ЗІРОЧКА. Квіти

ЖИВИЛЬНА ВОДИЧКА. Квіти

Мандрівники  подалися Лісом через Галявину, де росло багато різнокольорових квітів.

«Тут зустрів своє кохання Кактус. Заразом і з ним побачимось. А може,  в Кактуса та Троянди  вже народилися дітки – маленькі колючо-квітучі кактусо-трояндочки», – подумала Зірочка.

Коли, нарешті, побачила, як вони мило ростуть собі  у купочці, підперезані довкола  голками, то неймовірно зраділа.

Усі інші квіточки ніжилися на Сонечку подалі від них, аби не заразитися колючістю. Мама-Галявина пестила квіток-діточок ніжністю і  кожного дня вчила як треба  купатися у променях Сонця. Адже найстарші дітки-квітки знали, що незабаром настане осінь і їм доведеться заснути в обіймах тата-Лісу аж на цілу зиму. Тому дуже важливо радіти кожній сонячній миті, навіть дощовій та вітряній. Найменші дітки-квітки думали, що літо триватиме завжди, вони будуть собі квітнути і ніхто їм не завадить.    Звісно, якщо не прийде якась дівчинка, як оце Зірочка, і не зірве квітуче диво.

Зірочка забажала  назбирати квітів, аби сплести собі віночок. Та  тільки-но нахилилася донизу, як Ромашка промовила до неї:

– Не зривай мене, – сказала і загойдала пелюсточками-листочками, наче, підморгуючи дівчинці.

– А навіщо ти виросла? – запитала  дівчинка.

– Аби дарувати радість.

–  Але я люблю віночок.

– Так, він красивий, та вже скоро  твій віночок зав’яне, і ти його викинеш.

– Справді, –  насуплено промовила Зірочка.

–  Не засмучуйся. Я тобі подарую живий  віночок.

– Як це?

– Дивися…

Поле загомоніло-зашурхотіло, квіти зібралися колом у таночку  й заспівали пісеньку:

«Не у царстві, не  далеко

Не за  тридев’ять земель.

У країні Мрій безмежних

Дружненько живем.

Ми квітуємо все літо,

Аж до самої зими,

В радість всьому світу –

Квіти щастя і весни.

У ранкової  роси

Вмиєм  личка радо,

Аби сонця теплоти

Випити мов  свято.

Ми квітуємо все літо,

Аж до самої зими,

В радість всьому світу –

Квіти щастя і весни.

В  обрії мінливім,

Розіллємо  свята блиск,

Аби ти була щаслива,

Як у полі Вітру свист.

Ми квітуємо все літо,

Аж до самої зими,

В радість всьому світу –

Квіти щастя і весни».

         «Певно, їм краще рости»,  – зауважив Чайничок і  аж зашарівся від такого милого дива. Так і залишився зачарований поливати їх своєю водичкою котра від хвилювання захлюпотіла останніми краплями, але такими солодко-вологими, як ніколи раніше  не бувало.

«Ну, що ж, – подумала Зірочка, – не буду я вас зривати, ви такі чарівні».

Усміхнулась їм, пригорнула й побігла не озираючись. Чайничок тільки забулькотів їй у слід. Дівчинка зовсім не помітила, що він залишився там. Коли нарешті отямилась, то   насупила брови, опустила голову та й заплакала.

«Він завжди був відданий тільки мені, а тут на тобі – залишив зовсім саменьку у Лісі», –  ображено пробурмотіла Зірочка.

 Саме через образу з нею стався  прикрий випадок, бо в цій казці неможна сердитись. Ні в якому разі.