Мед

Ну от і все. Я тут – з тобою. Живу у мирі чи в Раю, живу тією нашою Любов’ю, яку ось вічність вже несу. Мене голубиш, любий, і дивишся неначе вперше. Ковтаєш мої губи і калатаєш серцем. Воно неначе в пічці, гнітиться, зараз вже готове… і я розпечена, як завжди  віддаю себе  безбожно. Та ні, Божественно і мило… вмиваю твої руці і місце те, яке дбайливо і охоче  горнеться до мене усім твоїм єством, не тільки тілом…

Я тебе хочу – прошепотів зненацька, майже мовчки – душу дав мені. Я влила її в чашу, випила до дна… В легкім сп’янінні, в мереживі думок, в танку непристойних почуттів  оголилась серед людських життів, на коліна стала перед тобою, аби напитись вдосталь  хмелю від  Любові. 

А зорі сипались дощем на Землю. Так вмивалася Земля. Неначе чистими сльозами – спраглими вустами твоїми і моїми ковтала присмак Сонця-Солов’я. Її ледь чутні стогони рвались на волю, як лава та розпечена в горі, так ми дуріли божевіллям  знову у непорочній нашій самоті. 
– Моя голубко...
– Я знаю сизий.
– Мій янголе…
– Дитя.
– Ти любиш?
– Ні, я мию тебе у водах Райського Життя.
– Течи!
– Затікаю… так ніжно палко прямо в груди, обповзаю краплями  твої поля… ти тільки глянь у небо!

Посипались сніжинки стрімголов, вкрили наше тіло, яке злилось в єдине. В його долонях я, а він – в моїх обіймах, залипли.

Світлана КЕДИК, “Світ Добра”