Жнива

Кожному своє: комусь –  вогонь невгасимий, а комусь – Царство небесне

Бездонна ніч полонить думками. Затягує у прірву темені, мов накриває ковдрою по самісіньку душу…
Уже не галасуєш, не репетуєш, не кричиш… але мовчиш і весь трепет робить твоє мовчання гучним аж до розрізу свідомості. Тої свідомості, що вже, а чи вірить, чи ні, певно ні в що, і в ні кого… у занадту реальність.
Боже мій, а весна таки прийшла. І я таки молюся – стоячи, лежачи, навпомацки неба. І не проклинаю вже, і не возношу. Я нейтральна у просторі світу цього, застигла десь між проміжком часу – й не живу, й не вмираю. 
Жнива смерті ще не скінчились. Я бачу врожай бо мушу зріти у корінь зла. Кат мене добиває моєю  власною тезою: «Якщо огорнути Зло Любов’ю, то воно обов’язково стане частиною Добра». 
От і люби тепер усім серцем, усією душею! 
І пробач!
Пробач?!
Безмір пекла занурює у магму. Дозволь, Отче, не ненавидіти, а допомогти  зігріти демонів пестощами озера вогненного. Нехай же возрадуються душі воскреслих на небесах, і душі воскреслих у пеклі. Кожному своє: комусь –  вогонь невгасимий, а комусь – Царство небесне. 

8 квітня 2022 р.

Світлана КЕДИК

ВЕЛИКЕ СТИХАННЯ. Зміст