Воюємо за гідність, волю і заслужену перемогу або слово рядового бійця Збройних Сил України

Це було 7 років тому. Йшов травень. Після виходу з Дебальцева бійці окремої 128-ої гірсько-піхотної бригади проходили ротацію у розташуванні нашої військової частини. У вільний час виходили у місто. Того сонячного недільного ранку група воїнів з АТО заглянула до виставкової зали «Імпасто». Хлопці потрапили на персональну виставку художника – самородка з Петрова Габора Гомокі. Солдати уважно переглядали кожне полотно живописця Притисянської долини. Насолоджувалися соковитими сонячними барвами зображених місцевих пейзажів та берега Тиси. Потім гуртом вони вийшли і направилися до міського будинку культури.

У цей день, у нашому місті Виноградові, Заслужена артистка України Етелла Чуприк давала землякам концерт. Його вона присвятила Дню матері та світлій пам’яті своєї першої вчительки по класу гри на фортепіано Едіти Гейзівни Гергель. Після блискучо зіграних піаністкою творів Йоганна Себастьяна Баха, Вольфганга Амадея Моцарта, Людвига ван Бетховена, Фридерика Шопена, Сергія Рахманінова та Мирослава Скорика, один з бійців піднявся на сцену. Тепло подякував світовій виконавиці класичних творів за неповторні враження від її гри і підніс їй букет троянд. Чоловік наважився попросити дозволу: для присутніх у залі людей прочитати свого вірша, присвяченого солов’їній Україні. Не змовляючись, увесь зал піднявся. Бурхливими оплесками глядачі привітали цього кремезного солдата, рядового Збройних Сил України. Чоловік недавно розміняв шостий десяток літ. Він не залишився осторонь життя, а став його активним учасником.

Федір Шолудько… Йому дуже личить солдатська форма. На голові – козацький оселедець. Густі брови, блакитні очі, обрамлені густими віями, сиві вуса. Він – вчорашній фермер з Київщини. Має диплом агронома і економічного світу. У рідному селі, на чорноземах збирав до 73-ох центнерів пшениці з гектара, по 10-12 центнерів насіння кормових  буряків. Ним він забезпечував більшість фермерських господарств України та сусідніх держав – Білорусії і Литви.

Коли у Києві пролилася кров студентів на Майдані, разом з сином Віталієм та сусідом Сергієм Наружним вийшов на Хрещатик. Там вони чергували, будували барикади, стали стіною проти супротиву демонстрантам. До 20-го лютого 2014-го були у вирі тих жахливих подій. Коли почалася неоголошена війна на Сході України, Федір Андрійович став волонтером. Ретельно відремонтував своє стареньке авто і став на передову доставляти потрібні продукти, товари першої необхідності, миючі засоби та все необхідне для особистої гігієни бійців.

Не міг спокійно дивитися на перебіг тодішніх подій на фронті. Сам попросився до війська. Йому відмовили. Вік солідний – 60. Таких уже не мобілізують. Чотири рази настирливо оббивав пороги призивної комісії. Став добровольцем. Йому випало працювати на кухні. По дільницях розвозив солдатам обіди. Спілкувався з ними. Підбадьорював. Як і чим міг підтримував їх бойовий дух, настрій, запевняючи, що людська честь і гідність, ціна волі і свободи – найголовніше для нас і перемога неодмінно буде за нами.

Командир, полковник Андрій Іванович Дерев’янко дав йому рекомендаційного листа і вже з 1-го листопада 2014-го Федір Андрійович Шолудько був зарахований рядовим бійцем окремої 128-ої гірсько-піхотної бригади. Далі продовжував нести свою військову службу.

Випадкова наша зустріч у Виноградові дала нам можливість щиро поспілкуватися.

У моїй записній книжці записаний хід цієї розмови:

Федоре Андрійовичу, чим вам запам’яталися дні перебування на Закарпатті?

Почав звикати до мирного життя. Застав тут рідкісне видовище – цвітіння рожевих сакур.  Вони густим туманом огорнули всю верхівку, коли навіть не видно жодного листочка, бо його охоплює це рясне суцвіття. Побував на Синевирському озері, водопаді Шипот, в унікальній Долині Нарцисів, на Красному полі. Серцем торкнувся подій, які в далекому березні 1939-го розгорталися на просторі між Великою Копанею та Хустом і стали прообразом державотворення в Україні.

Чим життя порадувало вас цього року?

9-го травня ми з дружиною Євдокією Миколаївною зустріли 40-ву річницю нашого одруження. Маємо трьох дітей: Віталій – фермер, Олександр – агроном, Оленка – домогосподарка, берегиня сімейного вогнища. Маємо 6-тьох онуків: Вероніку, Нікіту, Дмитрика, якому 23-го травня минає 10 років, Єлизавету та Єгора, котрий у вересні піде перший раз у перший клас.

Як ви себе почували на Сході  України?

Часто спілкувався з місцевим населенням. Виснажені війною і незручностями люди терпляче чекають її закінчення. Чим могли ми ділилися з ними. Давали харчі, гарячими стравами на кухні підгодовували літніх людей та дітвору. Вони звикли до нас, ставилися доброзичливо. Ця їхня людська вдячність проявлялася на кожному кроці. За собою мали гіркий досвід від перебування сепаратистів тут. Ті над ними чинили наругу, безчинства, грабували місцевих людей, забирали цінні речі. Він побував у місцевих школярів,  яким розповідав про Україну, про свій козацький родовід. Шолудьки походять з Черкащини. Славилися вони багатодітними сім’ями.  У нашій хліборобській родині виросло 5-ро синів і 5-ро дочок. Я був 8-ий. Змалку ніякої роботи не цурався. Коли приходили дні випробувань, Шолудьки стіною ставали на захист Батьківщини. В думках я порівняв своїх онуків з їхніми ровесниками – місцевими дітьми і знайшов перевагу у патріотичному вихованні Нікіти, Дмитрика і Єгора.

Чому ви опинилися на війні? Що вас покликало і привело сюди?

Коли Україна опинилася у важкій ситуації, від якої залежить наше майбутнє, я не міг стояти осторонь. Як чоловік, щоб я сказав своїм близьким і рідним, коли на передовій на смерть щодня стояли молоді солдати і багатьох з них косили, нівечили, травмували і вбивали розриви ворожих осколків, снарядів, розтяжок, мін і куль снайперів, а я здоровий лежав би на теплій лежанці, перечікував цей час і ховався за стіною своїх прожитих років.

Чого бракувало солдатам на війні?

До постійних пострілів людина звикає за 2-3 дні. До руйнувань населених пунктів звикаєш дуже важка. Сепаратисти старалися виставляти бойову техніку в більш населених житлових масивах. Цим самим вони провокували постріли на свій бік, списуючи всі руйнування на рахунок бійців української армії. Я заспокоюся лише тоді, коли ми повністю вичистимо нашу землю від цієї нечисті. А тепер, по суті вашого запитання: на передовій не вистачало приладів нічного бачення – тепловізорів. Мали б ми їх по-більше – ворог би навіть близько не міг підійти до блок-поста чи до батареї. Ці прилади дуже чутливо реагують на людське тепло і дають можливість своєчасно бачити противника, що десь близько на підході. Дякуючи волонтерам, на передову підвозилося все необхідне. Війна згуртувала Схід і Захід, Північ і Південь. Світ не знав і не бачив такої самопожертви, яку проявили українці у цей нелегкий для країни час. На передову вони допроваджували сухі борщі, вареники, м’ясну та кисломолочну продукцію, сухофрукти, цілющі і лікарські трави, які виготовляли і заготовляли жінки Чернівецької та Івано-Франківської, Закарпатської, Тернопільської та Львівської областей. Годували бійців добре. Навіть школярі підтримували бойовий дух бійців і захисників, лицарів світла і добра, честі і волі. Листівками виготовленими власноруч, дитячими сувенірами, розписаними колоритними писанками, листами та малюнками із такими зворушливими словами: «Повертайтесь додому живими!».

А як ви реагували на таке листування?

Зізнаюсь чесно, був розчулений і дуже хвилювався. Вперше відчув свою велику відповідальність за нашу рідну землю, сім’ю, дітей і онуків. Це мене надихнуло. Я вийшов у інтернет. Із особистим проханням звернувся до всіх українців, які зараз проживають на території Росії. Знаючи, що вони щиро люблять свою Батьківщину, хвилюються за долю співвітчизників, близьких і рідних і бажають всім мирного і спокійного життя, я нагадав російським матерям, що і вони на полі бою втрачають своїх синів і попросив їх зробити все можливе, щоб з передової вони відкликали своїх дітей і ті не гинули у цій братовбивчій війні, не втрачали свого молодого життя і честі. Стоїмо ми з ними по різні боки барикади: ми воюємо за свою Батьківщину і її територіальну цілісність, за наші родини і землі, а їх як зачинщиків цієї кровавої бійні чекає неминуча поразка, ганьба та осуд всього світу.

Марія Конкіна,

очільниця Виноградівського відділення ГО МАЛІЖ