у розпачі розпеченого Сонця

Ти де?
Я тут, ти там.
І ніч між нами стала днем.
Я тут!
Ти там.
Не знаю де. 
Не знаю як.
Добре.
Мовчки. 
Простелюся на підлогу
Під босі ноги Богу
І поцілую вік
Ані за тебе, ні за себе – 
За нас усіх.
Не треба.
Знаю.
І де ж той діалог?
Мовчу так щиро, як кохаю
А Він же чує – Бог.
Навіщо грому світло,
А блискавці  – вода?
Коли блукає світом… 
Самота.
Ти де?
Я тут, ти там.
Нема у слові крапки,
Лише кома – 
Спомин.
А треба ж нам
Тире.
Ти де?
Гукнув у простір вітер, і став чекати. Вже пожовкли квіти, всохли трави і листя відірвало останній шмат надії, полетіло вихором у буревії крізь зиму у весну…

Сумна це мамо, казка, певно, я вже не засну. 

Моя невинна доця, самота – це щастя у розпачі розпеченого Сонця.

Так ось чому багато так тепла в душі самотнього добра.

Світлана КЕДИК, “Світ Добра”