Вир

Я не зречусь свободи і кану в несусвітні сни до самої, до самої, до самої… весни

Ну, що, пече осіння туга літньою безмірністю печалі?
І ладна би втопитись в памороці снів, та тільки вечір в світанковій зграї  злетів птахами в вир. Летять крилаті сонцесяйним ликом у теплий світ свободи, де обрій образу уподобляється подобі й Господь дарує мить…
І хай щемить.  І хай щемить те серце сокровенним болем, і хай розвінчує всі зачаровані світи через моря, ліси і  поле (не)перекоти. Така безпечна криє вечір тиша, лягає дахом в межичассі снів, все просто – на порозі в осені гортаю книгу днів.
І хай пече осіння туга літньою безмірністю печалі, хай кличе даль і сум з’їдає від туги, і хай провалююсь в безодню снами, де в єдине ціле зливаються усі незвідані та пізнані світи!
Помовчу та здійму з повік: і втому, й тугу, й сльози на підвіконні мрій, в околицях зими, проймуся осінню… В обіймах Твоїх, осяяних любов’ю, без супутньої війни.
 І хай…
 Пече…
 Осіння туга…
 Літньою безмірністю…
 Печалі…
Скорботи.
Я не зречусь свободи і кану в несусвітні сни до самої, до самої, до самої… весни.

Світлана КЕДИК