ЗІРОЧКА. Вітер

ЖИВИЛЬНА ВОДИЧКА. Вітер

Послухавши цікаву розповідь мудрого Дуба  Зірочка та Світлинка  знову вирушили в путь. Та ніхто з них не знав де живе дядечко Вітер. Раптом  Зірочка  почула шурхіт –  Вітер саме розмовляв з листочками Берези:

– Чому небо синє? – спитала Береза у Вітру.

– Ш-шпр-р-ш… – відповів  той.

– Не розумію.

–  Кажуть, що воно дивиться у воду, яка на Землі – ріки, озера, моря, океани і бачить своє відображення.

– Як у  дзеркалі?

–  Так.

–  То це вода синя?

–   І небо синє.

– А чому воно синє?

 – Воно синє тільки тоді, коли усміхається Сонечко.

– А чому Сонечко тепле?

– Бо дуже добре і всіх любить. Гріє своїми промінчиками, лоскоче… як мама – ніжно і ласкаво.

– То Сонечко –  це  наша мама?

– Ні. Мама – це Земля – ґрунт. Вона плекає насінину, й тому з неї виростають різноманітні рослини.

– Тоді, Сонечко –  наш тато, дуже добрий і теплий, бо гріє маму-Землю. Вітре, а хто тоді ти?

–  Я їхній брат.

–  А ми?

–  А ви їхні діти.

– То виходить, що природа – одна велика родина?

–  Так, Березо.

Зірочка захоплено слухала цю розмову. Їй так захотілося додому до своїх батьків та  друзів.

«А  може, Чайничок та Камінець вже повернулись додому і мені пора? – подумала Зірочка.  Але, перед тим як піти, мусіла спитати у Вітра.

Вітре! –  гукнула дівчинка, –  а людина також дитина природи?

–  Так, Зірочко. Люди –  най неслухняні діти з усіх  дітей природи. Природу треба любити та охороняти.  Саме людина охоронець природи.

– Як це?

– Ти пам’ятаєш, що казала Грудочка? Вітер, тобто я, несе насінину і сіє у ґрунт. Дощик поливає – дає пити. Сонечко гріє. Саме  тоді навколо багато дерев, квітів… красиво й легко дихати. Але тільки-но я захворію, як усім їм стає дуже важко.

– Тоді тобі не можна хворіти.

– Я не люблю хворіти.

– Але, останнім часом, люди побудували дуже багато всіляких заводів. Вони допомагають  жити людині, проте дуже руйнують навколишнє середовище.  Може,  ти бачила чорний дим, який сіється над містами. Мені доводиться ним дихати,  через нього починаю чхати і чорна кіптява сіється навколо. Також через роботу заводів у ріки й моря може  потрапити мазут – чорна пляма про яку розказував Потічок. 

– То виходить, що заводи, руйнують природу?  – вдумливо спитала Зірочка.

–  Так.

– Тоді їх не треба будувати.

–  Не треба.

– Але ти казав, що вони допомагають  людині жити. То що тоді робити? – засмучено запитала Зірочка. –  Я не хочу аби зникла Природа.

– Не засмучуйся, – усміхнено відповів Вітер, – треба піти  до Лісу, знайти старого Дуба та обійняти його. Він поділиться мудрістю – навчить людину любити ПРИРОДУ.

Вітер ще довго шелестів листочками, гомонів  гілочками, шурхотів травою, по при  саму землю. А потім стих й Світлинка зникла разом з ним, ховаючись за пухкою блакитною хмариною.

Дівчинка оглянулася, аж поруч неї вже нікого немає – зовсім сама.   Всілася на зелену травичку, з її очей виринули сльози.  Невдовзі витерла мокрі щоки й вирішила  більше не плакати  та ніколи не сердитись, бо сердита людина руйнує все довкола. Подумала:  «Я приведу до старого Дуба всіх-усіх людей на світі. Вони обіймуть його. Переймуть мудрість».

Невдовзі дівчинка піднялася та пішла незнайомою стежкою. З того часу Зірочку  більше ніхто не бачив.