Розпечені тіла

Так трепетно і ніжно торкнулися долоні моїми вустами і поміж пальців долями-життями потекла жага. Стриманість шептала косами-словами, відвертості скотилась по щоках сльоза. Я твої очі мию поцілунком і гублюсь у просторі небес… простелились музикою струни Божественних чудес. Тобою дишу сильно у твоїх міцних обіймах, де мене дбайливо сповиваєш хмелем. І ні початку ні кінця у Всесвіту нема, лиш запах зітканих пригод. Я вітер дмухаю у твої ніздрі. На коліна падаєш і кажеш – о, мій Господи, чого така тонка Твоя струна і музика пашить багаттям? Чого моя сльоза на Твоїх вустах – моє небесне щастя? Чого Твій стан такий жіночний, а суть –  по-чоловічому  тверда? Чому Ти пахнеш так природно – джерельная вода?


– Не питай, не треба, візьми мене в долоні і просто пий…

Засіяло сонце в його скронях і вологі ще вуста текли липучим медом на їх розпечені тіла.

Так народились ріки, молочні береги і трави сріблом вкриті любовної снаги. Я повторююсь знову і завжди, вертаюсь променями сонця, краплями дощу, вертаюсь завірюхою бажань, так хлину мокро на свідомість океану і мріями  на дно пісочком сяду, а може, осяду…
А на поверхні берег кинеться тікати, розколисавши водорість здійметься ввись….
Так лагідно і слушно… люблю покусувати вушко…
– Пригорнись до мене, пригорнись.
– Я не витримую Любові.
– То й не тримай. Ти зможеш, знаю.
– Відпускаю.
– Відпускай.
І тихий шелест серед листочків, чи листів лелекою,  а може янголом  на хмарину сів. На ту перину, яка  ложем простелилася край неба.  Це на захід сонця, чи на схід, мій любий Боже, так на Тебе дуже схоже. :)

Світлана КЕДИК, “Світ Добра”