ЗІРОЧКА. Особлива осінь

КУЛЬКА ЩАСТЯ. Особлива осінь

Навіть Ліс  сумував пригадуючи кроки Зірочки, усі до єдиного. Вона любила ним гуляти. А він любив чути її дзвінкий голос та сміх. Любив її маленькі ручки, котрі перебираючи пальчиками гладили дерева. Любив її замурзане личко і те, як вона бігла до Джерельця вмиватись. Як хотіла впіймати Потічка, котрий нестримно втікав  далеко-далеко за межі Лісу й з гомоном стрибав у течію річки.

Не сила вже було ведмедику Ло дивитися на сум своїх друзів. Тож  одного  дня він вирішив піти на пошуки Зірочки. Так і заблукав.

А Ліс був великим та красивим,  точнісінько таким, як намалювали його олівці Зірочки,  вони  любили малювати природу. Тому з певністю можна сказати, що наша природа – лише гарна уява дитини. І все було б як завжди, якби дівчинка не зникла, звичайно разом з нею  –  й Веселка.

Зірочки вже тривалий час не було, то Веселка поволі стала втрачати яскравість своїх кольорів, аж поки кольори зовсім не почали зникати. Друзі намагалися розрадити уяву: Чайничок давав пити живущої водички; Квіточка – ніжила її подих ароматом від якого уяві стало легше дихати… та Веселка дедалі більше марніла. А все тому, що разом з Зірочкою зникла й Світлинка, саме Світлинка запалювала особливий ліхтарик у душі маленької дівчинки, тоді вона аж сяяла від Щастя.

 Через такі події друзі стали хворіти зневірою, бо вже втратили надію колись ще побачити свою Зірочку. Інколи, їм набридало жити в помираючій уяві. А може, вони  просто сумували за Зірочкою. Веселка розміром у  фантазію та  звичайну  кімнату, майже забула дитячий галас. Пройшло вже багато часу, як до неї ніхто не заходив, вірніше не влітав наче маленька, грайлива вогняна кулька.

– Зірочка ніколи не повернеться, – ледь чутно прошепотіла Квіточка.

– Та ні, – заспокоював Чайничок, – вона неодмінно прийде.

 –  Звісно, прийде – підтверджував Відображення.

А за вікном на землю опускався Туман. Квіточка  дивилася у вікно  і милувалася його легкими, тихенькими кроками. Спочатку Туман чіплявся за дахи будинків, потім перелазив на гілля дерев і поволі, по майже сплячих гілочках, перестрибував униз. Вона любила за ним спостерігати. Того дня Туман присів на підвіконня, по той бік вікна, поруч Відображення.

– Ти чого там сидиш!?  – гукнула Квіточка.

Туман не озивався.

Ей ти чого там сидиш!? – знов гукнула.

– Та не кричи, він не глухий. Бачиш, снує свою молочність, – зауважив Відображення.

– А як це?

– А так – бере най пухкіші Хмарини і вистилає одну біля одної.

– І що буде?

– Буде килимкова доріжка, – промовив, нарешті, Туман й  зістрибнув донизу.

Відображення ледве встиг провести його поглядом, а цікава Квіточка  знов похнюпила свої пелюсточки й стала сумувати за Зірочкою.

Коли раптом,  по білому килимку пробіглась  маленька дівчинка.

– Зірочка! – вигукнула Квіточка.

– Ти чого знов кричиш! – обурився Відображення.

Чайничок зацікавлено підсунув вологого носика до скла просторої  шибки.

– Там Зірочка! Я бачила! – кричала Квіточка, – вона пробігала, наче пролетіла на золотих крильцях вкритих росою. А потім спинилася коло нашого вікна і стала гратись кольоровими камінцями.

– Ти чого? Не може бути! – промовив Чайничок, – певно, ти втомилася. Краще відпочинь трішки. Бо то ніякі не камінці, то краплини роси виблискують на сонці.

– Я зовсім не втомилася! Насправді, я втомилася сумувати за Зірочкою! Але, якби ти частіше  поливав мене водичкою то… – обурено випалила.

Заплакала.

«Так не буває, – думала Квіточка, – не буває таких казок де діти губилися б  і не знаходились. Друзі не губляться, ну де той Ло ходить, хоч би він повернувся…» 

Звісно, дорослі у це не вірять, але, на щастя, бажання мають властивість здійснюватись. Треба тільки дуже-дуже захотіти. Здійснюються бажання тих у кого щире та добре серце. Тому Квіточка  почала переживати, що її серце не зовсім добре та щире, бо інакше Зірочка вже давно повернулася б. Тому тієї миті дала собі обіцянку: «Я буду допомагати усім на світі, буду хорошою і доброю, буду любити  друзів, природу і навіть усіх інших  дівчаток та ще й хлопчиків».

Несподівано Туман став посеред килимка.  У руках тримав золоту ниточку по якій  краплинами-струмочками, камінцями-самоцвітами, сонячними промінцями зливалася вода до нього з Джерельця. Назбирав він повне відерце смарагдів  й поклав на підвіконня. Камінці виблискували, наче сонце та   просилися до кімнати. Відчинила лялька Наталка вікно, тоді камінці один за одним покотилися всередину. Тої миті в  кімнаті стало світло-світло.

– Оце лі-х-та-рик-к!  – здивовано промовив Чайничок.

– Ні, Чайничку, – відказала Квіточка, – це не просто ліхтарик, це особливий ліхтарик.

– Але на дворі осінь!

– Ні, Чайничку, на дворі особлива осінь.

– Чому?

– Ну, хоча б тому, що зазвичай осінню всі ведмеді вкладаються спатки, а наш Ло  у пошуках Зірочки. 

Друзі не могли надивуватися такому дивному диву.

І навіть Ліс із захопленням дивися на палаюче вікно, що здалеку мерехтіло двома небесними зірками в очах наполоханого ведмедика. Ло думав, що йому ввижається, чи сниться. Та раптом,  Песіка  голосно загавала й побігла на сяйво. Ведмедик вирішив, що повернулася Зірочка  й саме тому вікно її затишної кімнати зайнялось бувалим теплим вогником. Тому, чим швидше, побіг слідом за Песікою, яка несподівано віднайшла дорогу додому. Зараз вони бігли навипередки, Песіка собі гавала, а ведмедик радісно кликав:  «Зірочко! Зірочко!» Та вікно їм відчинила лялька Наталка.

– Ну, нарешті. Повернувся! – промовила вона.

Квіточка побігла Ло обіймати, Чайничок –  поливати. Раділи один  одному.  Нарешті Чайничок спитав натякаючи на незнайоме створіння:

– А це хто?

– Песіка!

– Гордо відповів Ло.

– Яка ще Песіка?

– Вона хороша, знайшла мене у Лісі, чи я – її. Ми разом шукали Зірочку. Та  не віднайшли,  – останні слова промовив ледь не плачучи.

– Ну, нічого, – казала Квіточка,  – тепер ми шукатимемо разом. Та й до того ж у нас  є  смарагдові камінці. Дивись, які кольорові.

– Це вони так сяють?

– Так. Вони.

– А чого це вони всілися  на ліжку Зірочки, та ще  й на її подушечці?

Лялька Наталка підійшла ближче до ліжка аби глянути на них. А Камінці, немов живі, купочкою затанцювали. Торкнулася вона легенько одного, як він, немов би, бульбашка мильна лопнув.

– Ой, ти що зробила! – співчутливо  промовила Квіточка.

– Я не хотіла, чесно, – виправдовувалася лялька Наталка.

Та за мить уся кімната заповнилась різнокольоровими фарбами-пилинками, мов феєрверки. Вони кружляли навколо друзів  сліпучим сяйвом, аж поки не закрутилися-завертілися та й перетворилися з купки сяйва на сонячноволосу дівчинку.

Стала дівчинка перед друзями, поправила  спідничку, подмухала на золоті черевички, що аж засяяли,  розплела косички, бантики на зап’ястки зав’язала, на щічках пальчиком рум’янці намалювала, тай каже:

– Привіт, мої любі. Я так за вами скучила!

– Зірочко! – в один голос закричали друзі й побігли в її гарячі обійми.

– Де ти так довго була?  – спитала Квіточка.

– Я навчалася у школі Сонечка.

– А навіщо?

– Аби  стати однією з діточок Веселки.

– А, хіба,  діти у Веселки не народжуються так само, як діти у людей?

– Будь яке народження –  це диво. Але Веселковими дітьми можуть стати тільки людські.

– Але навіщо? Хіба, ти не могла бути просто донечкою своїх батьків? – запитав Чайничок.

– Чайничку, тільки завдяки тому, що я є донечкою своїх батьків я змогла стати Світлинкою.

– Світлинкою? Хіба… Ти тепер уже не наша Зірочка, а звичайний сонячний промінчик?

– Ні, Чайничку. Я незвичайний сонячний промінчик, тепер я дівчинка, яка дарує Щастя усім-усім на світі.

Друзі ще не зовсім втямили у чому справа, але неймовірно зраділи поверненню Зірочки. На дворі була  вже глибока ніч, а вікно сяяло запальним вогником – то на підлозі кімнати, то на підвіконні, то десь у куточку…  Сидячи на ліжечку друзі  затамували подих, бо  уперше відкрили Чарівну Книжку, яку залишила по собі Зірочка-Світлинка  й полетіла дарувати людям Щастя…

Палітурка приховувала різнокольорові букви, віяла холодом та цікавістю. Ло здунув пил  та  прочитав:  «Веселка». Обережно почав перегортати сторінки. Приспані  малюнки були геть блідими, але дуже теплими, наче дитина коли має жар. Кволі сторіночки ледве переходили з боку на бік і вже скоро втомилися та лягли скраєчку відпочити. Тоді ведмедик  попросив Чайничка долити сторіночкам своєї наснаги.

– Адже коли ти даєш пити Джерельної водички Квіточці то вона аж сяє, – промовив Ло, –  то може й малюнки Зірочки займуться  веселковим спалахом?

– Та я з радістю, – відказав Чайничок.

Миттю підбіг до Книжечки. Його мокрий носик розбудив  фарби Веселки, вони наповнили  собою олівці, котрі були поруч у  картонній хатці. І вже за мить,  листочки затріпотіли живими кольорами переповідаючи історію створення уяви, яку колись намалювала маленька дівчинка. Як би це не було дивно, але історія Зірочки дуже нагадує історію створення світу. Може тому, що уява кожної дитини то є справжнісінький світ. І хто його знає якими фарбами перекинуться слова з бажаннями щасливої дитини.

– Ой, як гарно! – задоволено вигукнула Квіточка і тицьнула своїм пальчиком-листочком на картинку, – дивись, це я!

– А тут я! – бадьоро додав Чайничок, – такий… такий… кулястий із таким гарним носиком.

– Дивіться! Он там я та Лизанка, – підтримав розмову Ло, – а оце Жинка, і Потічок, і Пісочок, і навіть Водорість… та ми усі тут народилися!

Тої миті залунала музика Мелодії, так гучно й дзвінко, що навіть Кактус із Трояндою почули, і Галявина, і Ліс… Але Мелодія не просто грала, кожною своєю нотою, вона вимальовувала букви, букви складали слова, а слова – речення. Речення росли аж поки не стали справжньою намальованою  казкою.