Янгольський спів

Двоє лягають у ліжко – він та вона. Вона одягається і залізає під ковдру.
Він питає – ти чого одяглася? Чує відповідь – аби ти мене роздягнув.
Він відкидає ковдру і лізе усмішкою за її пазуху. Віднаходить там  м’які та пружні почуття, ловить їх у свої глибокі долоні. Вона повільно обповзає його рухи, звиваючись змійкою і тихенько шипить. Він смакує її шепотом прямо з вуст, що поцілунками застигають на його тілі…
– І це все?  
– Так. Це все. Все, що може розірвати твою бурхливу фантазію на шматочки які я їстиму кожного разу коли ти  будеш голодним. 
А на небі сяяло небо і місяць малював сонце  шаленим блиском закоханих  зірок. Ти не подумай нічого земного, тільки янгольський спів. Прислухайся і сам почуєш… почуєш з яким трепотом б’ється серце закоханих.
– Одне?
– Ні, єдине.
– Господи, це неймовірно.
– Вірно, люба, вірно – стрімко і впевнено, ніжно і м’яко, сильно і вперто, стримано і відверто…
– Я та-н-у-у-у…
– Літай, я тримаю – несу на крилах.
– Колихаєш?
– Так, кохаю.
– Сильно?
– Ні. 
– Безмежно?
– Так, бентежно.
Посіялась тиша ледь чутними стогонами – нотами, які музикою вириваються з надер душі назовні, наче рікою розливаються і живлять  Рай.

Світлана КЕДИК, “Світ Добра”