ЗІРОЧКА. Створення Неба. День ІІ

СТВОРЕННЯ СВІТУ. Створення Неба. День ІІ

День Райчика промайнув, наче хвилина: він дуже хотів дочекатись вечора, аби знову зустрітись з Світлинкою. А Ло тихенько сидів собі на ліжку, так тихо, аби його присутність не помітила мама хлопчика.

Настав вечір.  Втомлений велосипед заїхав до свого улюбленого гаражу, вклався як найзручніше, замигав, мов на прощання, блискучими очками, засигналив сталевим носиком і засопів. Сонечко збило свою пухку подушечку, перекотилося через поле та впало прямісінько в обійми височенної гори. А тут і  зірочки зарясніли цяточками, плутаючись у сяйві місяця. І коли, нарешті, в хаті затих день,  – він сів відпочити на ліжку коло батьків, так і заснув у останньому спалаху ліхтарика. Тоді  Райчик пильно став придивлятись у свої долоні, на віконечко, на ведмедика Ло, котрий зараз мовчав і зовсім не ворушився, наче заснув.

– Ну і де ж ти, Світлинко!? – голосно промовив Райчик.

– Не кричи! Тут я, тут,  – почулось у відповідь.

Вони обоє зраділи новій зустрічі.  Не бажаючи втрачати часу,  Світлинка знов зробилася сонцеволосою дівчинкою, цьомкнула хлопчика в лоба, як тут вони опинились у черговому дні створення світу.

Світлинка розповідала свою розповідь:

– Тепер вечір та ранок  вказував на День, а День і Ніч – на добу, яка зараз складається з двадцяти чотирьох годин. Але запам’ятай, що  у Бога є свої особливі Дні, які займають невизначений проміжок часу, а може, Людина просто ще не навчилась їх визначати. Доба по-своєму нагадує галактику – маленьке намисто всередині великого. Кожна година – як  маленька планета, яка крутиться навколо найстаршої. А найстарша  старанно веде стрілочки  за допомогою Місяця, Сонця та Зірок і  відділяє  ранок від вечора, День від Ночі. Місяць, Сонце та Зірочки – небесні світила.

Раптом Райчик відчув дивний поштовх.  Те, що він побачив було схоже на безперервний спалах блискавиці. Та блискавиця, наче річка, звідкись витікала і кудись текла. Хлопчик не вагаючись і дуже зацікавлено пройшовся течією разом з тихою, спокійною хвилею, котра немов би вела його, немов би прагнула щось показати. Хвиля була блідо-фіолетового кольору.   Райчик скрізь неї  опускався  все нижче, і поволі річка ставала дедалі схожа на туман, на рожево-блакитну прозору кульку, чисту і свіжу. Спочатку хлопчику стало важко дихати, бо той туман потік прямісінько  до його носика, прокрався крізь ямочки і наповнив легені  рідиною  річки. Але чим нижче хлопчик опускався,  тим ставало  сухіше і легше дихати, а рожево-блакитна кулька стала зовсім прозорою, майже невидимою, схожою на пар чи на мильну бульбашку. Ця кулька здавалася живою – крутилася, вертілася. Райчику здавалось, що він нетерпляче чекає дива, яке от-от мало з’явитись. Він думав: «Кульці  хочеться  обійняти те Диво, сповити собою, як  мама сповиває пеленою маленьку дитину». І раптом Райчик бачив вже зовсім іншу картину. Маленькі шматочки льоду – дрібненькі-дрібненькі мов піщинки, легесенькі пилинки, краплиночки води, морська сіль і щось дуже незвичне, яке він навіть не міг розпізнати, бо воно не мало ані запаху, ані кольору, –   кружляло навколо. У середині цієї кульки, незважаючи на описані події, було спокійно і тихо. Хлопчик уперше відчув щось схоже на вітер – добрий, ласкавий  подих вітру. А зовні, за прозорими стінками,  коїлось щось неймовірне з хвилями блискавиці – вони репетували, бились одна об  одну, наче  море омиває берег.

Тої миті Бог промовив: «Нехай станеться твердь посеред води, і нехай відділяє вона між водою й водою».  І сталося так.

Твердь – це Небо, оболонка чи сфера (атмосфера) Землі, завдяки якій  є можливим життя. Уся вода всередині неї зібралась до однієї купки, потім  ця купка розділилась на пухкі хмарини,   таким чином ставши кругообігом води, який радує нас дощем, туманом, росою, снігом. А потік течії поза атмосферою залишився в Космосі, аби  створювати нові  атмосфери  для майбутніх планет.

– Це просто дивовижно! – у захопленні вигукнув Райчик.

І був вечір, і був ранок – день другий.

Вже наступного ранку, на початку нового тижня, Райчик прокинувся бадьоро. Митю побіг до ванної кімнати, вмився, розчесав свої чорні кучері. Потому одягнувся, поснідав, поцілував маму у щоку і побіг до школи з сусідськими дітлахами. А ведмедика попросив сидіти тихо-тихо. Але Ло також був маленьким, йому було цікаво знайомитись з іграшками Райчика. Та як він не старався з ними поговорити, вони вперто мовчали.