ЗІРОЧКА. Світлинка повернулася

ЧАРІВНИЙ ЧАЙНИЧОК. Світлинка повернулася

Бом-бом-бом…Бом-бом-бом, бом-бом-бом-м-м-м…

Чайничок слухав дивну Мелодію, яка легеньким стукотом бриніла назовні. Ні, спочатку Мелодія повільно стікала по склу, вимальовуючи мокрі стежечки, а потім кудись зникала. Чайничок розпитував Відображення, адже йому було  краще видно по той бік вікна, куди вона дівається. Тож Відображення старанно, як тільки міг, нахилявся до низу своїм красивим носиком і спостерігав за Мелодією.

– Мелодія прозора, – казав Відображення, – уявляєш, вона падає до низу. Там її підхоплюють сніжинки і розчиняються у ній, ледь чутним, дзенькотом та легеньким хлюпотом. Певно, Мелодія чарівниця.

– Що, справді!? – здивовано та захоплено питав Чайничок.

– Так.

– Мабуть, це дуже красиво. А про що співає Мелодія, ти не чуєш її слів?

Відображення задумався:  «І  як це мені самому не спало на думку послухати слова пісеньки, яку співає Мелодія? Тож, спробую».

Відображення підсунувся на самісінький краєчок підвіконня і почав прислуховуватись:

«Кап-кап-кап…

Пускаються краплиночки дощу.

Жу-жу-жу…

Жужить струмочок в нашому садку.

Бом-бом-бом…

Сніжиночки кружляють у танку

І пісеньку співають про весну –

Ля, ля-ля-ля-ля-ля, ля, ля-ля-ля-ляля,

Ляляля –ляляля, ляляляляляля, ля-ля-ля-ля-ля…»

«Як це чудово!» – радісно вигукнув Відображення і все до єдиного слова переказав Чайничку.

Та Чайничок  був допитливим, тепер йому було цікаво – а чому Мелодія співає?

Так пройшов день. Зимове Сонечко, як завжди, посміхнулось Чайничку, Квіточці  та Відображенню надіславши їм свій вечірній поцілунок.  Його кожного разу ловила Зірочка. Стане на стільчика біля вікна, простягне рученьки до оранжевого неба і каже Сонечку: «Любе Сонечко, твій вчорашній поцілунок я випадково проковтнула, будь-ласка, надішли мені ще один, я старанно прикладу його до своїх щічок, точнісінько так, як вчила мама. Мама каже, що тоді  мої щічки рум’яніші, красивіші… як у тебе».

Сонечко посміхалося, ласкаво по-зимовому, й легеньким подихом вітру надсилало поцілунок Зірочці та її друзям.

Дуже часто поцілунок щипав носик, особливо Відображенню. Частіше бігав по снігові, який те й робив, що  задоволено рипів у казкових променях вечірнього Сонця. А ще –  виблискував  малими та великими райдужними колами.

Нарешті з’являлися зірки.

Тоді Зірочка зовсім не хотіла спатки, адже вона Зірочка, хоч і маленька. Та все одно підлітала в уяві до своїх ясних родичок й протягом цілого сну гуляла стежками прекрасного неба. Блукала між планетами, та найчастіше дразнила місяць його повною пихатістю. Не дивно, що кожного разу, маленька прокидалася осяяна, тільки вуглики-очі блистіли своєю загадковою чорнизною.

А того ранку, Зірочку розбудив Горобець. Він кружляв коло вікна  і стукотів дзьобиком об скло. Маленька ліниво злізла з ліжечка, так аби не розбудити Кисьпера – свого котика, всілася на підвіконні біля Квіточки та Чайничка потираючи оченята.

– Ну, привіт, мої любі, виспались? – спитала дівчинка.

– Так, – розкриваючи пелюсточки прошепотіла Квіточка.

– А я трішки зморений, – промовив Чайничок.

– А чому? –  зацікавлено спитала Зірочка.

– Та я… я цілісіньку ніч мріяв зустрітись з Мелодією.

– Ти що, полюбив її?

– Ага,  –  засоромлено відказав Чайничок, та так, що аж став вогняно-червоним і було чути, як водичка у ньому, по-дивному, хвилюється…

– А хіба, мріяти це така важка праця? – втрутилась в розмову Квіточка.

– Ні, це дуже приємно і радісно, та коли мрієш, то зазвичай, не спиш.

– Справді? А як це мріяти? Що тоді робиш? Я думала, що вночі всі тільки сплять… –  питала Квіточка і з глибоким задоволенням дивилася на Відображення, котрий аж сяяв по той бік вікна та  підморгував Квіточці.

– Тоді… тоді ти просто мрієш,  – розгублено відказав Чайничок.

«Це так красиво», – думала Квіточка та ніяковіла від чудернацьких поглядів Відображення.

А Горобець все ще тріпотів крильцями біля скла. І, може, друзі не звернули б на нього увагу, якби  він не вигукнув: «Весна! Весна!»

– Де вона? – спитав Чайничок.

– Та ось, сидить у куточку нашої кімнати! – промовила Зірочка відчинивши вікно.

Всі озирнулися і аж зачарувалися. У Чайничка дух перехопило, Відображення зблід, Квіточка запашним ароматом полонила все навколо. І тільки Зірочка стрибала у променях сліпучого сяйва та сміялася так голосно й щиро, що на гомін вбігла мама до кімнати, нічого не питала лише зачаровано дивилася.

– Мамо! Мамочко, дивись! Світлинка повернулася!

– Ну звісно, моє Сонечко. 🙂

Кисьпер все ще солодко муркотав…