ЗІРОЧКА. Дивний аромат

ЧАРІВНИЙ ЧАЙНИЧОК. Дивний аромат

З поверненням Світлинки у кімнаті посвітлішало та й у душі також. Вже через деякий час, як тільки-но зійшов сніг і зацвіли перші  квіти, Зірочка з друзями побігла до Галявини. Позаду неї, попід самою горою,  щороку Джерельце  народжувало  новий Потічок. Усі Потічки бешкетники – лише те й роблять, що від мами втікають. Зірочці подобалась чиста Дрежельна водичка, а надто – Чайничку. Адже цієї весни він уперше прийшов з дівчинкою наповнити себе чарами.  

«Якщо налити  аж до носика, то вистачить надовго і мені, і Відображенню, і Квіточці…» – думав Чайничок.

А Галявина цілу зиму спить в обіймах коханого Лісу. Протягом  цього часу він любляче дивиться на свою сплячу красуню. Але це  варте весняного поцілунку, який триватиме протягом літа й, навіть, осені.  Сніг  ніжно голубить землю й  захоплено ковтає кожну краплину вологи. Вибирається з-під  нього  вередливими рухами струмочків, аби відпустити їх погуляти своїми просторами. Земля любить, коли сніг розтікається по ній, розповзається… Бо тоді вона поглинає його кожним своїм корінцем.

От  і тієї весни Галявина прокинулась та стала дбайливо гладити Ліс сонячними променями та промінчиками. Пестила кожний дотик його дерев’яних пальчиків й на мить завмирала, саме тоді, коли він почав шепотіти до неї молоденькими яскраво-зеленими листочками. Вона підкладала вушко і ловила кожен подих, який дмухав все сильніше й сильніше.

Невдовзі Галявина зустрічала своїх діточок-квіточок. Вони поволі, але з великим бажанням: поцілувати Сонце, піднімали свої рученьки та голівки з-під принишклого зимового холоду. Дітки віталися з мамою та майоріли кольорами у квітковій весні. Вони гралися з росою,  вітром, дощиком… Але надто любили вилазити з своїх ліжок вночі –  нишком від мами, аби помилуватися зорями.

Якось вночі, Конвалія  розчула розмову зірок про чудову квітку, яку того літа мала народити мама. «Наша мама вагітна?» – подумки спитала себе Конвалія й заснула. А зранку побігла до мами й спитала:

–  У нас буде сестричка?

– Так, моя люба, –  відказала Галявина.

– Вона народиться красивішою за мене?

– Вона народиться особливою, як і ти.

– Так само пахнутиме як я?

– Так само п’янко, але інакше.

Пройшло небагато часу: рівно стільки, скільки  мами чекають на народження дітей. І ось, серед зеленої трави, в різноманітті  квітів  постала маленька Квітка. Старші діти з подивом дивилися на неї, а мама змінювала пелени ранковою та вечірньою росою.

«Нічого особливого в ній нема,   – думали дітки, – таке саме стебельце, пелюсточки й пуп’янок, який звивається  маленькою, ледь помітною голівкою. Навіть очей її не розгледиш, ні носика. І що вона від нас ховається?»

Квітка  росла собі й настав час, коли розквітла. Тої миті вітер мало не задихнувся ковтаючи її запах. Він розносив його повсюди. На неї всім було цікаво подивитися, торкнутися… Квітка присоромилася від такої уваги й стала багряною. Врешті-решт, запах  донісся до підвіконня Зірочки, де вже кілька днів, як оселився Кактус.

Чарівний Чайничок  уперше побачив таку дивну квітку й з цікавістю роздивлявся її, поки щось не вкололо його довгий носик.

– Боляче!  – вигукнув він.

– Вибач, я не хотів тебе вколоти.

– Не хотів, але вколов, – жалівся Чайничок.

– Дай я погладжу те місце, де болить.

Чайничок  оглянув його  з усіх боків  і промовив:

– Знаєш, та нічого, я сам винен, бо аж занадто цікавий. А чого це в тебе так багато голок?

– Я сам над цим задумуюсь, – похнюплено відповів Кактус, – усі квіти, як квіти: з листочками, стеблинками, а я… певно, помилка природи, – відказав.  

Раптом  між його голок скотилась  сльозинка й повільно присіла  на підвіконня.

– Та не засмучуйся. У природи не може бути помилок, – зауважив Чайничок.

– Правда?

– Звісно.

– Але я навіть не квітну.

– Усе ще попереду.

Тоді до них прилинула Світлинка. Всім своїм літнім сяйвом  постукала в шибку. Шибка відчинилася подихом вітру.  В кімнату зайшов  дивний гість – аромат.

Тої миті, голки Кактуса  змінилися в  кольорі –  засвітилися. Він глянув кудись далеко і спитав у Світлинки:

– А що там?

– Де?

– Там далеко, – показував Кактус.

– Там живе Ліс і його Галявина.

– То це вони так гарно пахнуть?

– Ні, це у них народилася незвичайна квітка.

– Яка?

– Незвичайна.

– А яка це незвичайна?

– Дивна.

– А яка це дивна?

– Цікава.

– О-о-о-о… Цікава. Цікава, напевно, прекрасна?

Чайничок  відчув легеньке тремтіння Кактусових голок. Посміх-нувся, притулив свого носика у мокрому поцілунку до нього. Та вже не відчув болю, голки стали ніжнішими і зовсім не колючими.

«Сьогодні  вона розквітла,  – казала Світлинка,  –  до неї в гості йде багато квітів з усього світу. Несуть їй подарунки й захоплюються її красою».

Тоді  Кактус спитав:

– А можна й мені піти.

– Звісно, що можна.

– Ти мене проведеш?

– Проведу.

– Ні.  Не піду, – похнюплено відказав Кактус.

– Але чому?

– Мені нічого їй подарувати.

– Ой… це ж треба? Ти не сумуй, головне, що  прийдеш. Твій візит і буде для неї подарунком.

– Хіба, вона, така прекрасна, захоче зі мною говорити?

– Ти піди й дізнаєшся, – підбадьорював Чайничок.

Кактус  довго думав. Вирішив піти завтра зранку, тому  вкла-вся скоріше  спатки. Йому снилося ціле поле квітів серед яких росла Цікава…

Світлинка, рано-вранці, прилетіла до кімнати Зірочки й  прогнала сон усіх мешканців.

– Тихо, – промовив Чайничок, – Зірочка ще спить.

– Та лише полоскочу її трішки.

– Полоскочеш як повернетесь.

– Ну добре. То ти вже готовий? – спитала Світлинка у Кактуса.

– Так. Готовий, – бадьоро відповів і додав: – Чайничку, дай мені в долоні трішки водички, а ти Світлинко  – досип теплої чарівності.

– А навіщо це тобі? Ти не дуже любиш воду?

– Я люблю воду дуже-дуже, тільки пити її можу небагато. А це для неї. 🙂 Я вмию її ранковою росою чарівною-чарівною…

– Ох-х-х.. закохався з першого запаху. Як це прекрасно, – сказав  Чайничок й ніжно притулився до  Відображення, а Відображення –  до нього.

Світлинка повела Кактуса потаємними стежками казки   до Галявини.

– Ось вона, – сказала Світлинка, – там серед тих квітів.

– Там? –  схвильовано перепитав Кактус.

– Не переживай, я буду з тобою. Буду палати твоєю усмішкою. Ну, йди до неї.

Кактус  глибоко вдихнув і пішов. Квіти  розступались перед ним й глузували  з його голок.

«Нічого, – думав він, – усе буде, як найкраще».

І от, вона стоїть перед ним. Така, яка йому наснилася. Вмить його голочки затріпотіли.

– Привіт, – нарешті Кактус промовив.

– Привіт, – присоромлено  відказала Цікава.

– Я, ось…  прийшов тебе привітати.

– Дякую.

– Не спіши дякувати, бо у мене немає для тебе подарунка, окрім, окрім… окрім цієї шубки з моїх колючих голок. А ти така… така красива, – хвилюючись промовив Кактус й заплакав.

Цікава  подивилась на нього, усміхнулась, одягнула новий пода-рунок і сказала:

– Це просто диво! Надзвичайний подарунок. Мені дарували все, а до болю, колючу шубку –  тільки ти.

Раптом  вона нахилилася до нього   багряною голівкою й поцілувала в щоку. Своїм поцілунком проковтнула сльозину.  Тоді на ніжних червоних пелюсточках з’явилася роса.

– Як тебе звуть? – спитала квітка.

– Кактус.

– А мене – Троянда.

– Хіба,  не Цікава?

Вона  посміхнулася.

– Для тебе – Цікава Троянда. Бо тепер я й справді цікава, набагато цікавіша ніж була. У мене для тебе також є подарунок.

– Для мене? –  здивовано перепитав.

– Ось…  тримай.

Простягла листочки-рученьки  й від її легкого дотику його серденько затріпотіло, засяяло усмішкою на вустах – маленьким рожевим пуп’янком, який  розквітав з кожним подихом і змішувався з запахом Цікавої Троянди породжуючи дивний аромат.

З того часу Кактус квітне, а Троянда має колючі голки.