Перше кохання

• Для дітей молодшого шкільного віку

Зима.

Зима заглядає у вікна затишної оселі де живе дівчинка Іринка з батьками.

Іринка, як і всі діти, полюбляє кататись на санках та бавитись в сніжки.

Одного дня вона повернулася з зимової забави не сама – занесла до хати сніжинку. Сніжинка незвичайна, а саме така, що стане подружкою дівчинки та зимовою бджолиною завдяки якій на Землю випадає солодкий сніг.

Дівчинка споглядає зимовий світ через призму дитячої уяви, якось звертає увагу на паркових птахів. Пара голубів стають її друзями, вони щоранку прилітають поворкувати до її підвіконня.

Одного дня, у кучугурах снігу дівчинка знаходить «дивні камінці» завдяки яким їй хочеться іти поміж люди і просто їм посміхатись. Кожного року Іра чекає на свій день народження 29 лютого. Дівчинка має надію, що Новий рік неодмінно затримається своїм приходом до її свята. Саме тому вирішує прикрасити паркову ялику у її маленькому містечку. Так знайомиться з хлопчиком Ромчиком, який, виявляється, щороку одягає ялинку у дитячі усмішки. Почуття першого вподобання, дотику губами до щоки, відчуття теплих рук та неймовірного бажання радіти та дарувати радість іншим…

Проте діти перестали бачитись, бо Ромчик зник. Ірина сумує через літо й надіється, що наступної зими вони обов’язково зустрінуться…

Вони зустрічаються.

Сніг буває першим, як і кохання…

СПРАВЖНЯ

Вечір, як завжди, намалював захід сонця. Сонце дбайливо залило багряною фарбою широку смугу неба, он на тому боці міста… 
Невдовзі, Ніч висадила безліч зірок у своїй чорнизні та підсилила сяйво місяцем. Це звичайний літній вечір, якби не сніг. Так-так, на дворі Зима. 
Сидить собі Зима, а часом, блукає попід вікнами хат. І нічого особливого не сталося б якби Зима не забажала  своє  найзаповітніше бажання. Із року в рік вона приходила до однієї хати на околиці міста де височіє Чорна Гора, а у її підніжжя тече невгамовна річка. Дім пишається скляними палатами у яких вирує справжнісіньке Літо. Зима любила на нього дивитись  і мріяла бодай однією сніжинкою торкнутись  його тепла. 
А тим часом, прокинулася Іринка Її дитячу радість втішили кучугури снігу і морозний скрипіт.  Тому зірвавшись з ліжка побігла в кімнату батьків вигукуючи:  «Я йду на подвір’я, послухаю як Мороз грає на скрипочці!»  У дворі, старий Горіх височів розлогими вітами, немовби, вітаючись з перехожими  на вулиці. І хоч такий великий та тремтів  дерев’яними пальцями у подиху  холодного Вітру.  Іринка любила торкатись гілок та трусити  їх так, аби сніг засипав її. Тоді лише очі-вуглики виглядали  з-під білої ковдри, ну як Снігуронька.  А цього разу сніжинки були великими-превеликими і лапатими зовсім не схожими на маленьких мух, радше –  на бджіл. Кожну білу бджілку Іринка прикладала до вуха і слухала як жужмить під скрипку Морозу.  Згодом бджілки розлітались у танку навколо дівчинки. 
Нарешті носик Іринки геть змерз, порожевіли щоки і вона вирішила зігрітись у теплій хаті, де мама вже заварила смачнючий фруктовий чай. Та Іринці було шкода прощатися зі своїми бджілками тому вирішила запросити бодай одну до хати.  Вона тихенько зайшла, зняла мокрі рукавички, скинула чобітки, куртку, штанці та навмисне залишила в коридорі  на підлозі аби мама побігла все витрушувати і класти сушити.  А сама хитруля, тим часом,  тримаючи в руці   одну бджолину  шмигнула до  просторої  вітальні де ріс квітковий сад.  Поклала вона свою бджілку  на листочок і сказала: «Сиди тихенько, я поп’ю чай  і  миттю повернусь». Біла, пухнаста бджілка те й робила що моргала своїми довгими, густими віями. 
Невдовзі повернулася Іринка в руках з невеликою, дерев’яною коробочкою та промовила: «Це буде твоя хатка, адже у справжніх бджіл є хатка і називається вона вулик».  
– А що роблять справжні бджоли? – раптом спитала бджолина. 
– Вони  збирають пилок з квітів і роблять мед, – відказала Іринка.
– А як вони його роблять?
– Та звідки я знаю, я ж не бджола. Ти бджола то ти й маєш знати.
– Але я не справжня, – засмучено зауважила.
– Так, але якщо дуже-дуже вірити, то бажання неодмінно збуваються. Так каже тато.
Ну, ти вже тут влаштовуйся у своєму вулику, а я піду  мамі допоможу вечерю готувати. 
Іринка побігла, а бджілка залишилась на зеленому листочку. Перестрибувала вона  з листочка на листочок, але квіток ніде не знаходила. Засумувала і подумки спитала у себе: «Ну як мені стати справжньою бджілкою, коли у цьому саду зовсім нема квітів?»  Так засумувала, що аж почала танути, за нею лишались не сліди, а маленькі, сріблясті краплинки. До вечора їх стало так багато, що мамин сад аж сяяв рясніше за нічне небо. Та якщо добре придивитися то можна було розгледіти тендітні пуп’янки  білих, рожевих, жовтих, червоних квіток. Це стало здивуванням та  великою радістю для мами, тож вона взялася поливати квіти …
А от Іринка тихенько покликала свою подружку  та й спитала: 
– Це все ти?
– Що саме? – здивовано перепитала бджілка.
– Це ти зробила так аби  мамин сад зацвів?
– Хіба він цвіте?
– Звісно, от-от з’являться квітки.
– І що тоді буде?
– Ти будеш робити мед.
– Як?
– У всіх квітів є тичинки, а у тичинках пилок.
– А що таке пилок?
– Іринко! – гукнула мама.
– Що мамо?
– Ходи в ліжко, спати пора.
Тому Іринка побігла так і не розказавши бджілці що таке пилок. Бджілка  свій вулик прибрала: в одному кутку постелила ліжечко, в другому: спорудила з листочків маленьку  діжку, куди таки одного разу вона наллє меду. Врешті й заснула  з думками про пилок. 
А Зима  – мама бджолини, дивилася на все це через вікно і тішилася з того.  
Ранок, як завжди,  прийшов  разом з Морозом і скрипкою. Але цього разу  заграв одну нотку і стих. Іринка, на своє здивування, вперше проспала світанок, а коли вже зіскочила з ліжка та й побігла до вітальні, то побачила що сонце зайшло до їх кімнати багряно-рожевими та жовтими квітками, на кожній гілочці. Дівчинка кинулася до коробочки, але бджолини там не було. Засмутися Іринка, похнюпила носа. Коли раптом почула тихе жужміння, розгорнула листочки а там її бджолина. Ти тут! Це ти! – вигукнула Іринка.
Я.  – Спокійно відказала та.
Але ти якась не така. Ти змінилася.
Знаю. Я  дуже вірила, дуже-дуже, тому сонечко  зафарбувало
мене своїми  жовтими фарбами, от тільки смужки чорні з’явились, але це нічого, зате прозорі крильця маю, і лапате, чи вірніше, мохнате тільце. Тепер я справжня!
Так, ти справжня! Я так тебе і кликатиму – Справжня. Справжня,
а чим ти займаєшся?
От, пилок збираю. 
І ти знаєш який він?
– Так. Тепер знаю, він ніжний і солодкий. Певно, з нього буде мед солодкий.
– Ні не буде.
– Як не буде?
– Буде найсолодший у світі.
Іринка і собі стала схожою на бджолину, бо цілий день гомоніла із Справжньою. А мама не могла нарадуватись своєму квітучому саду. Те й робила що сиділа посеред нього і слухала тихеньке жужміння.  Вже близько до вечора,  як дві невтомні бджілки  розсипали по цілій хаті  неймовірний запах пилку.  Чи меду наробили не знаю, але наступного ранку на Землі випав солодкий сніг. Певно тому його усі так полюбляють їсти.
А вже наступного дня Іринка непомітно занесла до хати ще одну бджолину. Невдовзі, Справжня  народила СправдЖонят. Вони схожі на неї та свого жовтого  тата, якого так і звуть – Жовтий. Просто, Сонце,  коли замальовувало його, забуло чорні смужки долити. 

ВОРКУ-У-У-У-У-У…

З  того часу, як у скляних палах де жила Іринка з’явилася сім’я  зимових бджіл, мамин сад не тільки квітнув, а й пригощав солодкими лимонами. 
Тільки от Іринці, часом, ставало сумно. Тоді вона всідалася на підвіконня і стиха промовляла – ОХ-х-х-х…
– Що таке, Іринко?
– Знаєш, ну… Справжня,  в тебе є Жовтий, у вас є дітки, а у мене крім батьків нікого немає.
– А хіба дитині крім батьків іще когось треба?
– Ну, звісно. От я, наприклад хочу папугу.
– Та нащо він тобі?
– Як нащо? Він вміє розмовляти.
– Я також умію, ми ж розмовляємо.
– Ні, Справжня, ти не ображайся, але  папуга розмовляє краще.
– Знаєш, Іринко, кожен розмовляє по-своєму, бо у кожного своя мова…
Якось говорили  подружки у теплій кімнаті.
А надворі Зима  лютувала не на жарт. Вона так пересипала з руки в руку своє срібло, що аж дух захоплювало від дивовижної заметілі. Сніжинки-бджілки кружляли у танку і мухи також, та кликали Іринку до себе. 
Іринка, як звичайна 10-ти річна дівчинка,  сумлінно вивчала  домашнє завдання: отак на столі  розсипана ціла купа зошитів, книг, ручок, олівців… А бджілка  Справжня уже в котре збирала пилок для найсмачнішого меду у світі, чи найсолодшого снігу. Та яка різниця, головне, що Справжня  запалювала мамин сад неймовірними ліхтариками  із квітів, а її мама-Зима  тішилась, хоч глибоко  у своїй людяній душі  сумувала  за лапатою  донечкою-сніжинкою, яка одного разу у руках  доброї дівчинки  перетворилась на справжню бджолину.  Часом, Зима навіть плакала великими та маленькими  бурульками з дахів будинків.  
І так із дня у день аж поки дівчинка не почула дивний спів. Він не був схожий ані  на скрипку морозу, ані на скрипіт снігу. Він був  чаруючим: перегукувався  із вихором  і калатанням гілок Горіху ніжним воркотінням та так, що Іринка залишила всі свої справи і вибігла на подвір’я.  Стала серед білого простору снігу, що простелився під її ногами та почала оглядатись навколо. Блідо-блакитне небо  зазирало далеко за обрій засліплюючими променями сонця, але нікого не бачило. Хіба що,  зграйку Ворон. Та тільки їх гучне – КАР-Р-Р-Р… не було схожим на  ЦВІРІНЬ-Ь…. Ворони гордо кружляли над деревами в сусідськім саду, то опускались на засніжені віти, то зривались трепетом  і  опускались  великими, чорними пластинами на білий сніг. Сніг карбував у своїй пам’яті  сліди цих птах  дивними сплетеними хрестиками, що Іринка  відстежувала. І як не намагалась дівчинка підійти ближче до птахів, вони миттю злітали лишаючи за собою  –  КАР-Р-Р-Р…
Але уроки треба вчити, тож дівчинка повернулась до хати. Невдовзі виконала всі завдання і вже було готувалась до сну, коли почула  скреготіння за стінкою, чи то Цвірінь чи то Чірік-чірік… Відчинила вікно але на нічному подвір’ї нікого не було. Вечір  спокійно дрімав в обіймах Ночі, і навіть Вітер, ледь чутно, сопів. Лише маленька купка свіжого, зимового подиху прокралася у кімнату Іринки  та лягла на повіки дівчинки  у м’якій перині.  
Світанок розбудив Іринку  найпершою.  Вона ліниво злізла з ліжка, пройшлася вітальнею, тихенько аби не розбудити  мамин сад та Справжню з Жовтим.  От якби  котики Кисьпер та Пушинка  не бешкетували, чи просили їсти своїм гучним «М’ЯВ», то вони б і не прокинулись. А так, Справжня кожного ранку разом з Іринкою  вмивала сонні оченята  грайливим сміхом. 
 Іринка  підтягнула роли на просторому вікні у їдальні і всілася на теплу підлогу.  Тим часом, мама гомоніла на кухні, їй підсвистував чайник, а  сковорідка підшкварчувала  улюбленими випеченими шматочками хліба.  Нічого дивного і нового, якби дівчинка не звернула увагу  на  двох пташок які  сиділи  на верхівці  дерева у їх огороді.  Невдовзі пташки опустились  на землю, пройшлися  певно щось шукаючи. Мамо, та вони голодні! – вигукнула маленька.  І вже побігла одягатися.
А що вони люблять їсти?  – спитала дівчинка у мами.
– Крихти хліба та  пшеницю.
– Тоді, дай мені скибочку.
Сонечко, – зупиняла донечку мама, – та зачекай. От, тато, протягом дня, змайструє годівнички, коли ти повернешся зі школи ви розкладете їх  на дерева  і пташки будуть до тебе прилітати кожного дня, аби попоїсти та попити теплої водички. 
Іринка пішла до школи  «запалена» чудовою ідеєю.  Але ніколи раніше їй не було так цікаво проходити повз міський парк. Зараз між сірих та голих стовбурів дерев дівчинка помічала  кулькоподібні гнізда сорок та ворон, чула ніжне ТРЬ-ТРРЬ… Великої Синиці, яка  впевнено сиділа на  гілці з вип’яченою, жовтою грудинкою.  Неподалік гордовитий Дятел  стукав дзьбом, наче  молотком  у вітах старої сосни, вона щедро обдаровувала його шишками, а він прикрашав голі стовбури своїм пістрим забарвленням. І хто б міг подумати, що саме завдяки Дятлу у багатьох птахів є  дім на зиму – дупло.  А  зовсім поруч  кілька Чижів певно розмовляли  –  ЧИЖИК-ЧИЖИК…  Зграйка Горобців  цвірінькотіла  немов би зовсім не боячись холоду. 
Тато міцно тримав Іринку за руку  і розказував, і показував дива зимового, пташиного життя.  Аж поки  перед  її самісіньким носом, звідки не візьмись, з’явилися шкільні двері. 
Навчання промайнуло швидко.  
І вже скоро  доня з татом  повісили  на гілки дерев  три годівниці. Іринка насипала крихти хліба та пшениці. Через кілька хвилин з’явилися перші птахи.  
Кожного  дня їх ставало дедалі більше. Всі вони підлітали  і задоволено їли, тільки один найбільший серед усіх  самотньо стояв неподалік  і дивися. Його червона  «сорочка» вишита темним хвостиком та крильцями  рясніла на білому снігові  вогником. Невдовзі птах піднімався в польоті  аби сісти на гілля високої калини. Її ягоди, схожі кольором на грудинку  Снігура,  геть змерзли, але були найкращою їжею для нього.  А ще Снігур вміло підсвистував Вітру.
З того часу  у Іринки в  кишенях завжди знайдеться скибка хліба чи кілька зерняток пшениці для  мешканців парку. Та річ навіть не  в цім, бо одного дня Іринка знов почула дивний спів. І вже цього разу, коли відчинила вікно до її кімнати залетіло двоє білих Голубів. Всілися вони на підвіконні у теплі та затишку, поласували  зернятками пшениці і стали воркувати – Ворк-у-у-у, ворку-у-у…  
Тоді Іринка подумала – як вони гарно розмовляють, певно це їхня мова,  а  ще через хвилинку – це пісня про весну, яка вже скоро настане. Тож дівчинка вирішила, що треба неодмінно йти покататися на санках, бо може бути так, що завтра вона прокинеться, а снігу  вже не буде. Хоч, насправді, Зима нікуди не збиралась йти, поки що. Вона просто  трішки стала лагіднішою, адже  саме зимою у Іринки день народження. І якщо врахувати що грудень щойно настав, а іменини дівчинки 29 лютого, то наміри Зими дуже благородні. Адже може статися так що 29 лютого так і не настане, принаймні  чотири довгих роки.

ДИВНІ КАМІНЦІ

Голуби часто  прилітали до Іринки, дівчинка всідалася  поруч них на підвіконні й дивилась, як сніг кружляв сніжинками, мов у танку. Нічого особливого, зовсім нічого, але якщо придивитись дуже-дуже пильно, то можна  було помітити, як на землю осідає білою пеленою пухнастий спокій, м’який і теплий, а ще ніжний… тоді вперше  у думках дівчинки промайнуло – сніг буває першим, як і кохання. Як і кохання сніг затікає у душу стежками серця. Ліпить там снігову бабу, а може, діда… :) чи просто закохану в життя людину… 
А може Іринка почала дорослішати? Не знаю точно, але точно знаю, що сандалі Іринки  вже давно заховалися в шафі, а рукавички, шарфик, пальто, теплі кофтини враз повилазили з далеких поличок. 
Кожного вечора  теплий одяг став одягати  її у піжаму, а кожного ранку смикати за косички – «одягни нас, будь ласка». Бабусине ягідне варення вчепилось в стола і злазити з нього не хоче… Та найстрашніше, у Іринки зникли з лиця та носика  руденькі веснянки. Її личко зблідло, от тільки рум’яна Мороз кожного дня все красивіше домальовував. Іринка сумувала за веснянками, переживала за Природу, яка наче померла хоч і полюбляла гратись в сніжки та спостерігати за зимовими птахами.
От і сьогодні взявши з сараю санки дівчинка вибігла на вулицю в черговий раз покататись. Санки слухняно втікали позаду неї вчепившись у мотузку, яку міцно тримала у маленькій долоні. Йшла собі та приспівувала улюблену пісеньку, яку вивчила з мамою ще зовсім маленькою:

Летять, летять сніжинки білі
У круговерті, заметілі.
Летять з пухнастої хмарини
Палкіше за краплини.

А в сірім-сірім небі
Зима неначе лебідь
Сніжно-біла мама
Морозна і кохана.

Летять у синім небокраї
На струнах грають
Грають радісно досхочу
Нотами Морозу.

А в сірім-сірім небі
Зима неначе лебідь
Сніжно-біла мама
Морозна і кохана.
А в сірім-сірім небі…

Коли, враз, помітила під ногами дивне мерехтіння. Дівчинка зупинилась та нахилилась до низу. Піднесла руку до купки снігу, крізь який пробивалось різнокольорове сяйво та ще й зігрівало. Іринка цікаво і дуже обережно стала розгрібати ледь підталий сніг і помітила  камінці, які невдовзі зібрала, загорнула  у хусточку й стала собі далі кататись на самотній гірці. Цього дня, чогось, ніхто з друзів не вийшов побавитись в сніжки. Тому Іринка ще кілька хвилин погомоніла з сніжинками й подалась додому. Зайшла до кімнати й стала розказувати Справжній про свою знахідку. І нарешті розгорнула хусточку. Справжня здивовано дивилась на камінці, що  вигравали та переливались кольорами. Дівчинка дбайливо приклала їх до грудей, подмухала теплим диханням, бо здалось їй, що всередині них хтось живе. Усміхнулася вона камінцям, а вони їй у відповідь. Заговорила до них і вони  –  до неї,  тільки мовою не людською. Не зрозуміла дівчинка слів, зате уперше відчула найдивовижніше почуття. Воно прокрадалось з її душі на зовні та розходилось  теплом по тілу проймаючи веселковістю. Їй захотілось іти поміж люди і просто їм посміхатись, а ще дарувати дивовижні камінці. Адже від їх присутності людина ставала щасливішою. 
А тим часом, Грудень саме  готувався до Нового Року. Він завжди робить це непоспішно і дуже дбайливо. Оце,  бере і вистилає сніговий килимок довкола ялинки. А на ялинку чіпляє зірки, сонце та місяць.  Він ловить їх у небі і так палко, як тільки уміє, створює зірковий ланцюжок починаючи його з місяця, а закінчує найстаршою зіркою. Тому так, щоб наймолодші зірочки не загубились на Землі між людьми, адже їх обов’язково треба повернути на місце. Далі змійкою обкручує лісову красуню, яка росте і тягнеться своїми руками до неба. На її верхівку зав’язує сонце. Злегка притрушує сніжинками, які бешкетно, наче дітки, всідаються на голки, але не сидять там, а байдикують – перестрибують з гілки на гілку, граючись в доганялки, чи схованки. Тож Новий Рік завжди задоволено приходить і завжди на мить раніше ніж настає північ. 
Допомагає Грудню перебирати срібло Зими  Ромчик. Це звичайний хлопчик,  який дуже дбайливо чіпляє на ялинку найкоштовніші прикраси – дитячі усмішки. Та цього року, за цю справу чогось взялася Іринка, звісно,  ялинка  стала як ніколи красивою, бо дівчатко  вірило, що вона буде такою довго-довго, так довго аби радувати своїм феєрверком, її день народження. Тож коли Ромчик прийшов до ялинки, у парку маленького містечка, з черговим мішечком дитячих усмішок  та побачив Іринку геть обурився. 
– А що це ти робиш? – гукнув до дівчинки.
–  Ялинку одягаю.
– А з якого це дива!? Її завжди одягаю я! І чого це ти саме  мою вибрала?
– А тепер буду я. А хіба на ній написано, що вона твоя?
–  Слухай, дівчинко, йди покатайся…
–  Я Іра. А тебе як звуть?
– Рома. – насуплено відповів.
– Замість мерехтливого дощику у мене є дещо краще.
– Що саме?
– Ось.
– Ану покажи. 
Дівчинка витягла камінці, з котрих ще вчора створила намисто. 
– Їх буде замало.  – байдуже відказав хлопчик.
Та  коли Іринка почала чіпляти камінці на ялинку вони чогось не закінчувались – намисто продовжувалось з кожною новою хвилею навколо ялинки аж поки не вкрило її усю. 
Тоді Ромчик взявся допомагати, торкаючись камінців він відчував дивне тепло, і ніяк не міг зрозуміти чи то від них, чи рук дівчинки. Самі по собі усмішки з’являлись  на його вустах, чіплялися кутиками до усмішок Іринки а далі вилазили на ялику. Серце чогось стукотіло швидше, чи то від холоду, чи то від енергійних рухів навколо ялинки. І, взагалі, якщо глянути збоку то діти, наче, маленькі чаклуни  – творили чари навколо паркової красуні. А коли їхні погляди сходились то ялинка ховала у своєму гіллі зірочки дитячих очей. Та ті зірочки видавали себе сяйвом ряснішим за сонце, бо просвічували кожну голку невимовною радістю. А коли настав вечір, він підкрався зненацька штурхаючи дітей під боки дітки  зупинились, глянули одне на одного та замість зірочок зловили  у зіницях місяць.   І одразу обоє митнулись чіпляти його на ялинку та так сильно збились поглядами, що Ромчик торкнувся губами щоки дівчинки. Може так би й застиг, вірніше примерз, якби  Ніч не взяла їх за руки та повела б додому. Та спершу, вони утрьох подалися до Іринчиної хати, а вже тоді Ромчик та Ніч повільно розвернулись, глянули услід дівчинці, яка швиденько шмигнула вигукнувши – до зустрічі.  До зустрічі! – гукнув  хлопець, махнув рукою, лагідно обійняв Ніч за плечі та й пішов. Іринка тоді забігла до хати мов снігова кулька вигукуючи:
– Справжня! Справжня, ти де! Зі мною таке сталося!… Спочатку я каталася, потім …
– Закохалася. – спокійно відповіла Справжня.
–  Та, ні, ти чого, ми просто разом одягали ялику.
– З ким?
– З Ро-м-чи-ком…Знаєш, ми начіпляли цілу купу усмішок, зірочок і навіть місяць, та ще й моє намисто з камінців. Вийшло дуже гарно…
– Ага… начіпляли. 
– Так. На ялинку. У паркові…
– Ти спати сьогодні будеш?
Бу-ду…..
Мрійливо відказала дівчинка і залізла під ковдру. Навіть їсти не йшла, бо батьки одразу б помітили її веселковий настрій та стали б розпитувати.  Але той настрій так освічував кімнату дівчинки, що вона аж сяяла. І взагалі тоді у Ночі з’явилось дві пари очей на різних кінцях міста. Ті очі дивилися  сяйвом через скло у густу темряву. І кожне око довго не хотіло спати, то зажмурювалось  в такт другому, то прикривалось пальчиками, а то –  ковдрою, але найчастіше просто дивилось у незастелене нічне вікно… аж до самого ранку. І коли, нарешті, ранок став будити Іринку, яка щойно заснула, дівчинка геть не хотіла підніматися. Скрутилася калачиком, вкрилася ковдрою по самі вуха і засопла. Мама на кухні вже зготувала сніданок, навіть тато прокинувся, аби відвезти доню до школи, тільки от мрійниця нікуди не збиралась йти. Аж поки пара білих Голубів не застукотіли об шибку, та так голосно й без упину, що Іринка миттю зіскочила з ліжка, відчинила вікно, поворкотала з голубами, чи то поговорила насипавши пшенички, й побігла до ванної кімнати. Цього ранку волосся не хтіло розчісуватись, збивалося в вузлики; зубна щітка вибігла з склянки й заховалася певно, жартуючи; і навіть вода хлюпотіла у кранику бешкетуючи то повільніше, то сильніше. 
Коли нарешті Іринка всілася за стіл поснідати, мимині бутерброди так спішили з’їстися, що геть повистрибували з тарілки і стали розбовтувати фруктовий чай. Якось приборкавши апетит дівчинка блискавично побігла до вже прогрітого автомобіля. 
Звісно, школа  на відмінників чекає з радістю. Саме тому перед Іринкою кожного ранку двері відчинялися самі та ще й казали  – ласкаво просимо. Дівчинка усміхалася і повільно піднімалася на другий поверх знайомими східцями. Та цього разу вона спізнилася. Двері зачинилися, вірніше не відкрилися. Дівчинка стояла під ними такими великими та сердитими, тихо примовляючи: ну будь ласка, відчиніться, ну будь ласка, відчиніться… смикаючи в черговий раз за ручку. А тоді похнюпила носика, розвернулась і вже було хотіла піти. Коли знайомий голос промовив:
– А ти пробувала покрутити ручкою, ось так?
Легеньким порухом руки хлопчик відкрив двері та усміхнувся. Іринка зніяковіла.
– Тепер ти з мене будеш глузувати?
– Та, ні.
– Ти вже смієшся.
– Я посміхаюсь.
– Хіба це не одне й те саме?
– Ні, не одне. Я посміхаюсь… бо мені приємно на тебе дивитись.
– А чого це ти на мене дивишся? У мене щось не так? Брудне обличчя… чи… та  припини, не смійся.
– У тебе все так… так, як мені подобається. 
Іринка зніяковіла ще більше. 
– А ти чого на уроки спізнюєшся?
– А ти чого?
– Та я ненавмисне.
– Я також. 
– Ялинка гарна вийшла. Тільки ми не за скоро її одягли?
– Справді, гарна. Та ні, це особлива ялинка.
– Чому?
Розмовляючи діти й не помітили, як дійшли кожен до свого класу і вмить зникли за дверима. 

ЛЕГЕНДА

– Доброго ранку. – несміло перебила промову вчителя Іринка.
– Доброго…
– Вибачте, за запізнення… можна…
– Хутчіше, Іринко, хутчіше, – зауважив вчитель.
Дівчинка тихенько підійшла до парти та всілася на стільчик. Ледь чутно стала витягати зошити, книжку, ручку… Зовсім не слухаючи  Петра Олексійовича, аж поки до її слуху мимоволі не прокрались слова:
«…Усе на світі і навіть сам світ колись  народились. І хто знає, чи у людській фантазії, чи в думці Бога, але одного дня на Землі народилось перше кохання. А починалося все так.
Якось, маленький Грім, як зазвичай, бавився з своєю подружкою Блискавкою. Вони  бешкетували не на жарт. І кожного разу, як так робили на Землі йшов Дощ. Дощ ішов стежками та дорогами, горами та долами і тільки у річках, морях та океанах лягав мокрим простирадлом аби вкотре погойдатись на хвилях. Вітер залюбки розгойдував воду, доносив на своїх крилах її аж до самого берега, а часом розбивав на друзки, коли насправді любив. Любив підносити до прибережного піску, вкладати її лагідно на його золотистий килимок і пестити сонячним промінням, що заздалегідь наловив. Від їх любові народжувалась біла-біла Піна. Та якщо добре пригледітись то можна було побачити, що Піна не одна, а безліч маленьких Піненят, котрі розбігались по узбережжю так само бешкетно, як Грім і Блискавка по Небу. Друзі не знали, що наділені великою силою, що люди, котрі жили на Землі вважали їх божками, або маленькими боженятками, або просто – янголятками. І настав час, коли янголятка виросли та отримали від своїх батьків дозвіл дізнатись про своє призначення, але для цього треба спуститись на Землю. Вони дбайливо готувались до того дня дедалі більше набираючись терплячості, впевненості, сміливості і звичайно яскравості та чистої дитячої наївності.
І коли настав очікуваний день, вони,  як завше, прокинулись, поснідали батьківської любові тай рушили в дорогу.  Та Грім  на радощах не втримався і по старій звичці загримів, але вже геть не по-дитячому. Звук розійшовся далеко за межі хмар на яких вони пливли. Хмари з переляку розбіглись по різні боки саме тому Блискавка у всій своїй сяючій красі, але без підтримки Грому вдарилась об Землю і зникла. Грім тільки те й робив що ойкав відлунням між скель, то слабше то голосніше, та подружка не озивалась. І хоч він уже був дорослим, мужнім та  настала мить, коли спинився коло Примарного каменю, сів обпершись на нього рукою тай заплакав. Його сльози були схожими на краплини Дощу. Так само розбивались об землю на шаленій швидкості, розприскуючись маленькими калюжами. Раптом знайомий Вітер зашарудів між  горами та долами, дерева від його подиху стукотіли віттям, а зелене листя вмить стало жовтогарячим, а ще за мить опало. Оголені стовбури насупились в передчутті чогось невідомого, чогось страшного. Трава під ногами хлопця зім’ялась  сухими, маленькими снопами, квіти поскидали ніжні пелюстки тай засохли. А вже скоро Грім  сполохано, геть не розуміючи що коїться, поморгав віями на яких всілася перша Сніжинка.
– Привіт! – байдуже вигукнув він до Сніжинки, – а ти чого тут!?
– Мене уперше відпустили на Землю.
Радісно відказала.
– Що, і тебе також?
– Ага.
– І для чого це все, не розумію?
– Ну як, для чого? От ми зараз з подружками зітчемо сніговий килимок він укриє всі простори Землі, а потім…
– Я знаю, це красиво, але холодно. Дивись, навіть мої сльози в долонях стали кришталиками. 
Та коли Грім глянув на кришталеві сльози то помітив у них відображення Блискавки, вона наче застигла в них, вірніше, її усмішка. Він  було приклав кришталики до грудей в надії їх зігріти, але усі громи по природі своїй дуже байдужі та грубі, саме тому просто жбурнув ними на вже засніжену стежку, а сам подався бубонячи на край світу. Батько Грому побачивши з Небес що сталося невдоволено буркнув:  ай-яй-яй!….
Та не галасуй, – тихо промовила мати, – а ти яким був в юності, хіба забув?
–  Ну, принаймні, я тебе не загубив, а віднайшов.
– Він просто перехвилювався.
– І що тепер буде?
Втрутилися в розмову батьки Блискавиці.
– Та нічого, –  зауважив тато Грому, – щось придумаємо, правда, ще не знаю що.
– А давайте, – запропонувала мама Блискавки, – нехай, ті, хто першими віднайдуть кришталеві сльози…

Тільки я вам не скажу що саме, бо вони домовились про нове диво, яке от-т мало статись на Землі.
А  кришталики поки закуталися в пухкенький сніг в очікуванні дива. Дива довго не було, дуже довго, у людей  навіть зникла віра у тепле майбутнє. А може  так було заплановано, адже випадковостей не буває, усе стається для чогось, бо саме так на Землі уперше  настала Зима. І з рештою,  інакше Грім та Блискавка не опустилися  б з Небес на Землю, наче сніг: на двори та на дворики, на ліси та лісочки, на поля та полечки…»

Невже це правда!? – Захоплено вигукнула Іринка в такт з
дзвоником, то вчитель певно й не почув запитання дівчинки, котра квапливо збирала усі свої речі аби скоріше вийти з класу. 
А по той бік коридору чувся галас дітей усі кудись бігли, кудись спішили, наче мурахи. Іринка вибігла в надії побачити Ромчика, але хлопчика не було. І даремно очі  шукали знайоме обличчя – воно, певно, загубилось з-поміж усіх інших. Насправді ж хлопчик був на два роки старшим за Іру, тож відповідно кожен урок у нього проходив в іншому класі, а цього разу наступний  – навіть у іншому корпусі школи. Тому дітки так більше й не побачились. І навіть не знаю чи це збіг обставин, але на жаль, дітки взагалі більше не побачились. 
Іринка ганяла свої санки до одягнутої ялинки, але Ромчика там не було. Не було його і в школі. Ні, не те щоб  зникли зірочки з її очей, може трішки зникла її веселковість. Хоча, ніхто з однокласників цього не помічав, може тільки Справжня, адже Справжня була найкращою подружкою дівчинки. Ну і звісно, мама здогадувалась, але нічого не питала. 

Так пройшла зима, 29 лютого не настало, як і передбачалось. В таких випадках Іринці влаштовували день народження 28 лютого і дівчинка цьому раділа. Тільки не цього разу. Цього разу вона пішла до знайомої ялинки у парку. Навіть не знаю чого їй найбільше хотілося – позбирати усмішки Ромчика, чи забрати свої камінці. А може, і одне і друге. 
– Ну, привіт, ялинко.
– …
– І ти його не бачила…
– …
Та я знаю, що він повернеться. Знаєш, я не зніматиму ані усмішок, ані камінців. Залишайся такою завжди.
Подякувала ялинка Іринці, блимнула сяйвом камінців, зігріла руки теплом усмішок і зовсім непомітно для дівчинки одну приліпила на її вуста. 
Так Іринка і прибігла додому, влетіла до хати вигукуючи Справжня! Справжня!
Але ніхто не озвався. Ну що це таке – обурено промовила сама до себе, – невже і вона зникла?
 Нічого грандіозного не сталося, усе як звичайно у звичайних родинах. Тільки не у всіх  родинах донечки вміють перетворювати сніжинок на бджіл. От  по всіх законах природи, саме тоді, коли Зима з розпачу розплакалася, чи то розчулилася перед теплом Весни, саме тоді зникла і Справжня. Натомість личко Іринки запалилось мерехтінням  веснянок і її кирпатий носик став ще красивішим, а очі-вуглики зарясніли сяйвом від сонця.  І навіть пташки все рідше стали прилітати до годівничок. Лише Голуби не зраджували своєму воркотанню. Всілися, якось, на підвіконні у теплі та затишку, поласували  зернятками пшениці і стали воркувати – Ворк-у-у-у, ворку-у-у… Це була найкраща розмова  птахів,  – подумала Іринка, – про любов, бо найкраща мова в світі, чи то людська, чи пташина, чи тваринна... це мова любові. Саме цієї миті дівчинка мимоволі згадала Ромчика, власне, ніколи про нього не забувала і вирішила дочекатись його, адже голубка завжди вірна своєму голубу так само як він –  голубці.
А коли   прийшла Весна  Іринка  розквітла нестерпним бажанням запросити Новий Рік у Літо, адже тоді обов’язково повернеться Ромчик. Та тільки, Літо пройшло, а Новий Рік забарився. Іринка вже зібрала увесь духм’ян літніх ночей, і зоряних вечорів, що співали  теплими вітрами, зібрала найрожевіші світанки, найсонячніші дні, найросяніші трави… склала їх у валізу  аби висталило аж на цілу Зиму  тепла. Залишилось тільки  багрянцю від Осені зачерпати, вплести в косички жовті пасма, перев’язати червоною стрічкою і чекати знову Нового Року. 
Не знаю, як усі інші дівчатка та Іринка  дуже раділа, коли сонце крадькома забирало у дня хвилини і він ставав коротшим. Короткий день  наливався ніччю, заходив до кожної хати на довгі-довгі години чекання нового світанку. Бо за ніччю завжди приходить світанок. А коли повертається світанок Іринка  миттю піднімається з ліжка і  підтягує червоні роли, що закривають вікно її кімнати. І не зважаючи на прохолоду вона відчиняє вікно аби світанок заходив своєю свіжістю. 
Та як дівчинка не старалася Новий Рік у Літо не  прийшов. Натомість – Вересень. Нічого, – думала вона, –  скоро знову прийде Зима і ми разом з Ромчиком одягатимемо Ялинку.

НЕ МАЛЕНЬКА

Вересень, як зазвичай, готував нових школярів, і робив він це  дуже клопітно і перебірливо. Трієчникам навіть марити заборонялося про старшу школу, не кажучи вже про гімназію. 
Згадуючи завдання минулих років Іра подалася до кабінету  де майже розпочався екзамен з української мови. Вона тихенько зайшла, тихенько всілася скраєчку, витягла листочок акуратно вирваний із зошиту в лінієчку і почала писати  диктант. Вчитель диктувала швидко, зовсім не так, як Віра Іванівна. Своїм дрібненьким і трішки кривеньким почерком вона ледь устигала записувати, аж поки  букви з переляку не повтікали хто куди, зате на їх місці з’явилася чудова картина. Та картина визирала із кутиків листків і надуманої рамки, що намалювала Ірина, так і виблискувала карамеллю, аж хотілося з’істи, а надто вчительці, яка перевіряла екзаменаційні роботи. Так з шаленим успіхом Іра провалила екзамен і майже не вступила до гімназії. І тільки один учитель зацінив роботу Ірини вигукнувши: «Це неймовірно!»
Через кілька днів на дошці оголошень міської гімназії №1 висів список нових учнів п’ятикласників. Володимир Юрійович – тато Іринки,  уважно читав  прізвища, аж поки не побачив рідне ім’я. Тої миті він підхопив доню на руки і закрутив так, що аж у голові запаморочилось. А маму Тетяну ніжно цьомкнув з вдячністю, що допомогла виховати таку розумницю. 
Перший дзвоник гімназії виявився дещо поважнішим ніж звичайної школи. П’ятикласників прийняли в сім’ю гімназистів надавши почесне місце малюків. От, знову я маленька – думала Іра, – знову  вчителька нас водитиме за руку, тільки зараз  по різних кабінетах, а не в рідний клас. 
Важко було призвичаїтись Ірині  до нової методики навчання до нових однокласників, нових вчителів, а надто, коли ти трішки не така, як усі…
 Якось Іринка прийшла додому і сказала мамі що йде гуляти. 
Йди акуратно, будь уважною… – зауважувала мама. На що дівчинка відказала:
– Мамо, ну чого ти говориш так, наче мені три рочки,  я вже… я вже підліток, ось.
– Підліток? – вдумливо перепитала мама.
– Ага, діти з 11 років до 15 є підлітками. 
– Добре, підліток, з ким ти йдеш гуляти?
– З Маринкою.
– Тільки не довго.
– А ми до парку підемо.
– Не барися там.
Іринка побігла. Сонце скупо малювало жовтень на околицях міста. Вже прохолодний вітер, часом, наганяв дощані хмари, а часом, вибілював небо блакитним кольором і сяйвом променів. Іра розказувала подружці про Справжню, але  та якось  ніяк не могла собі уявити  чорно-жовту сніжинку, чи то бджолу завдяки якій на землі випадає солодкий  сніг. 
Дівчатка назбирали листочків, жолудів, каштанів, гілок… або ж іншими словами природний матеріал для завтрашнього уроку праці тай подалися додому. Здалеку Іринка поглянула на свій будинок, що височів на пагорбі. Зараз він був наче обмотаний у довгий шаль з жовтогарячого листя, що нападало з дерев посаджених обабіч. На мить їй здалося, що запахло зимовим холодом. Дівчинка зраділа, адже до неї прийшов найсвіжіший подих на світі, сам той, котрий зимніми ранками та вечорами залітав чи то пак запливав, а може навіть заходив до її кімнати. То вже скоро грудень! – радісно вигукнула вона і побігла притрушеним листям тротуаром. А найсвіжіший подих всівся на її  носику і разом з нею зайшов до хати. 
І так з дня у день аж поки вечір не встиг  намалювати захід сонця. Сонце не  залило багряною фарбою широку смугу неба, ніч не висадила безліч зірок у своїй чорнизні та вже звісно, не підсилила сяйво місяцем. Просто вечір став незвичайним, бо знову настала Зима. Сидить собі Зима і чекає, коли Іринка вибіжить пограти на скрипочці Морозу, хоч струни ще геть слабенькі, вірніше не натягнуті, але хтось почав сіяти перші сніжинки. Сніжинки затріпотіли заграли, як метелики в танку і мов би навмисне всідалися на підвіконня Іринки, там де завжди полюбляють воркувати Голуби. Сіли тай сидять, чекають, коли дівчинка вибіжить на вулицю, чи принаймні відчинить вікно. Та  протягом останніх днів Іринка так захопилась найсвіжішим подихом, що захворіла, тому лежала у ліжку. Мама лікувала її гарячим малиновим компотом ну і звісно, як усі мами, своєю турботою.  Аж так, що Іра сердилась, адже вона вже не маленька… Наступного ранку мама Таня відчинила вікно аби просвіжити кімнату і вийшла. Змучена гарячкою  Іринка перекручувалась з боку на бік, коли почула:
– Ну, і довго ти валятимешся в ліжку?
– Що? – здивовано перепитала.
– Кажу, що пора підніматися, ану вставай хутчіш!
– Справжня! Ти тут!?
– Тут-тут. А де ж я можу бути, коли на дворі Зима.
– То вже і сніг солодкий?
– А ми зараз меду наробимо то й буде солодкий.
Подружки гомоніли в розмові та сміялися. І вже через кілька днів Іра, таки, вийшла у двір аби пограти на скрипці Морозу. Вона дивилася навколо і думала: а Зима, наче стала старшою, ну принаймні на один рік точно, бо он тих кучугур тоді не було, а зараз є; і санчата виросли, чи може я підтягнулась, але покататись все одно хочеться. Та зараз дівчинці батьки не дозволяли довго гуляти, тому, як колись,  ледь встигнувши підправити струни скрипочки, ледь перекинувшись кількома подихами з вітром, що вже й казати про танці з сніжинками, як Іринка забігала до хати і  через вікно дивилась на птахів, котрі  знов стали прилітати до годівничок. 
Вже завтра зранку, після двотижневої перерви знов на навчання. Тож дівчинка поскладала шкільне приладдя до рюкзака, трішки погомоніла з Справжньо і вклалася спати. 
Ранок, як завше прийшов до неї в першу чергу, бо тільки Іринка впускала його до хати відчиняючи вікно. Він заходив разом з Голубами, всідався на підвіконня і споглядав за дівчинкою. Усе як звичайно – впіймала себе на думці Іринка і вибігла з хати до вже прогрітого автомобіля. 
Двері гімназії були трішки інакшими ніж шкільні, може ще більш поважніші, але завжди її чемно впускали. Перший урок інформатики  у п’ятій аудиторії. Тому дівчинка подалася коридором до  свого класного приміщення. Виявилося, що вона скучила за друзями, за вчителями і навіть за навчанням, а надто за уроком інформатики, бо він завжди  виходить  цікавим. 

ВІКНА

Анатолій Васильович увійшов, привітався і одразу давай атакувати учнів перевіркою завданого матеріалу.  Та й до того ж, урок інформатики виявився спареним з учнями 7-го класу, по якій причині ніхто не пояснював. Проте 5-класникам пощастило, адже їм довелось тільки споглядати за процесом роботи старших учнів. Поклавши руки за спину, Анатолій Васильович  проходився рядами між парт і усміхаючись показав на рудоволосого хлопчика та промовив: ну, що Романе, може ти нам розкажеш про ОПЕРАЦІЙНУ СИСТЕМУ Windows. ВІКНА.
Хлопець піднявся і почав промову:
Вікна забезпечують надходження в приміщення світла і повітря, зв'язують внутрішній простір в будівлі з навколишнім світом… 
Це все правильно, але яке відношення мають вікна до інформатики? – перервавши промову учня спитав викладач.
– Ну, пряме відношення мають.
          – Не розумію? – Відказав учитель  поклавши руки на стіл. Чоловіку набридло знущання невгамовного юнака, він не видаючи свого насуплено-сердитого вигляду злегка потирав руки, часом стукотів пальцями. Але таки  тримався  і вирішив перевірити, як Роман  викрутиться  здаючи залік саме з  його предмету. А то  надто вже старий потішився розповіддю вчительки біології. Власне, та розповідь стала живим анекдотом, бо виявилося, що  риби це такі тварини, які плавають у воді, мають луску, а під лускою у них є воші. А воші – це кровосисні паразити людини та ссавців. З більш як 300 видів, що існують у природі, на людині паразитують 3: головні, одежні та лобкові. Індивідуальна чутливість людини до укусів вошей є різною. Під час кровопиття до ранки потрапляє секрет слинних залоз вошей, який протидіє згортанню крові і викликає свербіння на місці укусу. При значній і тривалій завошивленості на шкірі людини можуть з’являтись невеликі сині плями внаслідок крововиливів…
           – Ну, подумайте самі, Анатолій Васильович, вікна є головним джерелом небажаних тепловтрат взимку і теплонадходжень улітку. Визначальним при цьому  є енергетична ефективність вікон. Бум використання енергоефективних вікон в багатьох країнах світу почався від часу енергетичної кризи 70-х років минулого століття. Енергоефективні конструкції, зокрема, вікна, почали застосовуватись в Україні спершу як писк моди, а згодом як цілеспрямована кампанія, що знаходить законодавче трактування і є ефективним засобом заощадження енергоресурсів. Так ви собі  уявіть, скільки комп’ютерів можна увімкнути замість обігрівача, чи кондиціонера. А увімкнувши комп’ютер  людина потрапляє у світ вікон. Вікна, в свою чергу, забезпечують надходження в приміщення світла і повітря, зв'язують внутрішній простір в будівлі з навколишнім світом…
 – Все, досить! – вигукнув учитель. Зняв окуляри, протер очі, знову одягнув їх на носа  і продовжив  – «Операційна система. Windows Вікна.»
– Так я ж про вікна  і розказую, – здивовано відказав хлопчина.
– Ні, Романе, ну ти ж розумна  людина. Може, вже пора вийти з дитя-чого віку і думати серйозніше? Для чого тобі завжди шоу створювати? Хіба не можна, бути, як усі?
– Можна, Анатолій Васильович, усе можна, треба тільки захотіти. Але, розумієте, не даремно кажуть:  «Бійтеся своїх бажань – вони здійснюються.»
– То ти цими своїми вибриками хочеш виділитися з поміж інших?
– Ви – геній, Анатолій Васильович.
Вчитель нахилився до хлопця, поклав руку йому на плече і щось прошепотів. На що Роман  серйозно відказав – вас це турбує, Анатолій Васильович? Хочете поговорити про це?
– Знаєш що, Романе, давай  відповідати на питання! І так, перше: 
Вікна яких типів використовуються в операційній системі Windows?
– Програмні, діалогові та інформаційні! – голосно випалив хлопець.
– От бачиш, можеш, коли хочеш. Для чого вони призначені?
– Для зміни режимів роботи програми, зміни значень параметрів, введення додаткових даних  і тому подібне.
– Давай зупинимося детальніше на кожному з елементів керування, що вони містять.
7-класними вже затихли, навіть заціпли, бо цього разу Роман розізлив учителя не на жарт, а молодші мовчки сиділи і тільки хлопали очима. Вже всі учні зрозуміли,  що подібні приколи проходять але не завжди, треба вчасно вміти зупинятися, а шкільний «вумник», так на нього називають вчителі  геть захопився. Іра чула про такого завзятого хлопця, але не мала нагоди з ним пересіктися. Хоч зараз їй здався знайомим голос хлопця, який сидів попереду на дві парти. Стало очевидним, що іншим хто буде здавати свій залік буде не до жартів. Хоча, Анатолій Васильович справедлива людина, ніколи не тішиться на дітях, тільки даються в знаки роки – пенсіонер. Тай до того ж він  затятий теоретик. Комп’ютер тільки в школі на столі бачить, мишу в руках не тримав, зате літератури начитався, що аж моторошно стає. Як же діти виконують практичні заняття? Та так: він сидить зачитує команди, а вони займаються знайомими вікнами. Та якщо правду сказати, то вчителі дуже рідко дозволяють у комп’ютерний клас заходити, і самі не ризикують, бо мовляв  учні машини поламають. І як їм довести, що поки вони бояться ті машини стануть дитячими забавками, особливо з таким стрімким прогресом, як зараз.  От і зараз він наказує Роману сідати за копм аби перевірити навички. 
– Давай, запусти  програму WordPad.
– Ага, зараз хвилинку.  – схвильовано каже хлопчина і щось там старанно намацує. – Є!? Зараз, зараз.. о, є!
– Добре, добре… А тепер вибери команду «параметри» сторінки меню «файл». Які елементи керування розташовані в діалоговому вікні, що відкрилося? Поясни призначення кожного з них. З'ясуй чи можна ввести дані в поля зі списками, що відкриваються?
Роман працює. Урок якийсь задовгий. І де той дзвінок подівся? Нудто сидіти. Коли тут «вумник» стурбовано каже:
– Анатолій Васильович,  а тут  під вікном НЛО висить!
– Яке НЛО? Що за програма? Щось ти не туди заліз.
– Та я нікуди не ліз, воно саме вилізло і висить!
Сашко  – його палкий помічник, серйозно вигукує з третьої парти: 
– Хто ж його під вікнами ставить, треба було під LINUX, тоді б не зависло…
– Та це ж класна прога! З неї можна про все дізнатись.
– А як називається?
– Інтернет. 
– Ти знову за своє!?
– Та ні, Анатолій Васильович, я вирішую проблему.
– Яку проблему?
– Яка до  винаходу комп’ютера  не існувала.
– Ну, от самі подивіться. І як вона туди могла залізти?
– Хто?
– Та бідолашна, тільки текстом видає, ось…
Вчитель підійшов, нахилився над столом, читає текст у вікні:
– Скажи, а ти красивий?
Відповідь:
– Я занадто скромний, щоб сказати “так” і занадто красивий, щоб сказати “ні”. А ти довго там будеш ховатися?
– Тут гарно, залазь до мене.
– Та я не бачу до якого  саме вікна?
– От хитрун. Зараз я тобі ручкою  помахаю. Ти тільки на «прапорець» клацни. Встановимо режим роботи з позначкою «не турбувати» за допомогою миші.
За рамками вікна чути кокетливий сміх.
– Ага, так як же мені до тебе  вийти в Інтернет, коли він  пароль змінив.
– Хто, він?
– Вірус.
– А ти запусти програмне вікно «мій комп’ютер». Там знайдеш антивірус  – «Увага, знайдено вірус!!! Що робити?» – зауважив учитель.
– Ну, є.
– Що тобі каже інформаційне вікно про стан роботи програми?
– Нічого не каже. Воно говорити не вміє.
– Ромчику, там же є «підказка»! – Бадьоро  вигукує Анатолій Васильович і продовжує,  – кнопку «підказка» використовують, щоб дізнатися про призначення об'єктів діалогового вікна. Після вибору цієї кнопки вигляд вказівника миші змінюється на стрілочку зі знаком питання. Якщо тепер вибрати будь-який об'єкт вікна, то відкриється підказка, що стосується цього об'єкта. То вибирай.
– Вибрав. Є такі можливості: 
«Вилікувати»;
«Перемістити»;
«Видалити»;
«Ігнорувати»;
«Надіслати другові»!
Що мені вибирати?
– Надіслати другові.
– Тьху, ти, мало не заразився. От і вирішили проблему.
– Ну…
– Що, ну?
– І який пароль.
– Та я соромлюся при всіх казати. Ану відверніться всі і вуха закрийте.
Строго гукнув на весь клас Роман, нахилився до монітора і тихо шепоче латиницею: Сім-сім – відкрийся.
Коли враз  з’являється діалогове вікно з одним єдиним перемикачем – «практична робота». 
Хлопець старанно натискає  мишу і у вікні з’являється  дівчина.
– Вона гарна, – каже Анатолій Васильович – ой, дивися,  махає нам  рукою та посміхається. Мабуть, ми їй сподобалися, помахаю їй у відповідь рукою.
– Та ні, Анатолій Васильович, вона насправді не махає рукою, а протирає вітрину, посміхається ж не нам, а просто через те, що сонячно, гарний настрій, чи то вчора був вдалий дань – одним словом, у дівчини може бути багато приводів для щирої посмішки. 
– Яку «вітрину»? Такого елементу нема.
– Ну, як нема. Жодне вікно не може обійтися без скла, чи склопакету. А ви знаєте,  що вікна забезпечують надходження в приміщення світла і повітря, зв'язують внутрішній простір в будівлі з навколишнім світом…
 Діти всі засміялися разом з гулом дзвінка. І тільки Анатолій Васильович довго не міг второпати причину учнівського сміху. Давно йому на відпочинок пора, а то… аж жаль стало. 
Підійшов до вікна, до того звичайного, сперся на підвіконня  і став на дивитись на учнів. Всі, як зазвичай, спішили вийти з класу, Зима на вулиці, вчитись не хочеться, одні жарти в голові та пустощі – аби в сніжки побавитись, покататись…  Але ж  вчитися  треба. Іринка підійшла до вчителя й  промовила – до побачення, Анатолій Васильович.. 
– До побачення, Іринко. Як твоє здоров’я? Видужала?
– Дякую, так.
– Романе! Зачекай! – гукнув.
– Так!
– Ти якось розказував, що у тебе дома особливі вікна. От я вирішив піти поглянути, і так би мовити, практично позайматись з командою  «виховання». 
– А може іншим разом, а то батьків все одно нема, на роботі ще.
– Ну, то нічого. Я не спішу, почекаю.
«Вумник» цього разу певно попав, та нічого, якось викрутиться – зауважила Маринка. І подружки посміхаючись пішли на урок української мови. Хоча, Ірину не покидало відчуття, що вона цього «вумника» знає.

ОСОБЛИВА ЯЛИНКА

День заряджений сміхом та веселощами на перервах  у кучугурах снігу видався на славу хорошим. Іра навіть не звертала уваги на незначний кашель, розважалась разом з усіма. А після шостого уроку з однокласницею Мариною мала залишитись на чергування – сьогодні їхня черга прибирати в класі. І як же хотілося дівчатам вийти на вулицю, хлопці смикатимуть за косички, митимуть снігом…  Але треба прибирати. 
Cонце залізло променями крізь скло і так привабливо-тепло  всілося на підвіконня на якому стояла Іра. Марина подала їй ганчірку і почала підмітати підлогу. Та за мить дівчина побачила, що її подружка дивно поводиться.
– Ей, ти чого?
Та на своє питання відповіді Марина не почула. Лише мовчки споглядала, як Іра зіскочила з підвіконнику, та побігла, прихопивши з собою пальто й рюкзак. 
– Ти куди!? Я що… я  сама прибирати  маю!? – обурено вигукнула Марина проводжаючи поглядом Іру, яка вже за мить опинилася на шкільному подвір’ї. 
Зиркнувши до низу через вікно Марина побачила як дівчинка схожа на Іру, сором’язливо підійшла до хлопця. Він забрав від неї сумку, а тоді вони взялися за руки і пішли. Погляд Марини слідкував за ними впродовж  тротуарів вузенької вулички  аж поки  пара  не  зникла за поворотом.

Не чемно Зимі підслуховувати розмову залюблених дітей, ну не те щоб закоханих, а саме залюблених один в одного, та не може вона вуха закрити. Більше того, коли найсвіжіший подих повів їх до парку до знайомої ялинки, а вже тоді побіг до Справжньої  і все їй розказав.
– Куди ти зник?
– А ми переїхали до іншого міста.
– А чого ж ти нічого мені не сказав на передодні переїзду.
– Та я й сам не знав.
– А зараз… де ви живете?
– Ми повернулись. І я вже нікуди не зникну.
– Правда?
– Правда-правда.
– А ти змінився…
– Ти теж похорошіла…

Вони нарешті зайшли особливу ялинку, вона рясніла  минулорічними усмішками та їхньою радістю. Але вони принесли ще. Тому, як тоді, взялись її одягати. Іра торкнулись камінців, яких здавалося, від кожного дотику ставало все більше, вони розсипалися навколо красуні і далеко від неї певно замість сніжинок. Роман торкнувся їх та відчув  дивне тепло, і ніяк не міг зрозуміти чи то від них, чи рук дівчинки. Самі по собі усмішки виступали на його вустах, чіплялися кутиками до усмішок Іринки, а далі вилазили на ялику. Серце чогось стукотіло швидше, чи то від холоду, чи то від енергійних рухів навколо ялинки. І взагалі якщо глянути збоку то вони наче чаклуни  – творили чари навколо паркової красуні. А коли їхні погляди сходились то Ялинка ховала у своєму гіллі зірочки дитячих очей. Та ті зірочки видавали себе сяйвом ряснішим за сонце, бо просвічували кожну голку невимовною радістю. А коли настав вечір, він підкрався зненацька штурхаючи дітей під боки. Друзі  зупинились, глянули одне на одного та замість зірочок зловили  у зіницях місяць.   І одразу обоє митнулись чіпляти його на ялинку та так сильно збились поглядами, що Рома торкнувся губами Іриної щоки. Може так би й застиг, вірніше примерз якби  Ніч взяла їх за руки та повела додому. Та спершу вони утрьох подалися до хати дівчинки, а вже тоді Рома та Ніч повільно розвернулись, глянули услід Іринці, яка швиденько шмигнула вигукнувши – до зустрічі.  До зустрічі! – гукнув  хлопець та додав – завтра побачимось.  
Махнув рукою, лагідно обійняв Ніч за плечі та й пішов. 

І хто його знає як, ким і коли складались легенди. Можливо легенда це ніщо інше як гарно прихована правда. Тому якщо одного дня ти знайдеш веселкові камінці, то не дивуйся, якщо раптом тобі стане радісно і ти захочеш цією радістю з кимось поділитись…

Світлана КЕДИК