила за собою двері. Вона зрозуміла, що цим двом краще залишитись наодинці.
– Алісо, що?
– Ти мені снився. В ту ніч коли я побачила тебе вперше. Ти зупинився на порозі. І подивився на мене. Та я не побачила твого обличчя.
– А що тобі снилося? Сон був хоч приємний?
– Звісно! Я танцювала! В гарній сукні. Як я танцювала… відчуття було таке, наче я лечу. Ти зможеш мене навчити?
– Звісно, що зможу! Може почати хоч завтра!
– Слава.. Я …
– Так?
– Нічого.
– Тоді до завтра.
– Бувай!
Нажаль, в нашому житті не все так просто. Для того, що б переслали протези, прийшлося виходити неймовірну купу паперів. Потім вони «застрягли» на митниці. Словом, все було занадто непередбачуване. Тільки пори року повільно, але невпинно змінювалися. Весна закінчилася, поволі попливло хвилями моря літо, позолотила листя клена, за вікном Аліси, осінь. Весь цей час, важкий час для Аліси, Слава був поруч. Він змусив її сісти в інвалідний візок, і почав вивозити її на прогулянки. Вона спочатку протестувала, та коли він рішуче підняв її на руки і проніс до візка… Вона вдихнула його запах, відчула тепло тіла, і зрозуміла, що все не так і погано. З того дня це стало своєрідним ритуалом. Йому, як і їй подобалося тримати її на руках. Одного дня вони зустрілися з  Вадимом. Він кудись поспішав разом з дівчиною. Вони йшли тротуаром біля лікарняного парку. Аліса саме набрала в руки повні пригорщі жовтого листя, і почала ним кидати в Славу. Вадим почув сміх. Як вона змарніла… подумав Вадим. І тут вона його побачила. Вони вперлися поглядами одне в одного. І тут Аліса зрозуміла, що не відчуває нічого. Хіба огиду. Рішуче відвернулася і побачила Славу.
– Я тебе кохаю. Вибач, що так пізно це зрозуміла.
– Я теж тебе кохаю. Понад все життя.
Він покотив її візочок в напрямку будівлі. Вадим стояв і заздрив їм. Ні, не тому, що вона обрала іншого, а просто тому, що він не знайшов ще свою єдину.
– Мам, я страшенно хвилююся. А якщо я зроблю щось не так?
– Сонечко, ти все зробиш правильно. Слава тебе поведе. Ви ж репетирували.
– Я розумію, але все таки це новорічний бал! І ми відкриваємо його!
– Все буде добре. – заспокійливо погладила Марина Степанівна дочку по спині.
І вони танцювала. І вона справді летіла. Аліса впевнено почувалася в руках свого коханого Зореслава. Сукня була довгою, тому ніхто не бачив, що вона не в блискучих туфельках, а на пластикових протезах. Пройшло три роки. Три роки операцій. Три роки страждань. Та вона витримала. Вони витримали. Танець закінчується. І ось її Слава залишає її посеред майданчика, саме тоді коли вона присідає в реверансі. Повертається з букетиком синіх волошок.
– Моя кохана, Аліса! Я знаю наскільки важливий для тебе був цей виступ. Не буду приховувати, що я теж страшенно хвилювався. Та ми впоралися. І я… – на цих словах він опустився на одне коліно перед нею, – я хочу, щоб ти стала моєю дружиною. Я обіцяю завжди і у всьому тебе підтримувати, і носити тебе на руках – завжди.
Весь зал гримнув аплодисментами. Звісно, вона погодилася. Свято продовжувалося. Підходили друзі, батьки, вітали їх. Та вона не бачила нікого. Бачила тільки хлопця, що подарував їй набагато більше, ніж дружбу, кохання, підтримку. Він подарував їй найголовніше – віру в себе. І вона була йому за це неймовірно вдячна.
Я знаю, що в наш час дуже мало справжніх казок. Але ж я автор і маю право закінчувати свої твори так, як я це бачу. Тому вибачте за правду – але вони жили довго і щасливо.

Тетяна Орос