Наполовину пуста істина

День не передбачав нічого нового, ані оновленого. Він просто вийшов із ночі  візерунками зорі та осів на моєму підвіконні. Прохолодний квітневий вітер бився листям об скло вікна немовби просився до хати. Захотілось почути його переспів із птахами, далеким гавканням собак і ледь чутним шумом  магістралі…
Мене ніхто не будив, я прокинулась сама, але як завжди, у його обіймах. Руки мого коханця тримали  минулу ніч у облозі  чуттєвого тіла, трохи знівеченого  байдужим не сном, а ще… а ще п’янким ароматом  весни.  Він спав, аж раптом, перекинувся  з боку на спину, підклавши руки під голову,   по-дитячому, засопів. Ледь надуті та порожевілі щоки малювали міміку усмішки на губах. Закриті очі  окреслювали нарис   високого лобу з трьома горизонтальними морщинами. Невелике підборіддя, аж до самих вух, сіяло густу вчора непоголену щетину, а руки багатообіцяючими пальцями  губили волосся у м’якій перині. Я гладила поглядом кожну морщинку, навіть натяк на неї, кожен недолік епідермісу,  що  осяювало вранішнє сонце… Так-так, я ловила сонце на його обличчі ледь чутними поцілунками, так аби не розбудити, але увійти у сон  і в черговий раз  показати, що занадтої любові не буває. Та мені, чогось,  захотілось його залюбити.  Залюбити мовчки, залюбити поглядом до самого щастя.
А він все ще спав мирним сном  на нашому старенькому ліжку. Я дивилась на нього замість сонця і лізла у душу, як за пазуху, замість ранку, пригортала пошепки  слух і молилась цілунком  найзаповітніших бажань. Аж поки він не прокинувся і не втопив мене у   погляді  до болю рідних очей. Поправив на мені ковдру, що сповзла з оголених плечей, поцілував у лоба і шмигнув на кухню, аби за кілька хвилин розбудити запахом свіженької кави, що  як завжди, готував для нас.
Сьогодні він приніс каву з канапками та фруктами  на сріблястій таці, наче голову Івана Христителя. Червоні тверді яблука бризкалися соком, хрустіли і нарешті, крім соковитої насолоди, зламали мені черговий  зуб. Бридко. А надто, коли він несе мене до ванної кімнати для ранкових процедур. Онімілі ноги не відчувають ані лоскоту, ані приємних торкань, ані навіть болю. Все тому, бо я надто сердита на себе. «Треба полюбити себе такою, як є –  казала собі, – знайти з собою спільну мову, урівноважити свідомість, заспокоїтись морально… аби душа віднайшла спокій. А я спокійна. Господи, я дуже спокійна! Ти ж бачиш, як  кожного дня малюю майбутнє у якому не має візка. Не треба зважати на те, чого немає, треба сприймати те, що є». От я і сприймаю, сприймаю власне віддзеркалення не в повний зріст.
І вже несе мене. Я обіймаю його руками за шию міцно-міцно, так близько аби чути, як трепетно б’ється його серце і не плаче, бо йому не дозволено плакати, мужчини ж не плачуть. Але я таки хапаю поцілунком його приховану сльозу  і тримаю на язиці аж до вечора. Він кладе мене на ліжко чисту і пахучу, масажує ноги, ледь теплий живіт.  Невдовзі пеленає, наче дитину, цілує і йде. Його постать зникає за зачиненими дверима. А я підтягуюсь, як тільки можу, з усієї сили, на ліжку,  ближче до вікна. Він зараз обов’язково оглянеться, помахає рукою, усміхнеться і розчиниться за межами зору.
За кілька хвилин у кімнату увійде свекруха, увімкне телевізор та піде збирати дітей до школи. Моїх дітей, тих котрих я виносила й народила. Чую, як вони тупочуть у коридорі – біжать до мене. Обоє вилізають на ліжко, підстрибують немов намистинки, обіймають.
–  Що тобі снилося сьогодні, Софійко? – Питаю.
– Мамо, я літала над нашим містечком, наче птаха…
– А мені, а мені завжди снишся ти, – несподівано додав Назарчик, – ти граєшся з нами на нашій галявині, ми бігаємо босоніж, як колись. Мамо, ти неодмінно будеш ходити!
– Ну, звісно, сонечко, неодмінно буду.
– А коли?
– Скоро, вже скоро.
А потім намистинки вистрибують з кімнати на клич бабусі. Чую, як стукотять виделки, тарілки, склянки… і моє улюблене посьорбування теплого чаю, навмисне так роблять.
Софійці –  одинадцятий рік пішов, Назарчику – сьомий.  Вона любить  співати, але не любить фортепіано на котрому бабуся – моя мама, наполегливо вчить її грати. Сама ж бо піаністка та неймовірна активістка  культурного життя нашого маленького містечка. Що не свято то  тітка Марія – так її називають городяни, співає, грає та ще й пританцьовує. Протягом життя  майструє свою маленьку ошатно вибілену, вичищену хату. Прибирає дворик зеленою травою, завжди гарно скошеною, клумбами з розкішними трояндами, запашним виноградом і безліччю всякої зелені. На стінах її кімнат можна віднайти  різноманітні  сувеніри  з тарілок, гербаріїв, вишиваних картин… Та найбільша гордість – стареньке фортепіано. Це її відрада, певна схованка у якій сильна жінка губиться від буденності. Мама рано втратила тата. Ростила мене з сестрою. І навіть не знаю на скільки це справедливо з боку Бога по відношенню до моєї матері, але вона поховала власну дитину.
Сьогодні день не передбачав нічого нового. Я, як завжди пролежу у своїй кімнаті, вірніше у нашій спальні, що вже давно стала заручницею онімілих почуттів. І тільки часом стіни вимальовують тіні коханого чоловіка, котрий пізно повертається з роботи, тишком лягає до мене, але не під мою ковдру і засинає. Я щоразу слухаю його сопіння та боюсь поворухнутись, боюсь сильніше дихати, аби не розбудити, аби бодай хоч нагледітись на дороге обличчя. У ньому стільки всього намальовано: і юнацький запал, і чоловіче бажання, і втома, і радість, і щастя, і безвихідь, неспроможність що не будь змінити. А ранки… боюся, що скоро я зненавиджу улюблений світанок. Бо з першими променями сонця він прокидається, ласкаво усміхається і невдовзі йде. Промені забирають його в мене. І мені доводиться цілий день жити в чеканні, аби у сутінку нічного місяця, що прокрадається через вікно, знову дивитись на дороге обличчя.
Дітки вже давно пішли до школи. Свекрусі за господарськими справами геть ніколи вивезти мене на подвір’я, то хоч захотілось вікно відкрити, подихати. Та най мій клич ніхто не йде й не озивається, а візок зовсім поруч, треба тільки трішки дотягнутись. Велике ліжко стало кармою через яку довелось пройти, наче дістатись іншого боку свідомості неслухняними руками, непритомним тілом. Та моя спроба закінчилась гучним падінням.
«Отче наш!  – вирвалось, та так голосно, так голосно... – нехай святиться ім’я Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небесах, так і на землі... за що, за що Ти дав мені таку кару!?»  – закричала тай змовкла, але в тому мовчанні можна було почути голос скорботи, який ходив, бродив по кімнаті, на відміну від мене. Бо мої  ноги ось уже сьомий рік жили самі по собі, у своєму світі мертвого спокою. Як мені хотілося втекти від усього того, податися на край світу... та я й так була на краю, відмежовуючись від  істини життя. Істина, в свою чергу, набула окремих норм, догм, принципів і таким чином стала  тільки правдою. Аби не зазіхнути на Боже кинула у вічність свою правду. А правда в тому, що істина  – в мені. Я – чаша наповнена від плоду душі. Чого ж на половину пуста, а не повна!? Хочеться, як же хочеться просто любити його, піклуватись про нього – готувати їжу, проводжати на роботу, прати його одяг... як же хочеться цілувати дітей перед сном, побігати, поскакати на галявині граючись... як хочеться. Та одного бажання за мало, щоб підвестись на ноги й піти.
Близько обіду мене знайшла Наталія Йосипівна нерухомо лежачу на підлозі. Увійшла у кімнату та від побаченого почала кричати: «І як же мені тепер тебе піднімати – колоду нерухому!? Живий труп!? Га!? Мучиться мій син з тобою, і я з ним! Як довго це триватиме! Казала я йому нехай не одружується на тобі, не слухав, то тепер має!... » Підхопила мене попід ребра та потягла за собою, зачепила плечем край ліжка, коліном підперла аби не звалилась, підтягнула ноги та перекинула їх, а заразом і мене з ними. Я вткнулася обличчям у подушку, тоді в голові промайнула думка: «Нехай вона мене не перевертає, нехай я так і задихнуся у власній неспроможності…»  Але Наталія Йосипівна добра жінка, може трішки втомлена нелегким життям, перекинула мене з живота на спину, підтягнула вище, поправила подушки, вкрила  ковдрою ноги, а потому принесла їсти. Вона годувала мене ложкою наче дитину. І кожен ковток теплого, щойно звареного супу ховав її  глибоке дихання  наповнене сльозами. Вона мовчала. Мовчки напоїла водою, витерла рота і вийшла з кімнати. А я знову лишилася на самоті із Богом та відчиненим у вже чужий світ  вікном.
Цілком можна сказати, що коли я з Ним то  не одинока. Ми годинами розмовляємо про все на світі, навіть відкриваємо заборонені теми. Чим далі тим більше я переконуюсь:  люди такі заклопотані своїми справами, що навіть не замислюються над тим, як прекрасно босими ногами пройтися по зеленій, шовковій траві, як прекрасно пробігтися вулицею ковтаючи свіже повітря... На жаль, дуже часто, на перший погляд, звичайні речі перестаємо цінувати. До тих пір, доки вони, з певних причин, не набудуть переосмислення отримавши нової цінності, бо в житті нема неважливих речей. І тільки коли втрачаєш то розумієш просту істину. Тоді зі злості чи від безпорадності людина  оббиває Божі пороги іменами усіх святих і не святих… та марно. Марно йти всупереч Божій волі.
А сьогодні нашу розмову з Ним перебила подруга гучним – Привіт!
Привіт! – гукнула їй у відповідь.
– Як ти?
– Та… як завжди, ти ж бачиш – живий труп.
– Ну, чого ти? Знаєш, прийшла відповідь на наш лист з Інституту Охорони Здоров’я.
– Справді!?
– Так, дивись.
Ліна тримала того заповітного листа, наче, мою мрію у своїх тендітних руках.
– То читай.
– Я вже читала, – змовкла, на мить затамувавши подих ледь чутно промовила – Соню, тебе лікуватимуть… бетафероном… безкоштовно…
Я дивилася на Ліну розгубленими очима, і ніяк не могла дійти до тями, дійти до розуміння сказаних нею слів. Тому боязко перепитала:
– Мене лікуватимуть, справді?
– Так, моя дорога. Ти будеш ходити, от неодмінно будеш…
Невдовзі повернулися дітки на хвилинку забігли до мене і гайда робити домашнє завдання. Софійка старша тому  швиденько готує своє та допомагає Назарчику. А потому  наказує йому митися, їсти та готуватись до сну. Тим часом, сама мишкою прокрадається до мене, лягає поруч і розповідає як справи у школі, показує  відмінного щоденника. Коли нарешті ванна кімната вільна Софійка бігцем вмивається і повертається до мене, вірніше до нас бо на її місці вже дрімає Назарчик. Отак обсядуть мене з обох боків, мої пташенята, стільки радості маю, аж поки не увійде свекруха та відведе їх до дитячої, адже пізня година. Так проходить  ще один день, наче ціла вічність  – у чеканні.
Уже всі сплять, навіть ніч стихла затамувавши  стрілки годинника на дванадцятій.  Остап вже годину тому мав бути вдома. Кожне мерехтіння  автомобільного світла відкриває мої незакриті зіниці розплющеними очима, що дивляться в пусту стелю. Перша, друга, третя… світанок. Його нема. Вчора я була ладна зненавидіти світанок за те, що він  забирає в мене його, а сьогодні… сьогодні полюбила ще більше за те, що у сяйві світанкових променів він з’явився у відчинених дверях.
– Не спиш? – пошепки промовив.
– Та ні, тільки-но прокинулась. Я тобі маю щось сказати… А ти вже зібрався на роботу? Вчора пізно прийшов? Я навіть не чула коли.
– Та я, знаєш, сьогодні, взяв відгул…
– Хочеш вдома щось поробити?
– Ні, треба з’їздити до кума Сашка, допомогти йому…
– А що йому треба допомагати?
– Та, не забивай собі голову дурницями. Ти хотіла щось мені сказати?
– Та… так, нічого, не забивай собі голову дурницями.
– Ей, ти, чого? Що такий настрій похмурий? Зараз ми відвідаємо теплу ванну, зробимо масаж, вип’ємо кави, як завжди…
Він говорив і робив усе, як зазвичай та мене, чогось, не полишало відчуття присутності іншої жінки. Я добре знала, що вона є, так само як добре розуміла, що не можу йому дати те, що наразі дає вона. А вона дає сповна… Натомість, що можу дати я молодому, вродливому, здоровому чоловікові? Що я можу, коли звичайна хатня робота стала повсякденною мукою, коли ти хапаючись за голі стіни неслухняними руками, виходиш з кімнати в кімнату, ноги прогинаються, крутяться і врешті вже не тримають тебе, не несуть… але ти йдеш, йдеш сльозами сумлінності, інколи повзеш і доповзаєш до того родинного столу аби нагодувати дорогих людей смачним обідом. Що я можу йому дати!? Довгий час  не могла прийняти наполовину пусту істину. Валяючись по лікарняних палатах не хотіла жити, не хотіла аби діти бачили матір такою, а коханий чоловік носив на руках не від щастя.  Ще рік тому мене кололи гормонами. Від таких ін’єкцій я гладшала та на певний час хвороба відступала, поверталась з лікарні на власних ногах, хоч і з паличкою. Та він любив мене і такою, називав красунею. Голив мої ноги на яких від гормонального впливу  росло чорне волосся… Він любив мене і такою, до останнього любив, навіть і тоді, коли любити вже стало не сила. Саме тому сказала йому нехай покине мене, нехай не мучиться. «Я не мучуся» –  сухо відказав він. То виходить, що його мучу я.  Вирішила більше так не робити,  от і   попросила маму забрати до себе. Але не  дозволю нікому його осудити за людську слабкість, бо тільки людина  може бути слабкою, і тільки Бог сильним, бо тільки через слабкість людина приходить до Бога за силою, яка допомагає їй подолати слабкість.
Уже другий рік я жила у мами. Вона приводила до мене різноманітних лікарів, до деяких возила. Як зазвичай розсіяний склероз має певні фази загострення та ремісії. Під час ремісії ставало легше. Обіцяне безкоштовне, чудодійне лікування виявилось за рамками реальності, бо вже через тиждень повідомили, що таких ліків, на жаль, не виготовляють. Не знаю, чи це підкосило мою віру в Бога, але стала на Нього навіть не зла, просто байдужа. Байдужість це набагато гірше ніж злість. Бо озлоблену людину можна розрадити добром, а байдужу вивести з депресії майже не реально,  депресія це і є байдужість. Навіть не розрадила новина з соціальної служби, де   пообіцяли грошову допомогу для лікування у приватній клініці, що коштує 18 000 гривень  на півроку. Лікуватися треба до кінця життя. Саме тоді я серйозно й задумалась про кінець життя.  Після чергових перемов із Богом Він запропонував мені піти  з Ним. Я погодилась, певно з цікавості.
Дивилася на свій похорон і шаленіла від  маминої радості  –  нарешті вона зітхнула з полегшенням над моєю труною та промовила: «Тепер ти щаслива». Сліз не було, мама перед тим загорнула їх у хустку і поклала на мої груди, близько коло серця. Софійка з Назарчиком того дня зніяковіли і навіть боялися підійти до труни. Та я й не хотіла, що дітям дивитися на гарно одягнутий труп? Вони сердешні дивилися  на людей і не розуміли чого усі від них хочуть  своїми співчуттями, саме тому тихенько відвела їх у іншу кімнату і приспала на хвилинку. Тоді Назарчик міцно мене тримав за руку, ми кружляли у танку та сміялися, я вже не нарікала йому нехай вимкне гучну музику, бо  так люблю танцювати, а не можу. Ми танцювали. Софійка зрізала мої улюблені бордові троянди, обійняла маленькими ручками та подала приговорюючи – «Це тобі, мамо». А потім… а потім мене вирвали з життя і я  мала спостерігати  вже згори за червоними трояндами у власній труні. Ні, було не боляче, було важко залишати їх там, а самій їхати сюди. Я знала, що Він мене скоро  запросить у гості, але не знала, як це важко любити своїх дітей і не пестити материнською ласкою, як це важко любити матір та не пригорнутись до її серця, як це важко кохати чоловіка тілом іншої жінки… Він не попередив що Рай без дорогих людей це Пекло. Він не попередив, а я не усвідомила, що щастя не тоді коли тебе люблять, а коли любиш ти. Не сказав, нічого не сказав, простягнув мені руку, Свою цілющу руку і я пішла.
Назарчику вже  п’ятнадцять. Такий красень став – високий, кругловидий, сильний… Хочеться цьомкнути  його кирпатого носика, та тільки тицяю рукою у простір. Рука проходить крізь стінку, тай я за нею до іншої кімнати, де спить донечка Софійка. Вона стала справжньою жінкою, моєю маленькою жіночкою. Її густе, кучеряве волосся так схоже на моє і усмішка, і любов до танців… Цілую у лоба немов би провалююсь, та опиняюсь під ліжком. Тишком-нишком виходжу аби не розбудити Остапа. Та невдовзі краду зі сну миті для мене і моїх діток, вибігаємо разом у двір та бавимось, хоч вони вже в дорослі але таки діти. І вже коли  треба йти Назарчик вигукує мені в слід – «Я ж казав, мамо, що ти неодмінно будеш ходити». Усміхаюся, цілую їх і йду. Йду до Бога просити за них і за матір, яка майже не щодня приходить до мого гробу. Вона сідає, а я піднімаю її і кажу – «Мамо, я жива, у мене все добре. Ти  більше не плач, бо людина народжується для життя, для щастя, для любові». А тоді  душа повертається до Бога, а я йду лягати в ліжко до свого Остапа, і нічого, що іншою жінкою. Адже жінка для чоловіка завжди має бути іншою. Часом  – інакшою. Часом, та інакшість лягає поруч зі мною  на самому краю світу, того світу, що окреслив мою буденність  кульгавістю. Я пригадую безліч життів, але як би це не було містично та тільки одне найболючіше, най не триваліше  збагатило мою людську сутність розумінням любові та загартувало біллю. За життя людина не усвідомлює  природу  своїх негараздів, лише зсилається на Бога кажучи – дасть Бог. Він дасть, але тільки те, що ти сам в змозі створити. Дасть тільки той хрест, який ти зможеш нести. Я могла тому й мала. Дякую, Отче. І маю сказати, що панацея у власному тобі, в бажанні жити за будь яких обставин. Ліна зауважувала, що я сильна жінка перед випробуваннями. Та тільки вона не усвідомлювала на скільки я слабка перед собою.
Через місяць після моєї смерті мамі повідомили, що виділили грошову допомогу в розмірі 800 гривень. Вона боляче усміхнулася та відповіла: віддайте її тому хто справді потребує, бо моя доня вже надто радісна аби купувати щастя.
День не передбачав нічого нового, ані оновленого. Він просто вийшов із ночі  візерунками зорі та осів на моєму підвіконні. Прохолодний квітневий вітер бився листям об скло вікна немовби просився до хати. Захотілось почути його переспів із птахами, далеким гавканням собак і ледь чутним шумом  магістралі… Мене ніхто не будив, я прокинулась сама, але як завжди, у його обіймах.

Світлій пам’яті Єлізавети

Світлана КЕДИК